Юлія Тимошенко: ми будемо переможцями

Звернення екс-прем'єр-міністра України Сьогодні, коли Апеляційний  суд ухвалив своє ганебне рішення, я дякую всім, хто підтримує мене,хто молиться за мене.   Я дякую всім світовим лідерам і парламентам, політикам і народам демократичних країн, які всі ці важкі місяці боролися і продовжують  боротися за моє життя і свободу. Я знаю, в якій біді зараз Україна. Я  знаю, що кожному з українців загрожує несвобода та безправ’я, а Україні – втрата незалежності.  І тому, де б я не була - на свободі чи за ґратами – все моє життя присвячене тому, щоб змінити цей поганий хід історії та повернути  кожному українцю віру в себе та свою державу.  Я ні на мить не припиняю  боротися, і ми разом з вами будемо переможцями.

Слава Україні! Юлія Тимошенко http://www.tymoshenko.ua/uk/article/86o5s495

Луценко: Буду бронепоїздом опозиції, що стоїть на запасній колії

Відповідаючи на запитання про те, що політичне життя у 2012 році проходитиме під знаком парламентських виборів і чи має намір він брати в них участь і в якій якості, Ю.Луценко сказав: «В українських судах навіть закони Архімеда діють лише з дозволу Адміністрації Президента. Тому було б наївно розраховувати на те, що мені дозволять вільно брати участь у політичній діяльності. І хоча на сьогодні в суді не одержано жодного (!) свідчення, яке підтверджує звинувачення, висунуті Генпрокуратурою, я, найімовірніше, буду бронепоїздом української опозиції, що стоїть на запасній колії. Єдине, в чому можу завірити, – моє слово буде почуто у будь-якому разі».

Луценко також назвав нинішню ситуацію в країні "пародією на Україну в розумінні людей, які живуть і на сході, і на заході країни".

"Якщо коротко – то це великий терикон крадіжок, неправди й репресій. І великий "порожняк" обіцянок, обов'язків і перспектив", - сказав він.

"Уже вкотре в українській історії доля країни залежить не від формальних державних структур, а від зусиль суспільства, яке, слава богу, мовчить усе голосніше", - зазначив Луценко.

[ Читати далі ]

Рибачук: З Тимошенко всі вони – якісь нераціональні

Пане Олеже, саміт Україна- ЄС можна вважати проваленим, оскільки Угоду про асоціацію не парафували. Ваш прогноз - що буде далі?

Олег РибачукТой факт, що саміт  відбувся – це вже успіх, бо ще пару тижнів тому не було певності ні в кого, що  він відбудеться взагалі. Те, що саміт відзначив нашу «самоідентичність» і що це мало не прихована перспектива, – це не зовсім серйозно, як популяризує це влада. Ту спільну заяву, яка виписана на багатьох сторінках, можна успішно не  читати, тому що це дипломатична мова, яка приблизно перекладається так: 

«поділятимете наші цінності, ми з вами працюватимемо, а зараз є питання…». Зрозуміло, що вибори будуть набагато важливіші за саміт, бо якщо ці вибори  відбудуться так, як відбувалися вибори до місцевих рад, – це означає, що про  подальші кроки в євроінтеграційному напрямку можна забути.

Плюс також ще в тому, що є готовий документ. І якщо не ця влада, то наступна  за ним працюватиме. А зараз нам, експертам, журналістам, потрібно пояснювати  українцям, що, власне, означає ця Угода. Якою буде ціна її непідписання,  невиконання директив, які нею передбачені. Хоча вже зараз зрозуміло, що, швидше за все, у Москві на переговорах, крім газу, недодиктатори говорили, як уникнути  арабських революцій. Але Україна далеко просунулася в питанні приєднанні до  Енергетичної політики Євросоюзу. І те, чого хоче Газпром, протирічить уже нашим  зобов’язанням перед Європейським Союзом. І це виклик для української влади. Звісно, Януковичу було б добре мати якийсь юридичний документ з ЄС. У Москві  він сидів фактично як голий король, бо за його спиною нема Євросоюзу, це дуже  слабка позиція на переговорах. Та для нас цікаве не те… Янукович у принципі б ніколи не привів Україну в ЄС,  це не його цінності. Він це декларує, бо вступ у ЄС підтримує більшість  населення країни. І навіть він розуміє, що Євразійський союз – це кінець його 

реальним впливам, бо це потрібно віддавати не лише трубу, а потрібно віддавати  весь ринок, оскільки Росія вже вимагає доступу і до облленергогазів, тобто  цілковитого контролю над енергетикою. А це втрата економічного  суверенітету...

[ Читати далі ]

В Киеве арестован руководитель Аг-ва журн.-стских расследований

Голосеевский районный суд Киева 21 декабря принял решение о взятии под стражу президента общественной организации «Агентство журналистских исследований» (АЖИ) Виктора Андреева.

Об этом сообщает сайт Агентства.

Цель, которую преследуют судья Голосеевского райсуда Наталья Дмитрук и районная прокуратура, заставить Виктора Андреева отказаться от своих показаний по делу, уличающих судью Дмитрук, Голосеевскую райпрокуратуру  и Голосеевское РОВД в сговоре и осуждении невиновного, сказано в сообщении.

24 ноября 2011 г. судья Наталья Дмитрук приговорила гр. Владислава Шевченко к семи годам лишения свободы с конфискацией имущества (ст.ст. 187 ч.2, и 357 ч.3. Уголовного кодекса Украины – разбой и незаконное завладение каким-либо способом паспортом или другим важным личным документом). Обвинительное заключение было построено только на показаниях пострадавшей стороны – гр. Кирилюка, который, по его же свидетельству, во время инцидента был очень пьян и впоследствии не мог дать однозначные показания. Несмотря на это, суд, проигнорировав все факты и свидетельские показания, указывающие на невиновность Владислава Шевченко, осудил его на семь лет. Адвокат Владислава Шевченко подал апелляцию на приговор судьи Натальи Дмитрук.

В тот же день, 24 ноября, судья Наталья Дмитрук своим персональным постановлением, а не постановлением суда №551, решила привлечь Виктора Андреева к ответственности за, якобы, неправдивые показания. А 20 декабря 2011 г. заместитель прокурора Голосеевского района Киева Александр Присяжнюк возбудил уголовное дело против ключевого свидетеля по делу Шевченко – президента АЖИ Виктора Андреева.

Прокурор согласен с судьей Дмитрук, что глава общественной организации «Агентство журналистских исследований» дал заведомо ложные показания. Дескать, Андреева даже не было в Киеве, когда случился инцидент, по которому он сей час выступает свидетелем. Прокуратура строит свое обвинение на основании данных о звонках с телефона Виктора Андреева, предоставленных компанией «Киевстар».

Сомнительным выглядит уже само получение прокуратурой распечатки телефонных звонков, отмечается в сообщении, поскольку Виктор Андреев пользуется услугами предоплаченного сервиса. При этом представитель «Киевстара» так и не был допрошен следствием. Прокурор Александр Присяжнюк также напрочь проигнорировал письменные показания пяти взрослых, дееспособных и никак не связанных друг с другом свидетелей (не являющихся родственниками Виктора Андреева), что в момент инцидента Андреев находился в Киеве.

21 декабря президент общественной организации «Агентство журналистских исследований» Виктор Андреев был взят под арест. Сейчас его пытаются заставить отказаться от своих свидетельских показаний по делу Владислава Шевченко, чтобы оставить в силе приговор судьи Натальи Дмитрук.

«Агентство журналистских исследований» считает, что в действиях судьи Натальи Дмитрук, представителей Голосеевского РОВД и Голосеевской районной прокуратуры присутствуют признаки сговора.

Во-первых, Наталья Дмитрук, назначенная судьей на пятилетний срок 17 октября 2008 года, — родная дочь бывшего начальника Голосеевского РОВД Ю. Дмитрука. Дело Владислава Шевченко вел бывший подчиненный отца судьи Дмитрук – следователь Павленко. Что уже указывает на ангажированность судьи в данном деле и высокий риск принятия решения суда в пользу стороны обвинения.

Во-вторых, сейчас в Высшей квалификационной комиссии судей Украины и Высшем совете юстиции лежат документы судьи Наталки Дмитрук о ее назначении судьей пожизненно. И, если суд апелляционной инстанции отменит решение судьи Дмитрук по делу Владислава Шевченко, то не видать ей пожизненного судейства. Потому, с точки зрения Агентства, постановление судьи Наталки Дмитрук о привлечении свидетеля, президента «Агентства журналистских расследований» Виктора Андреева к ответственности за дачу ложных показаний преследует только одну цель – обезопасить судью Наталью Дмитрук от риска не получить пожизненное судейство.

Учредители общественной организации «Агентство журналистских исследований», считают, что судья Наталья Дмитрук, а также представили Голосеевского РОВД и Голосеевской  районной прокуратуры совершили действия, которые уличают в сговоре против президента «Агентства журналистских исследований» Виктора Андреева.

http://ord-ua.org/2011/12/23/v-kieve-arestovan-rukovoditel-agentstva-zhurnalistskih-rassledovanij/?lpage=1

Ave, Europa, morituri te salutant!

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, професор Римського університету «Ла Сап'єнца»

Мартін Лютер, реформатор західної церкви, засновник протестантизму і професор теології у Віттенбергу, кажуть, якось уночі почув підозрілий гуркіт на стелі своєї келії. Щось перекидалося, стукало, гриміло, ніби хтось там на стелі кидався дровами. Але оскільки Лютер точно знав, що це диявол, він не звернув на це уваги й спокійно заснув.

Сьогодні нам би згодилася лютерівська присутність духу. Але сон доведеться прогнати — загуркотіло просто над головою. Засновигало чортів до дідька. І ці чорти нам не наснилися. З-під українського суспільства висмикнули Україну. В України відняли Європу. Тобто свободу, гідність і перспективу. А залишили натомість — приниження й безперспективність. Рейдерство замість політики. Брехню. Лицемірство. Цинізм.

Хто до цього призвів? Хто несе відповідальність? Хто за це буде покараний?

Хто за це буде проклятий?

19 ГРУДНЯ 2011 року.
ЧАС «Ч»

Назва цієї статті — відповідь на запитання, яке я поставила у своїй книжці 2008 року «Ave, Europa!»: яке з двох «Ave» скаже Україна найближчими роками? Це буде «Ave» привітання Європі — чи «Ave» прощання з нею?

Збувся — збувається — найгірший сценарій.

Час безсилих інвектив інтелігенції. Інвективного безсилля опозиції. Суспільство в депресії й прострації, розбите на некомунікабельні групи населення, не об’єднані ні цінностями, ні інтересами, ні баченням майбутнього. Час радянського «кухонного» дисидентства, яке тепер пересунулось у блоги. Тут люди адресують свій відчай, лють, погрози існуючій владі, — але це анонімний відчай і лють, набрані на клавіатурі погрози: «Вы че, охренели? Себя, суки, продайте в рабство! Всю страну продали, уроды!»; «Их ждет петля, а не суд! Если до харьковских преступлений добавить сдачу трубы, вырисовывается государственная измена в корыстных целях. Вот истинное лицо этой уголовной своры». Ну, й вічне: «Банду геть!»

Символічний протест чорнобильців: у 1986-му вони рятували суспільство від ядерного монстра, який втілював у собі імперію, що розпалася, але тим більше смертоносну. Й сьогодні чорнобильці — у цілковитій, по суті, самотності — повстали проти вже політичного Чорнобиля. В Україні й справді рвонув четвертий реактор у політиці — й на суспільство осідає ядерний пил.

Не підтримані іншими категоріями населення, чорнобильці, виборовши аж (!) мільйон гривень, як донеччани, чи чотириста тисяч, як львів’яни, принижено розбредуться по домівках. Вони протестують у країні, де витрачається більше грошей на утримання владного апарату, ніж на оборону держави. Тому в цих умовах страждати, голодувати й навіть вмирати — це як скородити лопатами радіоактивний графіт.

Історія повернулася навспак. Тупо обертається навколо власної осі. Все повторюється — тільки в ще потворнішій, ще вульгарнішій формі. Українським гімном уже можна оголошувати «Мурку». Політики немає — є «наполнение общака» між братвою. Тимошенко, яка про це попередила, знову сидить — тільки тепер уже «назавжди», як каже її адвокат. Зате кримінальну справу проти Кучми закрито, а вбивство Ґонґадзе не розкрито. Молох олігархату розростається, як гігантський спрут. Півсотні сімей розподілили між собою ресурси 46-мільйонної країни. Кожна «реформа» наближає суспільство до стану жебрацтва, а країну — до колапсу. Країна перед вибором — здача ключових стратегічних активів чи технічний дефолт? Сьогодні країна втратить ГТС, а завтра землю. Розгортається перед очима ЕСХАТОЛОГІЧНИЙ СЦЕНАРІЙ МАЙБУТНЬОГО. А атомізоване суспільство зосереджене на атомізованих проблемах — в ілюзії, що якійсь категорії підвищать зарплату, якійсь — збережуть пільги, десь іще якийсь міліметр життєвого простору відвоюють. І так воно все, клаптик до клаптика, й самоорганізується.

У свідомості суспільства ніби цілковито виключився вимір майбутнього. Дожити б до вечора. А тим часом саме сьогодні відбувається ГЕОПОЛІТИЧНА КАТАСТРОФА, розлам української історії. Консолідуються найтемніші антидемократичні сили. Розростається територія країн-аутсайдерів без жодної перспективи розвитку, країн, що слугуватимуть сировинним придатком як західної цивілізації, так і східної. Й закінчиться це все знову крахом, подібним до падіння СРСР... А потім, коли решта світу буде вже на зовсім іншій стадії еволюції, відбудова в цих краях почнеться з нового розбитого корита. А корито — не найбільш надійний транспорт серед бур сучасності.

Європа — як Європа: перебула не одну кризу, перебуде й цю. Так, є й протести, й розгін маніфестацій, і незгоди політиків. Однак є усвідомлення й аналіз проблем, оперативність, послідовність і рішучість дій. Головне — є СТРАТЕГІЧНИЙ ПОГЛЯД НА МАЙБУТНЄ. Що б там не говорилося про «занепад Заходу», західна цивілізація — це цивілізація з колосальним регенеративним потенціалом.

ФОТО РЕЙТЕР

 

21 ГРУДНЯ 2011 р. ЄВРОПА ПРОЩАЄТЬСЯ З ВАЦЛАВОМ ГАВЕЛОМ

А євразійський світ постає в усій своїй безнадії: ледь модернізований феодалізм. Не батьківщини, а ТЕРИТОРІЇ БЕЗ — без закону і без моралі, без свободи і без здоров’я, без розвитку і без якості. Градус етнічних конфліктів зашкалює. Патова демографічна ситуація. Основна цивілізаційна проблематика — ціна на газ, при тому, що блакитний демон газу ще років двадцять попахтить полум’ям і згасне. В тому самому Кремлі кишеньковий Іван Грозний розробляє все той самий сценарій: як донищити сусідів і керувати світом, смикаючи за ниточки газогонів. «Скучно на этом свете, господа!» — сказав Гоголь. І так від століття до століття.

Але Час «Ч» усе ж настав. 19 грудня 2011 року — символічна дата. Замість європейської дороги — євразійське болото. Замість політиків — шлепери, балкантаври і кровосісі. Замість гордості й самоповаги — чергове приниження.

Сьогоднішня криза України, Росії, Білорусі — це криза не політична й не економічна. Це криза культурна. Більше того — КРИЗА МОРАЛЬНА. Причинності її закорінені в історії — в релігії, культурі, ментальності. Зрештою, для наочності досить погляду на дві країни, які колись перебували в одній державній структурі Польської Корони: Польща і Білорусь. В умовах кризи слов’янська країна Польща, яка вступила до ЄС після століть боротьби за свою європейську приналежність, сьогодні розвивається такими потужними темпами, що вже прогнозується наближення її до параметрів найсильніших країн Старого Континенту. Навіть у суто монетарному вимірі: вчора ЄС дав Польщі десятки мільярдів євро, сьогодні Польща допомагає єврозоні позикою в 6 мільярдів. Це — європейський напрямок.

Супроти європейської Польщі — євразійська Білорусь: політичний та економічний колапс країни, яка, по суті, лише номінально зараз є незалежною державою. Яка за річне послаблення ціни на газ віддала свою ГТС, розпродала за безцінь промисловість, знищила національну культуру, донищує опозицію. Така собі слов’янська майже Північна Корея. І цілковите безсилля всіх перешкодити цій повільній загибелі. Словом, «Кремль может брать Синеокую голыми руками»1...

Отже, говорячи без «політичної коректності», доводиться констатувати: є країни, які МОЖУТЬ. А є й такі, які НЕ МОЖУТЬ, і край. Важливо, тобто, зрозуміти принаймні причини, чому одні країни здатні на поступ, а інші — ніяк. І, може, спробувати зсередини цих механізмів змінити ситуацію.

«19 грудня» в історично європейській — чи хоча б потенційно європейській — державі: в цей день під вікнами палаців влади були б мільйони, ГОТОВІ ЗАХИЩАТИ європейську перспективу України.

Але якби ці мільйони були, вони вийшли б на площі й раніше — в день, коли арештували Тимошенко. Бо її арештували з однією метою: не допустити перспективи євроінтеґрації. І ще раніше — в день попередніх виборів, коли країна слухняно голосувала за свою смерть.

Сьогодні ці мільйони становлять собою більш чи менш нерухому масу, приготовану на заклання. Чому?

ЄВРОПА І НЕ-ЄВРОПА: ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИМІР

Геополітичний вибір — це завжди крок суворий. Потребує політичної компетентності, суспільного консенсусу, легітимної влади, мобілізації культурних, суспільних ресурсів. Натомість маємо «топову» дискусію: буде чи не буде підпис угоди про ЗВТ з ЄС? Декларації з боку влади — тріумф фальші. Брехня — на рівні психопатології. Але зауважмо: психопатології суто радянської — це перекинутий із ніг на голову світ, густий розчин політичної параної. В момент другого арешту Тимошенко президент запевнив, що «Україна робить все для неухильного дотримання прав людини, залишаючись загальновизнаним регіональним лідером стабільності». Реально ж — ні прав людини, ні стабільності, ні визнання. Прем’єр пояснює молоді, що «думати по-західному» означає «гарну, якісну освіту, логічність та жорсткість мислення», а «дивитися на Схід» — «освоювати ринки на Сході». Провладний політолог стверджує, що доля України — сидіння на двох стільцях. Не відстає й опозиція, декламуючи: «Більшість українців обирають європейський рівень зарплат і пенсій, медичного обслуговування, правової захищеності, свободи підприємництва...» Безперечно. Більшість українців вибирає зарплати й пенсії європейські, але чи вибирає вона європейський рівень роботи, європейський підхід до розв’язання проблем? Тобто український політикум — чи про більшість, чи про опозицію йдеться — практично не володіє культурними змістами тих геополітичних напрямків — Європа, Азія, Євразія, в інтеґрацію в які так необачно грається. Все зведене на рівень риторики. Цивілізаційні масштаби стають дрібною розмінною монетою в руках шахраїв із радянської підворітні. А натомість ідеться про велетенські брили смислу.

Концепція Європи як ЗАХОДУ визначена. Це цивілізація, яка будувалася тисячоліттями, починаючи від її культурно-історичної матриці — Давньої Греції — до ЄС. Основною цінністю елліністичної культури стала СВОБОДА ОСОБИСТОСТІ. Давній Рим додав до категорії свободи ще одну базову цінність Європи — ЗАКОН: Lex Romana, римське право стало основою правової культури майбутньої Європи. В добу Середньовіччя Європа ідентифікувалася з простором поширення християнства. Але також і з підведенням юридичної бази під права людини: на півночі Європи зміцнювалась одна з найдревніших демократій Європи — британська, де вже в 1215 році була прийнята Велика хартія вольностей, що може вважатися першою конституцією Європи. Злам відбувся в добу Ренесансу, коли розпочалася секуляризація. Простір Європи почав ідентифікуватися з простором поширення ГУМАНІСТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. Першість від Афін і Стародавнього Риму перейшла до Італії, а в період Просвітництва ця першість перейде до Франції завдяки енциклопедистам. У добу енциклопедистів ідеї свободи, закону і прогресу набули модерного змісту, а Французька революція відкрила еру національних держав. Тобто як і будь-яка інша цивілізація, територія майбутнього європейського світу теж постійно розширювалася завдяки різним завоюванням. Але європейський простір творився насамперед поширенням ідей свободи, закону й культури.

Греки диференціювали світ на «цивілізований» і «варварський» на основі критерію свободи людини та її прав. Тому азійський світ із його деспотичною формою правління греки називали «варварським» — і в цілому ця дихотомія на свідомому й на підсвідомому рівні залишилася в Європі й зараз.

До всіх цих процесів дуже опосередковано почала долучатися Східна Європа — від доби християнізації в Середньовіччі й далі. Але якщо східноєвропейські країни, приналежні до кола західного християнства, були здавна більшою чи меншою мірою інтеґровані в ці процеси, то слов’янські країни візантійського кола творять антиєвропейський моноліт ось уже понад тисячоліття. Україна була завжди виломом із цього моноліту — завдяки в основному більш ніж трьохсотрічній близькості з Польщею та перебуванню з нею в єдиній державі. Але останні події свідчать, що стан «завислості» між двома світами Україна так і не подолала, а при такому стані легше вибрати напрям, який не потребує зусиль: не ініціативи, а інерції, не подолання перешкод, а здачі позицій.

В цілому до кінця ХVІІІ ст. Західна Європа «не бачила» європейський Схід, відчувала його як далеку реальність, населену незрозумілими народами, недержавними націями (про це дуже гарно написано в книжці Ларрі Вульфа «Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва». — Київ. Критика, 2009). Виняток робився хіба для «своєї» Польщі та «чужої» Росії як імперії. Але і в ставленні до європейського Сходу ще давньогрецька дихотомія між європейським світом свободи як «цивілізованим світом» і «варварським світом» деспотизму зберігалася непорушно. Британський письменник Вільям Річардсон писав про Росію: «Бідолашні, жалюгідні раби!» А французький філософ Жан-Жак Руссо звертався до поляків зі словами: «Хай вам щастить, мужні поляки!»

ЄС, що народився по Другій світовій війні, — результат багатовікового пошуку європейської ідентичності. Ця співдружність має три рівні — культурний, політичний, економічний, але культурний вимір, навіть якщо це не постає так ясно в щоденній практиці, — це вибір базовий. Економічна інтеґрація — лише РЕЗУЛЬТАТ культурних і політичних параметрів: свободи особистості, громадянських прав, обмеження влади й розділення її гілок, словом, правил, які регулюють життєдіяльність громадянського суспільства і правової держави.

Схід — поняття значно ефемерніше, розлогіше, як глобальніші й самі простори. Це поняття ще не структуроване у своїй багатовимірності. Схід — це Китай та Індія. Й це Японія, яка в економічному плані стала Заходом. Наближаються до цього виміру Сингапур і Південна Корея. Але Орієнт — це також і арабський світ. Тобто йдеться про колосальні культурні, історичні, демографічні материки. При всіх демократичних проривах окремих країн, оптика давніх греків була правильною: людина тут ніколи не була вільною, домінувала концепція групи. Вчені навіть довели, що мозок азійської людини реагує на колективістські поняття, а європейської — на індивідуалістичні. Що не заважало Китаю стати «фабрикою світу», а Індії — ступити на шлях демократичного розвитку.

Але ж Росія-Євразія орієнтується не на цей Схід, а на Схід ординський! На силу, яка зруйнувала православну Київську Русь. Чинґісхан — емблематична постать. Олександр Македонський (який невипадково був учнем Арістотеля!) в ІV ст. до Христової ери забезпечив поширення еллінської цивілізації, чиє значення лише зростає в часі. А Чинґісхан між ХІІ і ХІІІ ст. Христової ери створив найбільшу в світі імперію, від якої лишився пил і монгольські двогорбі верблюди в пустелі Гобі.

Євразія — це й справді геополітична химера, продукт незавершеної ідентичності Росії, результат її «політичної булімії», за словами Нормана Дейвіса. Наковтавшись несумісних між собою просторів, Росія ось уже котре століття намагається їх перетравити, як пітон, що ковтнув капелюха в безсмертному творі Екзюпері. Це спроба знайти своє місце між двох, по суті, антагоністичних геополітичних утворень — Європою й Азією. Тому вона перебуває в постійному конфлікті з усіма: сусідами ближніми й дальніми, з самою собою. На сьогодні прагнення стати й Європою, й Азією призвело до того, що Росія не є ні Європою, ні Азією. Взяла собі патології кожної з реальностей, відкинувши автентику й глибинні змісти.

Україна повільно зсувається на край євразійської прірви. Й це не приведе до європеїзації Росії. Приведе до «ординізації» України — в найгіршому сенсі цього слова.

УКРАЇНА, ВКРАДЕНА В ЄВРОПИ: ХТО ЗЛОДІЇ?

Впродовж двадцятиліття Незалежності ця проблематика потребувала щоденної уваги й вивчення. Цього не сталося — й це є ключовим питанням. Не сталося через ментальні лінощі як інтелектуальної, так і політичної еліти. Через її непідготованість до викликів сучасного світу. «Європеїзація» виявлялася на рівні нескінченної «туси» й порожніх декларацій — заміть терплячої капілярної праці з суспільством. А необхідність цього розуміли одиниці.

Зрив угоди з ЄС — це багатоходова операція відповідних структур Росії та України, в якій нинішні владні політики в Україні — це лише дірява рукавичка, одягнута на залізні пальці. Як свого часу Медведєв дякував своїм емісарам за недопущення України до НАТО, так зараз російські керівники мають кому дякувати за недопущення України до Європи.

Але найлегше похитати головою: СБУ попрацювала з ФСБ. Так наче в цьому хтось сумнівався. А тим часом посол Німеччини Ганс-Юрґен Гаймзьот сказав прості й страшні для України слова: «Якщо Україна не отримає угоди з ЄС, причини слід шукати лише в себе». Це правда. Претензії до влади — смішні. Ця політична сила ніколи не приховувала свого бачення України як бізнес-території для рейдерських атак.

Річ у іншому: А ЧИ Є НАСПРАВДІ В УКРАЇНІ СИЛИ, ЗДАТНІ БОРОТИСЯ ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР?

У жовтні 2011 року, за кілька місяців до фатальної дати саміту 19 грудня, користувачі соціальних інтернет-мереж створили рух «Ми — європейці». А в переддень самого саміту зробили театралізоване дійство під назвою «Не дай бику вкрасти Європу». Поспівали, потанцювали. Плакатики написали: «Наше місце у Європі, а не в ж...», «Ес — ЄС, No — ЄврАзес».

Можна сказати: нарешті, прокинулися!

А можна так сказати: запізнилися. На 20 років. Або на 200.

18 грудня пішов із життя Вацлав Гавел. Той, хто не запізнився. Той, хто встиг. Пішов зі свого стражденного життя, залишаючи свою високорозвинену гідну країну в Європі. Й захистивши за своє життя всіх, хто цього потребував. Зокрема, й європейську Україну.

В усіх країнах Сходу Європи європейська інтеґрація залежала величезною мірою від інтелектуалів і від їхньої здатності почути й ідентифікувати себе з протестними рухами «знизу», від самого суспільства. Найбільш промовистий приклад — Польща. Найвидатніші польські інтелектуали, творчі люди всіх професій об’єдналися навколо ідеї Європи — до речі, не в момент падіння Берлінського муру, а віддавна ця позиція була визначальною в інтелектуальній історії Польщі. В протистоянні системі символічно разом були князь-парижанин Єжи Гєдройць і ґданський електрик Лєх Валенса. Далі були сварки, розчарування, розходження, але не раніше, ніж Польща отримала гарантії свого безперешкодного руху до Європи.

В Україні стався парадокс. Так, для істориків культури очевидно, що історично Україна належить до кола європейської цивілізації, з більшим чи меншим ступенем наближеності її фрагментів до європейського культурного поля. В ХХ ст. компактним виявом європейської України було Розстріляне Відродження й шістдесятники — два покоління інтелектуалів, які актуалізували проблему європейської України та спробували дати відповідь на найгостріші її аспекти. Не бракувало «сходжень із дистанції», але ядром цих поколінь були ЛЮДИ ОПОРУ, які послідовно захищали європейську Україну. З етичної традиції шістдесятництва вийшли Іван Дзюба й Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Мирослав Попович, Сергій Грабовський і Ігор Лосєв — тут можна додати ряд прекрасних журналістів, істориків, соціологів...

Натомість інтелектуали середнього й молодшого поколінь — попри те, що сформувалися в умовах посттоталітаризму, — в основному збаналізували проблему Європи, звели її до дешевого снобістського дискурсу, до гри у фіктивний «постмодернізм». Вимір держави, вимір Європи, вимір опору втратив свої конотації. До всього йдеться про часто атракційних персонажів, що вибудовують свій імідж на ідеї успіху, культовості, гедонізму, такого бажаного після радянської сірості. Інтелектуал як людина незаанґажована, людина, яка бридиться політикою, яка занурена у свій власний естетичний простір, із висоти цього привілейованого «бельведеру» спостерігає за комашиною метушнею суспільства. А це варіант НЕЄВРОПЕЙСЬКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛА за визначенням: протагоністом європейського культурного життя завжди — вже не кажучи про ХХ століття — був інтелектуал, щонайактивніше причетний до всіх суспільних трансформацій. Це ті, кого називають французьким (невипадково!) висловом «Maitre a penser»: не просто «вчитель» чи «гуру», а особистість, яка формує суспільну думку й є критичним камертоном усіх сутнісних форм життя суспільства. А позиція інтелектуалів, до речі, впливає й на опозицію, й на молодь — інші дві фундаментальні категорії для поступу країни.

Тому в момент реваншу цієї влади суспільство виявилося нездатним їй протистояти.

В українському суспільстві сформувалася каста публічних інтелектуалів, які можна розділити на три умовні категорії: Homo aestheticus, який знуджено споглядає ці події збоку, бурхлива «гуся-противсюся» в самісінькому центрі подій і принципово самовилучені з цих нудних тем «шизоїдні псевдо-ego». Це три підвиди інтелектуалів, які в останні роки боролися ПРОТИ ЄВРОПИ на теренах України.

Homo aestheticus політики не шанує. Він сидить по львівських кав’ярнях і не любить, коли йому під каву з тістечками нагадують про такі неестетичні речі, як відрізана голова Ґонґадзе. Він не пробачає Тимошенко несмаку електоральної реклами «ТигрЮля» — одного цього досить, щоб за неї не голосувати. Він не реагує на образи Табачника щодо Галичини — це нижче його достоїнства. Він воліє просто нічого не знати про цей жахливий схід і південь України. Адже досить їх відкинути, а там бачиш — і Галичина вже Швейцарія. Напередодні виборів 2010 року він бореться за «свободу слова» проти фантоматичної комісії з моралі так, наче й справді в Україні існує заборона на мат (у самому Львові часом українська — випадкові слова між потоків мату — точнісінько, як у Донецьку російська). А за рік після виборів скрушно помічає, що з лютого 2010-го живе «не у своїй країні»2, — вочевидь кравчуківська чи кучмівська Україна була в дребадан «своя». Державний кордон України в очах Homo aestheticus’а проходить за вікном львівської кнайпи.

На відміну від млявого бонвівана Homo aestheticus’а «гуся-противсюся» особа пасіонарна. Вона не надто розрізняє особисті психопатології від проблем країни, тому призначає й за одні патології, й за інші винуватцем єдину особу — Юлію Тимошенко. Вона ненавидить її священною ненавистю. Вона забула про всі свої феміністичні дилеми. Це якийсь героїн зненависті — щойно перестаєш приймати, починається «ломка». Тимошенко постає зловісною відьмою, чаклункою, яка має магічний вплив на суспільство. Україна з «донецькими» буде в порядку, позаяк «донецькі» тій ідентичності не загрожують (...). А Тимошенко влізає всередину, на рівень «тонких матерій«». Найтонші з них, звісно, сексуальні. Ви думали, Тимошенко політик? Ні, це «жіноча зона» (!). Куди там Януковичу. «Жіноча зона витонченіша, улесливіша, це «іді ко мнє, мой сладєнькій, і тєбє дам«». Чомусь тільки бордельною лексикою, в уявленні «гусі-противсюсі», може говорити ця «сяюча в 50 років, як молодесенька дівчинка, красуня». Відьма-Юля не здогадалася бути старою каргою! Гарячкові сексуальні візії заповнюють запалений екран (не)свідомості: «Жінка, яка дуже відверто торгує своєю сексуальністю й яка зробила свою кар’єру, зокрема і політичну, саме завдяки образу сексуально доступної жінки. Юлія Тимошенко належить до покоління жінок, в якому, за опитуваннями 1990 року, якийсь достатньо потужний відсоток восьмикласниць мріяв про кар’єру валютних проституток», — у «гусі-противсюсі» погано з арифметикою, бо в ті часи Юлії Володимирівні було за 30. Ну, й якщо ви не знали, так знайте: «Жінка з дрес-кодом Юлії Тимошенко (...) в прямому ефірі демонструє готовність роздягтися»3. Зрештою, хіба в період помаранчевої революції депутат Мітрофанов, колись член партії Жиріновського, не зняв порнофільм про Тимошенко й Саакашвілі?! Дисфункції на певному ґрунті — соціально небезпечна річ.

Вимір сексуальної загрози від Тимошенко — панєвропейський: Тимошенко, виявляється, «поховала себе в очах Європи як політик тоді, коли під час «газової війни» 2009-го публічно кинулася на шию Тополанекові у стилі «м’якого порно»4. По-перше, обнімала Тимошенко не Тополанека, а Саркозі. По-друге, сам Тополанек був сфотографований на віллі Берлусконі в не найпрезентабельнішому вигляді. А по-третє, мабуть, Європа передумала карати Тимошенко за її «м’яке порно», бо через «жорстку посадку» лідера опозиції відмовила в європейській перспективі цілій країні. Тим не менше небезпека Тимошенко виходить за межі навіть Європи й набуває планетарного масштабу, відкриваючи еру «жіночих фашизмів»: супроти Януковича як «меншого зла», це «фашизм по-українськи, точніше, троцькізм у вишиванці»5. «Тимошенко — это была полностью новая историческая угроза... К такому вызову, к женскому фашизму в гламурном обличье, Украина не готова и цивилизация не готова ... Двадцать первый век, наверное, будет столетием «женских фашизмов», но уже не в Украине»6. І справді — не кажучи вже про Меркель, жінками є президенти Бразилії, Аргентини, Коста-Ріки, Ліберії, Індії, Ірландії, Фінляндії... Всуціль, мабуть, «фашистки»...

І взагалі — у відповідь на арешт Тимошенко «гуся-противсюся» суворо запитала, цитуючи Висоцького: «Где деньги, Зин?»7

Цікаво, що вона не ставить цього питання ні президенту, ні прем’єру, ні депутатам, які кігтями розтерзали країну. А ставить його тій, хто потрапив у тюрму через тваринний страх перед нею президента-прем’єра-депутатів.

А слабo запитати у президентів — у нас уже ж Льоні й Віті в квадраті: де Крим, Льонь, з Чорноморським флотом? Де Ґонґадзе, ще один Льонь? І хіба тільки Ґонґадзе?! Наприклад: де, Льонь, американські мільйони? Адже Україна часів Кучми була ТРЕТЬОЮ у світі країною — після Ізраїлю та Єгипту — щодо допомоги з боку США!

Ще можна цікаво запитати: де помаранчева революція, Віть?

І взагалі — де, чорт забирай, Україна, другий Віть??!

Державне мислення нівроку. «Многа букафф», щоб зрозуміти: Тимошенко-політика можна критикувати й переобрати — на відміну від її опонентів, яких «из власти не выдавишь». Тимошенко-в’язень — це зразу Мандела з бірманкою Аун Сан Су Чжі. А кордон України для «гусі-противсюсі» проходить виключно демаркаційними лініями власних психопатологій.

На відміну від активізму «гусі-противсюсі», є ще один тип — відсторонені «шизоїдні псевдо-ego», яким «з ненькою Україною» взагалі «не по дорозі». У цих персонажів «сито в голові й дірка в серці». «Кайф — це єдиний сенс писання, та й узагалі будь-якої діяльності». Вони досить низької думки про власне суспільство: «Українців треба навчити частіше вмиватися й сміття за собою прибирати, до книжок їм ще, може, зарано». Власне, якої холєри такому суспільству в Європу?! І взагалі, пише автор, «дайте спокій з тою політикою — шкода часу, і пальчиками в клавіші стукати в облом». Тимошенко й тут не забута: «Файна нарвана баба, могла б тут якусь двіжуху замутити, а так бики все обсіли і смердять дорогими шкарпетками — унилоє говно». Що ж до себе, в «моєму внутрішньому талібані немає політичних партій — є лише шизоїдні псевдо-ego». А щодо країни, «я не замислююся над долею й державним устроєм Неньки — Україна вчергове змарнувала свій шанс, і мені з нею не по дорозі»8. Бо це ж якраз абстрактна Україна «вчергове змарнувала час» і САМА не збудувалася, доки її письменники ловили кайф. У «шизоїдних псевдо-ego» з «ситом в голові й діркою в серці» масштаби України теж не сягають далі їхньої нори. Таку Україну можна безкарно знищити — ніхто й не помітить.

Цікаво, яка з цих категорій інтелектуалів може захистити європейський вибір України? Хіба це не інтелектуали мають пояснити суспільству, що не про симпатії чи антипатії до політиків ідеться, і не про «дрес-коди» Тимошенко, а про демократію, яка засновується на розподілі гілок влади та незалежності судової системи? Сформульована Монтескьє у ХVIII ст., ця теза — в основі й американської демократії, й європейської. Однак як взагалі можна думати на такі нудні теми, якщо головна умова буття — не ставитися всерйоз ні до чого: ні до себе, ні до інших, ні до країни, ні до ситуації в державі?!

Звідси й підписані по телефону «рахат-лукумівські» листи на підтримку антиукраїнської влади вчора-незаанґажованих-літераторів. І танці з рецитаціями за невідомі гроші відомих олігархів. І громохкі заяви, що Україні потрібен Махно, а потім тихеньке попивання коньячку на дипломатичних тусовках у посольстві Росії. Просто постмодерні видива! ЯКІСТЬ, знищена в радянські часи людська якість призвела до цієї аморальної вакханалії.

На одному з запрошень Івано-Франківського «DRUMТИАТР»у — двоє хлопців із зав’язаними очима. На анонсі туру «Карбідо» — двоє мужчин п’ють, але в обох НЕМАЄ ГОЛОВИ. Напитися якось вдасться. А от подумати — з цим складніше. Словом, глибоко символічна семантика.

ТРОХИ ОПТИМІЗМУ.
СПАРТАК

Смішно й недостойно йти до Європи на чолі з політиками, які цю Європу ненавидять, зневажають і мають на меті лише по-злодійськи урвати якісь від неї дивіденди. Інтелектуальна еліта країни та політична опозиція досі не створили в країні ані культурних, ані політичних передумов для природної євроінтеґрації. Так, це катастрофа. Зрив європейської перспективи України означає її багатоступеневий регрес, на виправлення якого піде безмір часу.

Але це закономірний результат як продажності значної частини підрадянських еліт у минулому, так і корумпованості, байдужості, безвідповідальності еліт нинішніх. В Україні ще немає правової держави, але її немає, бо в Україні ще немає громадянського суспільства. Інакше угода з ЄС була б просто прогнозованим бюрократичним процесом, а не драматичним питанням політичного вибору.

Зараз суспільство заплатить сповна за свою байдужість. Рух України до Європи припинено.

Але в цьому є кілька позитивних результатів.

Це системна криза православ’я. і початок краху «русского мира». Поки країни західного християнства розбудовують цивілізаційний простір спільного солідарного буття, доходить краю розвал православного світу. Болгарія, а за нею й православні країни Балкан однозначно обрали європейський вектор. Росія ж веде системну війну проти решти православних країн — своїх сусідів. І не тільки війну холодну проти Білорусі й України, а й війну гарячу — проти Грузії. Чим абсурдніші модальності цієї війни, тим швидше настане крах православно-слов’янської риторики. Інструмент політичних торгів, православ’я, повністю втратить не лише рештки моральної суверенності, а й будь-який інтелектуальний зміст. Політична Росія власноручно знищить основу своєї імперської ідентичності.

Неоімперський проект Росії як Євразії переживе крах. Росія розчахнута між Євразійським проектом і проектом «русского мира», які взаємно виключають один одного. Рух України в євразійський простір поглибить процес ідентитарної дезорієнтації Росії. Адже російські проекти, щоб реалізуватися, повинні мати сильну ідеологічну складову. Сьогодні обидва проекти дедалі більше втрачають ідеологічне підґрунтя, оскільки реалізація їх делегована найкорумпованішій частині російського й українського політикуму та найвідсталішій частині відповідних суспільств. Вивершиться це геополітичними струсами по всьому пострадянському простору, які унеможливлять стабільність жодного з гіпотетичних союзних утворень.

Ігри України з Європою припинилися. Тепер відомо, хто є хто. Європа має давню дипломатичну культуру, тому часто її мова може ввести в оману своїм алюзивним й обтічним характером. Українські владці розраховували на те, що і в Європі все «купується». Прорахувались — і постали перед світом як дрібні шулери. Насправді Європа сьогодні показала й Україні, й Росії, й самій собі, що все ж таки пріоритетом у демократичному світі є його цінності й принципи.

Концепція Європи набуде конкретного змісту. Закінчився час риторичних заяв про «європейський вибір». Вичерпалась ілюзія «європейської України» — її треба ще збудувати. Конкретно, послідовно, крок за кроком. Аналіз і взаємне пізнання з обох боків потребуватумуть людей доброї волі, свідомих громадян, кваліфікованих фахівців. Освоєння європейського виміру — це й буде шлях десовєтизації й модернізації українського суспільства. Капілярне поширення знання про Європу й розуміння її механізмів — першочергове завдання всіх європейських сил України.

Європа як об’єднавчий чинник України. Суспільство поставлене перед вибором. Економічні показники катастрофічні — країна йде до колапсу. Суспільство змушене мобілізуватися й знайти протидію цим процесам, які торкнуться всіх без винятку категорій. Лише свідомий, зрілий, урівноважений в основних своїх аспектах ПРОЕКТ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ УКРАЇНИ може забезпечити діалог між різними верствами населення, в яких домінує прагнення до гідного життя в умовах цивілізованого світу. І мовні, й культурні проблеми буде значно легше вирішувати, якщо суспільство прийде до порогу розуміння: демократія — це не моментальний добробут громадян, а забезпечення громадянських свобод, що вивільняють людський потенціал, даючи змогу країні реально реформуватися й реально модернізуватися.

Повернення інтелектуала — «Людини Протестуючої», за Камю. Час імітації проминув — і в політиці, і в культурі. Зараз момент тяжких рахунків. Суспільство потребує виховання культури політичного мислення.

Перед смертю погляд Вацлава Гавела був звернений на Україну й Білорусь. Повернення цих країн до авторитаризму він переживав як власну поразку людини, яка поклала життя на об’єднання європейського континенту як простору демократії.

Всі ми, хто свідомий цих проблем, маємо захистити Україну в Європі й Європу в Україні. Лише через ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РУХ ОПОРУ проти авторитаризму і неототалітарних тенденцій постане, нарешті, європейська Україна.

І, нарешті, не конче трагічно має звучати «Ave, Europa, morituri te salutant!» як парафраз «Ave, Caesar...»

Адже ці слова говорили гладіатори.

А серед них був Спартак. 

http://www.day.kiev.ua/221220

Рада списала полумиллардные долги за электричество

Рада списала долг за электричество. Фото sxc.hu

Верховная Рада приняла законопроект о списании задолженности предприятий ТЭК, а также списала задолженность госпредприятий за электроэнергию на сумму 500 миллионов гривен, сообщает УНН.
Кроме того, парламентарии внесли изменения в налоговый кодекс для предупреждения значительных налоговых доначислений для предприятий, которым списана задолженность за электроэнергию.

http://kp.ua/Default.aspx?page_id=2&date=221211&news_id=317170&error=2&isNew=True#comments_block