Свобода збиратись мирно гарантується статтею 39 Конституції України і може бути обмежена лише рішенням суду відповідно до закону. Однак, приймаючи рішення, судді нерідко посилаються на Указ Президії СРСР "Про порядок організації і проведення зборів мітингів вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року (!), який на відміну від Конституції, встановлює дозвільний, а не повідомний порядок проведенням мирних зібрань.

Практика показує, що кількість судових заборон збільшується там, де органи місцевого самоврядування затвердили положення про порядок проведення мирних зібрань. Цей підзаконний акт обмежує свободи громадян, оскільки ним визначаються вимоги до повідомлення щодо мирних зібрань та місця їх проведення. Також під контроль підпадають терміни подання заявок на проведення акцій.

Таким чином, місцева влада часто вдається до різноманітних маніпуляцій.

Згідно із Конституцією, суд може обмежити реалізацію права на мирні зібрання лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку. Наприклад, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

На практиці ж зазначені підстави тлумачаться судами у довільній формі.

Пояснення для заборони громадянам мирно збиратись:

• заявка на проведення заходу була надіслана запізно
• у день зібрань бракує правоохоронців для охорони правопорядку
• перебування в місті іноземної делегації
• декілька ініціаторів одночасно подали заявки на проведення акції

У вказаних випадках такі пояснення є, по суті, необґрунтованими припущеннями. За такою ж формулою можна заборонити рух автотранспорту дорогами, оскільки це викликає загрозу зіткнень автомобілів та може призвести до появи жертв.

У випадку із останніми протестними акціями чорнобильців та "афганців" влада продовжує докладати усіх зусиль аби попередити та заборонити мітинги. При цьому, вперше в історії судової практики приводом для їх скасування стали загрози теракту. Складається враження, що така підстава є цілком надуманою. Доказом цьому є те, що жодних "терористичних" знарядь у пікетувальників так і не виявили. Отже, смерть колишнього шахтаря стала наслідком необґрунтованого рішення суду.

Враховуючи сьогоднішні реалії, для суспільства є необхідним закон, який покликаний регулювати порядок проведення мирних мітингів. Проте, хто забезпечить виконання норм гіпотетичного закону? Це питання залишається відкритим.

Роман Куйбіда
Експерт Центру політико-правових реформ

Сьогодні, коли ми, українці, в черговий раз, кинуті хуторянськими політиканами у смутні часи кризи, варто зупинитися, відійти від нав’язаних нам дурниць та пригадати історію. Бо занадто бурхливий потік брехні ллється на вуха і мізки співгромадян із телеекранів та шпальт різноманітних видань, які існують милістю не українських “доброзичливців”.

Іноді здається, що хтось інде, за кордоном нашої оселі, вже рахує лічені хвилини, чекаючи послів із Києва, які покаються у гордині та подадуть чолобитну. Проте, я б нікому не радив пускати слину і марити видіннями, яким, насправді, навряд чи бути реальністю. Бо тим і славетна наша земля, що у тяжкі часи розбрату і смути завжди народжує людину, яка своїм розумом і Божою волею рятує нас і нашу землю для прийдешніх поколінь.

В тому й є та «страшна» і неосяжна чужинському розумові суть нашого генетичного коду самопорятунку. А іще ( окремо звертаю на цю обставину, увагу сучасних політиканів), український народ завжди, у тяжкі часи, вміє швидко і безпомилково позбавитися людського сміття: псевдопророків, злодійкуватих керманичів, шахраїв тощо. І біда тим хто з-за кордонів зазіхає на нашу святу землю навіть у часи смути. Бо ми, українці, маємо генетичну властивість, вироблену століттями боротьби із численними завойовниками: миттю забуваємо про усі дрібні чвари, пробачаємо сусідів – і гайда гамселити несунів чужинських порядків. Та й ще так, що чортам у пеклі стає спекотно.

Ви запитаєте, який зв’язок між днями минулими і тим, куди ми втрапили зараз? Відповідь проста: найпряміший. Бо історія має властивість до повторення. Зрозуміло, міняються обставини, проте сутність знання цієї науки полягає у можливості практичного застосування досвіду наших пращурів у прикладній площині сьогодення. І у поверненні до традиції нашої вічної землі – ніколи не створювати собі персоніфікованих кумирів, а лишень вірити у власні сили й розум, якими Бог щедро наділив всіх, в кого тече українська кров.

Отже, почнемо відновлювати пам’ять і гортати сторінки історії.

Хто ж такий Петро Сагайдачний?


Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р. (точна дата невідома) у с. Кульчицях, поблизу Самбора, що нині на Львівщині, у родині шляхтича православної віри, якого Михайло Грушевський чомусь вважав дрібним, хоча ми можемо припустити, що цей висновок може стосуватися хіба що порівняльного майнового стану родини. Наприклад, із Потоцькими чи Тишкевичами. Втім, відомо, що родина Сагайдачних мала свій власний герб і привілею обирати приєднуватися до католіцизму, чи ні. Нагадаємо, що саме у ці часи відбувалося далеко не добровільне окатоличування українських земель. Отже, ці факти свідчать, що рід Сагайдачних мав у Ржечі Посполитій неабиякі вольності, які надавалися далеко не кожному дрібному шляхтичеві. Церковна реліквія Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря донесла до нас ім'я батька майбутнього гетьмана – Конан або, українською, – Конаш. Відтак, Конашевич означає ім’я по батькові, а не подвійне прізвище, як припускають деякі історики.

Ми знаємо також, що шляхетна родина мала достатній матеріальний рівень щоб забезпечити Петрові не дешеву, у той час, найвищу можливу в Україні світську освіту: він закінчив Острозьку школу, засновану 1576 р. в м. Острозі, на Волині, князем Костянтином Острозьким. Це була перша і найкраща українська греко-слов'янська православна школа вищого рівня. Курс навчання складався із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії. В цій школі Сагайдачний не тільки здобув освіту, а й під вполивом отриманих знань, сформувався його світогляд. Принагідно зазначимо, що немає жодних історичних джерел, в яких би згадувалося де саме Сагайдачний здобував військову освіту. Це дає можливість припустити, як версію, що військові знання він здобув від родини. Адже, на той час, традиційно, кожен шляхетний хлопчик із дитинства здобував у родині знання військової справи та вишкіл володіння зброєю. Бо такий вже був обов’язок кожного шляхтича – у разі війни ставати під знамена короля і захищати свою державу. І судячи із подальшого життєвого шляху Сагайдачного – очевидно, що його рід міг не тільки надати йому найкращий вишкіл, а й навчити стратегії та тактиці мислення командира, що засвідчує певні родинні традиції. Втім, цивільні історики пояснюють військові таланти Сагайдачного виключно вродженими талантами.

Закінчивши навчання Сагайдачний переїхав із Острога до Києва, і улаштувався працювати домашнім учителем у міського судді Яна Аксака. Одразу після Брестської церковної Унії (1596 р.) Петро Сагайдачний написав твір "Пояснення про унію", названий литовським канцлером Левом Сапєгою, в його листі до полоцького уніатського архієпископа Кунцевича, «найдорогоціннішим», про що ми дізнаємося із праць Яворницького. На жаль, твір цей не дійшов до нас і згадки про нього маємо лише в цьому листі. Проте, цей факт може служити свідченням певного соціального статусу Сагайдачного, яке давало йому право брати участь у дискусії тогочасної еліти.

Як відомо із історичних досліджень, цивільна кар’єра не задовольнила Сагайдачного і покинувши службу у київського судді, він пристав до козацького війська. Відомий український дослідник козаччини Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Грушевський вказує, що Сагайдачного називають «учасником молдавської й ливонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках уже був він у війську». Але не можна напевно сказати, коли точно Сагайдачний прийшов на Січ і, що примусило або стало безпосереднім поштовхом до того рішення. Можна сміливо припустити, що це рішення було не обов’язково пов’язано із якимись сімейними чи кар’єрними проблемами. Цілком вірогідно, що це – лише реалізація характеру певної інтелектуальної особистості: він просто вирішив, що у війську буде на своєму місці і зможе знайти повну самореалізацію. Можливо, що вирішальну роль відіграло й виховання у старовинній шляхетній сім’ї та конкретні історичні обставини українських реалій того часу. А вони були далеко не мирні. Нагадаю, що на початку VII стліття територія України була ареною постійних військових зіткнень: то із поляками, то із турками, то із московітами. І в житті Петра Сагайдачного, як і кожної людини такого складу мислення, неодмінно виникла потреба вирішити де і з ким бути, і чим займатися, щоб бути корисним собі і людям. І в даному випадку, шукати якихось зовнішніх впливів – даремно витрачати час. Просто, він вирішив і, життя показало - не помилився.

Гетьман Петро Сагайдачний

Як засвідчують історичні дослідження, Петро Сагайдачний із самого початку свого перебування на Січі виявив велику політичну далекоглядність та неабиякий військовий талант. «Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, - пише В. Антонович, - Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим. Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом - і козацьким гетьманом».

Коли саме Сагайдачний був вперше обраний гетьманом, серед істориків не існує однозначної думки. Так відомий французький дипломат і історик XVIII ст. Ж. Б. Шерер стверджує, що Сагайдачного «козаки обрали гетьманом у 1597 р.». Г. Кониський в «Історії Русів» свідчить, що «полки Малоросійкіе ... согласясь съ Козаками Запорожскими, въ 1598 году вибрали себъ гетьманом Обозного Генерального, Петра Конашевича Сагайдачного, й онъ первьій началъ писатися Гетьманом Запорожськимъ, а по немъ й всъ бывшіе Гетьмани въ титулах своихъ прибавлятъ войсько Запорожское начали». А за свідченням Яворницького він «виступив близько 1606 року в званні гетьмана».

У історичних працях є багато згадок про морські походи 1616 р., що вславився здобуттям Кафи та інших турецьких фортець під безпосереднім керівництвом гетьмана Сагайдачного. Можливо гетьманство він отримав раніше, бо вже від 1614 р. помітним напрямком в козацькій військовій політиці стала стратегія і тактика, якими визначався тільки Петро Сагайдачний. Але щодо його морських походів, ми зупинимося окремо, оскільки ця сторінка, наразі, вельми актуальна на тлі пропагандистських міфів з-за кордонів й диспутів навколо Криму й Севастополя та історії військово-морського флоту.

Петро Сагайдачний провів реформу війська на Січі, основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із ужитку елементи розбійної вольниці, навів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко карав смертною карою.

Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби й проти Ржечі Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не на часі. Воювати ж на два фронти козацька Україна не могла. Та й досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С. Наливайком показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин гетьман Сагайдачний, «політик великий і справжній», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Варшавою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети.

Сагайдачний вважав, що краще знайти компроміс ніж доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Ржечі Посполитої. Очевидно політичну мудрість Сагайдачного зрозуміли не всі дослідники, тому в історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як лояльного да польського правління. Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді. Гетьмана Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Ржеччю Посполитою. І він завжди намагався використовувати слушний час для переговорів з королем.

Так було, наприклад, у 1618 р, коли король звернувся до гетьмана Сагайдачного з проханням взяти участь у поході на Москву, щоб врятувати королевича Владислава, який зазіхав на тамтешній престол, з безнадійного становища, в яке він потрапив разом із військом. Сагайдачний, вислухавши короля, висунув такі вимоги: 1) розширення козацької території; 2) свобода православної віри в Україні; 3) збільшення реєстрової чисельності козацького війська; 4) визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.

Король і сенат погодились на всі ці вимоги Сагайдачного і прислали до його війська клейноди, тобто булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо Сагайдачний, у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в глиб Московськовського князівства.

На своєму шляху гетьман захопив міста: Путивль, Лівни, Єлець та інші; розбив ополчення князів-воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з'єднався з рештками польського війська королевича Владислава.

1 жовтня, в ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть ніщо не заважало взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. А залишки війська Владислава без козаків взяти Москву були не здатні.

Джерела того часу про це нічого нам не пояснюють про мотивацію такого несподіваного рішення. Про боягузтво або підкуп Сагайдачного не може бути й мови: його мужність була відома усім, та й багатства його не цікавили, навпаки, усе своє добро він завжди роздавав на корисні справи. Із цього приводу історики висунули деілька версій. За однією, гетьман хотів поквитатися з королем за невиконані обіцянок козакам. Інші припускають, що Сагайдачний не хотів остаточної перемоги Ржечі Посполитої і врятував Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Треті припускають, що у нього виникла думка: залучити в майбутньому Московську державу в союзники проти Ржечі Посполитої. Проте, можна також припустити, що православний гетьман Сагайдачний лише виконав свою обіцянку католицькому королеві та його уряду, за які вже отримав певну плату. Тим більше, що реєстрове козацтво було на уриманні казни, тобто було частиною регулярного війська. Але, наскільки відомо, завоювання Московії не було предметом домовленостей, а відтак, православний гетьман просто не бачив сенсу завойовувати для католицького короля православну державу. Натомість він мав свої плани.

Повернувшись з походу, Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького. Підтримуючи освіту і православ'я, Петро Сагайдачний записується з усім двадцятитисячним Військом Запорозьким до Київського братства. Таким чином, прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист, Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний, для того часу, історичний крок – поставив зброю на охорону освіти, культури і православ'я.

Ще одна важлива подія відбулась у Києві: відновлено православну ієрархію, а Берестейську Унію (1596 р.) ліквідовано. Сагайдачний, не покладаючись більше на обіцянки польського короля, вирішив скористатися проїздом через Україну з Москви Єрусалимського патріарха Феофана. Він бере його під охорону свого полку і звертається з проханням висвятити митрополита і єпископів. Патріарх Феофан довго вагався, побоючись польського короля та єзуїтів. Але Сагайдачному вдалося схилити патріарха Феофана на свій бік і 6 жовтня 1620 р., у Києві, патріарх Феофан зі своїми супровідниками – софійським митрополитом Неофітом і єпископом Авраамом, висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським митрополитом разом із п'ятьма єпископами: у Полоцьк, Володимир-Волинський, Луцьк, Перемишль і Холм.

Згодом усі вони стали відомими борцями за православну віру, освіту і українську культуру. І. Крип'якевич писав про ці події так: «Нововисвячені владики у своєму маніфесті привітали Запорозьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства». Таким чином, завдяки мудрій політиці Сагайдачного було відроджено на території України православну ієрархію і врятовано православну церкву від небезпеки залишитися без духовенства.

Польський уряд був неабияк розлючений й відмовився визнати православну ієрархію за законну, але у 1620 р. почалася війна з Туреччиною. Під Цецерою турки вщент розбили польське військо коронного гетьмана С. Жолкевського, який ззагинув у бою. Король змушений був знову звернутися до козаків по військову допомогу і запросив у Варшаву особисто Сагайдачного. Але гетьман погодився їхати до Варшави тільки після переконань патріарха Феофана, котрий ще перебував у Києві. У Варшаві йому та козацьким послам виявили велику шану: король особисто звернувся до Сагайдачного зі словами: «Я посилаю сина під Хотин і доручаю його тобі».

Під час переговорів з королем, Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Ржечі Посполитої дав згоду задовольнити всі вимоги козаків: 1) скасувати посаду старшого над козаками від польського уряду; 2) визнавати владу, обраного на козацькій раді гетьмана, над усією Україною; 3) скасувати постанови сейму щодо обмеження вільностей і прав козацтва; 4) надати населенню України свободу віросповідання.

Православна ієрархія (митрополит, єпископи) висвячені патріархом, мала бути визнана урядом і не повинна зазнавати гоніння від влади Ржечі Посполитої.

Це був значний крок до встановлення української державності: фактично визнавалася автономна козацька республіка в Україні на чолі з обраним гетьманом.

Тільки на цих умовах українські козаки взяли участь у Хотинській війні і надали допомогу Ржечі Посполитій. Запорізьким гетьманом тоді був Яків Бородавка (десь з початку 1620 р. і до серпня 1621р.). Він повів 40-тисячне, добре озброєне козацьке військо, на з'єднання з польськими військами. Проте, традиційно не довіряв полякам і тримав певну дистанцію.

Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського табору, але запорожців там не знайшов. Негайно, у супроводі трьох корогв польських вершників, він вирушив на пошук козацького війська. Через кілька годин він зустрівся з козаками, які прямували від Могилева до Хотина, і розповів про позитивні наслідки переговорів у Варшаві. Козаки невдоволені невмілим керівництвом Бородавки, позбавили його гетьманства і обрали вдруге Сагайдачного.

Хотинська війна

 

Хотинська битва стала однією з найбільших битв кривавого 17 століття. Турецька Порта постійно загрожувала як Ржечі Посполитій, так і усій Європі. Спроба поляків допомогти молдавському господарю у боротьбі з османами закінчилась повноим провалом.

8 - 11 вересня 1620 р. вiдбулись бої пiд Цецорою під час яких польське вiйсько зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинули, серед них Коронний гетьман Жолкевський i Михайло Хмельницький, Чимало потрапило в полон, у тому числi й польний гетьман Станiслав Конецпольський, Богдан Хмельницький., магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та iншi.

Ржеч Посполита фактично втратила вiйсько й опинилась беззбройною перед численним й грiзним противником. Татарськi орди розтiклися по Подiллю й Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабували населення, руйнували мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Сагайдачний повів наступ двома колонами. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, фактично винищивши невеликі татарські загони й захопила Бiлгород. Друга частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували вщент 15 татарських мiстечок. Тим самим запорожцi змусили татар повернутись з українських земель, щоб відвернути загрозу від власних.

У Варшавi було зiбрано сейм, який ухвалив план захисту Ржечi Посполитої вiд наступу противника Для цього вирiшено збiльшити коронне вiйсько, довести козацький реєстр до 20 тисяч, але державна скарбниця, як завжди, була порожня і козакам запропонували розрахунок військовою здобиччу. Із цими пропозиціями на переговори до запорожцiв, на початку 1621 р., було вiдправлено Б. Обалковського.

Тим часом турецький султан Осман II мобiлiзував вiйська i у квiтнi вирушив у похiд на Ржеч Посполиту.

У відповідь Запорозька Сiч нанесла найнеочікуванішого удару. На початку червня запорозька флотилiя була зосереджена напроти гирла Днiстра. Козаки хитрістю оминули незграбний турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16 чайках пiшли до Стамбула. Захопити місто з такими силами вони не могли, проте жаху й паніки навели чимало. Цим несподіваним ударом було зірвано всі плани турецького наступу.

У червні вiдбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi. У тяжку годину, перед реальною загрозою Україні, козацькi лiдери припинили суперечки та чвари і заради майбутнього вирiшили подати Польщi максимальну допомогу.

У серединi серпня вся турецька армiя переправилась через Дунай i рушила в глиб Молдавiї. Козацькi загони нав’язували засадні бої авангардним частинам турок, вносячи безлад у бойові порядки, стримуючи просування всiєї армiї.

Відомий один типовий приклад таких дій. Козацький загін у 300 осiб при вiдступi вiд Сучави наштовхнувся на татарську орду i мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти козаків майже всi вiйська. Приблизно 100 козакiв пробились до р. Прут i засiвши там у великiй печерi, кiлька днiв вiдбивали всi штурми ворога. Тiльки димом турки викурили козакiв зi схованки i всiх перебили. Тим часом, 200 козакiв переправились через Прут, i, вiдбиваючись вiд татарської кiнноти, заклали оборонний табiр i цiлий день боронились вiд противника. Пiд прикриттям ночi козаки вислизнули з табора, роздiлились на двi частини i вiдступили лiсом. Але на ранок їх наздогнали ворожi пiдроздiли й змусили знову стати табором. Тiльки пiд вечiр туркам вдалось прорвати оборону захисникiв, увiрватись до табору й захопити 30 зранених i до смертi замучених козакiв.

Польське вiйсько пiд командуванням коронного гетьмана Ходкевича пiдiйшло до лiвого берега Днiстра i зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього i дiяти спiльно. Однак гетьман Бородавка побоювався можливого сепаратного миру полякiв з турками i вiдповiв, що дасть згоду, коли польське вiйсько вступить на територiю Молдавiї. Це означало початок Польщею воєнних дiй безпосередньо проти Туреччини. Пiсля цього польському урядовi вже не було куди вiдступати. До 20 серпня Ходкевич переправився на правий берег Днiстра i заклав табiр пiд Хотином.

Водночас до козацького війська із Варшави повернувся Петро Сагайдаччний. На козацькiй радi він розповiв про поступки польського короля і рішення Сейму задовольнити козацькi прохання i тим самим привернув на свiй бiк частину присутнiх. Тоді ж рада звинуватила Бородавку в невмiлому командуваннi, невиправданих втратах людей, нездатностi забезпечити вiйсько всiм необхiдним i присудили до смертної кари. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного i вiн впродовж тиждня, вiдбиваючись вiд татар, привiв козакiв якраз вчасно до польського табору. Першого вересня союзники з’єднались. Наступного дня пiд Хотин пiдiйшов i турецький султан зi своєю армiєю.

Сили противникiв були нерiвними. Турецька армiя налiчувала, за одними даними, до 200, за iншими - до 300 i навiть до 500 тисяч вояків. Чисельнiсть польської армiї не перевищувала 35, української 40 тисяч. На озброєннi козаки мали 20 мiдних i 2 залiзнi гармати з великим запасом пороху i ядер. Турецький султан першi удари спрямував на запорожцiв. Вiн прагнув розбити ще неукрiплений табiр козакiв, а потiм знищити i слабше польське вiйсько.

2 вересня частини турецької армiї кинулись на штурм козацького табору. Артилерiя вела по ньому безперервний вогонь. Запорожцi витримали наступ, надвечiр перейшли в контратаку, глибоко вклинились у лави противника i вiдкинули його на вихiднi позицiї. Козаки захопили великi трофеї, знищили тисячу ворожих воякiв i захопили 12 польових гармат та 32 прапори.

З вересня турки безуспiшно штурмували козацькi укрiплення, врезультаті яких втратили до 20 тисяч вояків. Наступного дня турецька армiя пять годин атакувала позицiї козакiв i частково полякiв. Вся турецька артилерiя вiдкрила по козацькому табору нищiвний вогонь. Козаки влучним вогнем вiдбили всi атаки, а потiм при пiдтримцi польського загону Русанiвського змусили противника вiдступити. У темрявi запорожцi кинулись у наступ i вклинились у турецький табiр, де почалась велика панiка. Проте Ходкевич вiдмовив Сагайдачному у допомозi, побоюючись засідки i так було втрачено реальний шанс на перемогу. Турки тоді втратили 40 тисяч воїнiв.

Наступного дня противники ховали загиблих. На свiтанку сьомого вересня 150 турецьких гарамат вiдкрили нищiвний вогонь по козацькому табору. Противник кинувся на його штурм. Разом українцi й поляки змогли вiдкинути ворога.

Вночі 8 тисяч козакiв на чолi з Сагайдачним увiрвались до табору туркiв i вщент спустошили його. Одночасно козаки атакували табiр Гусейна-пашi за Днiстром. Такi ж нiчнi атаки вони повторили i 18 вересня.

Але становище ускладнилось для обох сторін. Воно ще бiльше погiршало 24 серпня пiсля загибелi Ходкевича. Наступного дня українцi i поляки вiдбили черговий штурм противника. 28 вересня вiдбулась вирiшальна битва Хотинської вiйни. У нiй брали участь всi сили воюючих сторiн. Надвечiр Сагайдачний перейшов у наступ зi своїми козаками, за ним Любомирський з поляками i спiльними силами вiдкинули противника.

Султан Осман II був змушений 9 жовтня 1621 р. укласти з представниками Речі Посполитої Хотинський мир. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення турків, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в в тогочасній історичній та художній літературі.

Польський сеймовий комісар Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксентій писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам».

Як ми побачили на багатьох прикладах гетьман Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги виключно не стандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оброни була у використанні тактикики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, до речі, випробувану в багатьох успішних морських походах, чим завдавав туркам відчутних втрат.

Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави. Взагалі, військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при чому вирішальний удар завжди наносився миттєво й у найслабкіше місце. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке багато разів зупиняло наступ турецько-татарських орд результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу.

Але великою ціною сплатив український народ за цю перемогу. А для гетьмана Петра Сагайдачного Хотин був останньою перемогою. Тяжко поранений отруєною татарською стрілою, Сагайдачний їхав до Києва, лежачи у колясці в супроводі королівського лікаря. У Києві він дуже страждав від рани, але продовжував дбати про долю України і козаків, піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі…

Помер Петро Конашевич Сагайдачний 20 квітня 1622 р. у Києві. Перед смертю в присутності Київського митрополита Іова Борецького і майбутнього гетьмана Оліфера Голуба заповів своє майно на освітньо-навчальні і релігійно-церковні благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам. Поховали славетного гетьмана козаки і кияни з великими почестями в Богоявленській церкві Київського братства.Коротка доба гетьмана Сагайдачного, але має велике значення в історії України. З одного боку, він підніс престиж українського козацтва. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви. З другого боку, своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного і релігійного осередку України.


http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1101

Україну чекають потрясіння: її будуть позбавляти незалежності. Так чи інакше, це буде війна. Кровопролитна або безкровна? Про можливі варіанти розвитку вже найближчим часом.

Парламентські вибори в Росії показали, з ким українцям доведеться мати справу. З людьми, які легко переступають через закони навіть власної країни. 147-відсоткова явка виборців в Ростові-на-Дону. Російський Сибір, який не хоче голосувати за кремлівську «партію шахраїв і злодіїв». На тлі Сибіру - Чечня та інший російський Кавказ з майже 100-відсоткової підтримкою «Єдіної Росії». Кавказ, де кожен день федерали «мочать» «терористів» і «лідерів бандпідпілля», але «бандпідпілля» від цього менше не стає - така сила ненависті до федералів та їх союзників на місцях.

Отже, при владі в сусідній країні - «Єдіная Росія». Наступний крок - легітимізація третього президентського терміну Володимира Путіна в березні 2012 року. Після цього Україна чекають серйозні випробування.

Чому не раніше? Тому що В. Путіну потрібен «чистий» прихід до влади, без внутрішніх, російських, і міжнародних скандалів. Тому до березня Україна хоч і буде піддаватися політичному та економічному пресингу з боку Росії, але всі ці дії будуть більш-менш відповідати рамкам пристойності - нехай і в російському їх розумінні.

З березня 2012 ситуація в Україні різко загостриться. Так як всі сили російського керівництва будуть спрямовані на досягнення головної мети - повернення України в лоно Росії як «історичного правонаступника» СРСР, а до нього - Російської імперії. України, без якої імперський проект не спроможний ні економічно, ні політично, ні соціально.

Як показало останнє десятиліття, можливі три варіанти розвитку «добросусідства» з РФ: грузинський, білоруський, чеченський.

Грузинський - найпривабливіший для тих громадян України, хто не хоче повертатися назад, в СРСР, в державу безправ'я, голодоморів, безкарного вбивства мільйонів, таборів і непокарання вбивць цих самих мільйонів. (Або в нинішню Росію, що стає відвертим ізгоєм в очах світової спільноти). І найбільш ненависний для тих, кому Ленін замінює батька, компартія - маму, а «духовний наставник» - майор зі спецслужб, якому носиш регулярно доноси.

Цей сценарій передбачає концентрацію всіх зусиль держави України на європейському векторі розвитку. Впровадження в Україні європейського законодавства, європейських стандартів життя людей, уніфікації економічних, політичних і соціальних перетворень в країні з європейськими стандартами.

Можна туго затягнути пояси, але в найкоротші терміни реформувати правоохоронні органи, підтримати армію як інструмент гарантування незалежності, дати бій корупції, провести люстрацію чиновників, облаштувати надійний кордон з малодружнім «СНД», посилити роль національних спецслужб, реформувати систему національної освіти і т.д .

Так, буде виття і стогони тих, кому Союз Радянський - «рідний дім», в Росії тулєєви і зюганови заблажать про уявні порушення прав росіян, на активізацію «п'ятої колони» в Україні - колесніченок, коновалюків і сімоненок - підкинуть інструкцій і грошей, будуть намагатися «тиснути» ціною на нафту і газ, учиняти диверсії і навіть вбивати українських громадян - політиків і бізнесменів, що стоять на шляху «патріотів Великої Росії».

Але з усім цим набором брудних методів ФСБ-шної Росії і сьогодні принаймі живе незалежна Україна. Але вже впоралася маленька Грузія. Яка сьогодні живе гідно і динамічно розвивається. І хіба не в силах впоратися 47-мільйонній Україні? Питання тільки в тому, чи є бажання і моральні сили організувати цивілізоване життя в своїй країні у нинішньої владної верхівки? Президент Янукович грає у мовчанку, злодійкувата свита чекає, що скаже «господар»...

Білоруський варіант - найбажаніший для путінської Росії. «Дружні обійми», слова про «дружбу слов'янських народів» паралельно з економічним придушенням, спецоперації спецслужб (вбивство оператора Завадського, зникнення лідерів білоруської опозиції), скупка «за борги» всієї промисловості - і ось вже Росія «приросла» 9,5 мільйонами чоловік, 207,5 тис. квадратними кілометрами і $131 мільярдами ВВП. Плюс стратегічний прямий вихід до кордонів Польщі і Прибалтики.

«Білоруський варіант» - безкровний і навіть безконфліктний, подається Заходу як «усвідомлений вибір білоруського народу». ЄЕП, ЄвроАзЕС, до того ж нікуди не поділася Союзна держава (ще - «Союз Росії і Білорусії») - загалом, як назвати - політологи вигадають. Але факт залишається фактом: білорусів повернули в «ярмо».

В Україні, по суті, Росією використані ті ж самі методи і прийоми підпорядкування. Але результату поки немає. Багато через те, що жителі Україні добре пам'ятають і сталінську колективізацію, і репресії, і тотальне знищення Україну у Другій світовій, яка далеко не для всіх в Україні - Велика Вітчизняна. Керівництво Росії називає РФ наступницею СРСР? Краща антиреклама союзу Росії та Україні - варто тільки подивитися на самовдоволену жирну пиху лідера українських комуністів Петра Симоненка, брехуна і хабарника, кращого друга Росії.

Незважаючи на низьку ефективність, «білоруський сценарій» буде розігруватися Росією і далі. Багато в чому тому, що Україна - не Чечня. І це добре розуміють навіть ризикові хлопці в Кремлі, які знають, як «облаштувати Росію» за рахунок найближчих сусідів.

Чеченський сценарій. Не приведи, Господи!.. Його не бажають ні «патріоти Великої Росії», ні «патріоті незалежної». Це не буде війна - це буде бійня.

Сценарій збройного протистояння прихильників незалежної України і цінителів примусової «дружби народів», на жаль - реальність. Число тих, хто не бачить себе в «сім'ї братніх народів» ні з Росією, ні з Казахстаном, в Україну обчислюється не одним десятком мільйонів. Ці мільйони вижили - всупереч усьому - в 70-річній історії комуністичного терору. Який, як і СРСР, і його правонаступницю Росію, ці мільйони ототожнюють виключно вороже.

Для них Росія - жорстока держава, що завжди ставилася до своїх громадян, як до «витратного матеріалу», життя людини не ставило ні в копійку, де плювали на традиції і спосіб життя сусідів. Держава, яка і сьогодні за будь-якого приводу демонструє «великодержавне» хамство і чванство. Яка не засудила і не покарала катів, винних у смерті мільйонів. Катів, які сиділи в Кремлі.

Тому, щоразу витираючи ноги об Україну, шантажуючи і провокуючи 47-мільйонне держава, керівництво Росії дуже ризикує. А якщо дійде до «чеченського сценарію» в Україні і проллється перша кров, може не встояти і Росія. Продовжувати краще не будемо?..

Так, в Україні велике число тих, хто хоче «возз'єднання» з Москвою. І багато хто з цих багатьох - щирі у своїх почуттях. Але набагато більше тих, хто хоче бачити Росію просто сусідом. Успішним, заможним, без воєн і хвороб. Але сусідом.

Але якщо цей сусід вирішить вселитися в чужий будинок тільки тому, що уявив себе «старшим братом», його не гріх поставити не місце. («Не перевищуючи меж необхідної самооборони».)

Який з трьох перерахованих сценаріїв чекає Україну? Той, який ви виберете для себе самі. І Росія тут буде безсила.

http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2210

http://lb.ua/news/2011/12/05/126917_sud_opravdal_obvinyaemogo_v_uchastii_v.html

У Дніпропетровську виявлено археологічний пам’ятник світового значення — Богородицьку фортецю. Доктор історичних наук, професор, науковий керівник науково–дослідної лабораторії археології «Придніпров’я» Дніпропетровського національного університету імені Гончара Ірина Ковальова у важливості знахідки переконана. Адже вона повністю змінює уявлення про дату заснування Дніпропетровська і людей, які зіграли в цьому вирішальну роль.

Копати доведеться ще 30—40 років

Як стверджує авторитетний науковець, на території фортеці, що розташувалася у місці впадіння Самари в Дніпро, люди жили ще з кам’яного віку.

— Ми знаходили там артефакти часів і неоліту, і бронзового віку, — розповідає Ірина Ковальова. — Пізніше тут, на початку дніпровських порогів, почала збиратися вольниця: слов’яни, половці, монголи, що внаслідок якоїсь причини були змушені покинути соціум. У ХVI столітті на цьому місці виникло козацьке поселення Самарь, яке у деяких документах іменується містом.

Після приєднання України до Росії у 1654 році це місце, зручне зі стратегічного погляду, стало об’єктом російської експансії. У 1686 році з ініціативи уряду і за найактивнішої участі Івана Мазепи, як засвідчує Ірина Ковальова, тут розпочалося будівництво фортеці.

Як неодноразово писала наша газета, дніпропетровська влада вперто «тримається» за фальшиву дату заснування обласного центру — 1776 рік, коли імператриця Катерина II начебто заклала нинішній обласний центр. При цьому висновками поважних науковців ніхто себе не переобтяжує. І навіть не зважає на те, що Катерина II якщо й мала причетність, то тільки до задуманого будівництва Катеринослава–Кільченського. Однак цим планам втілитися в життя так і не судилося. До того ж це місто мало постати за межами нинішнього Дніпропетровська. А Самарь чи Богородицька фортеця територіально входять до сьогоднішнього обласного центру. І хоч, як стверджує Ірина Ковальова, нині досліджено щонайбільше 5 відсотків цієї території і копати необхідно ще 30—40 років, уже є чимало знахідок, що переконливо підтверджують наявність тут бурхливого життя задовго до того, як у краї почули про існування імператриці Катерини.

Будівельник із тугим гаманцем уже «перевернув світ»

Серед сенсаційних знахідок — скелет чоловіка, виявлений в одній із землянок. Запрошені археологами медики стверджують, що нещасний помер від легеневої чуми, яка лютувала у регіоні у 1735—1739 роках. За припущенням науковців, це був будівельник, який копав землянку. Отож його поховали на місці одягненим і взутим та ще й із... гаманцем, набитим монетами настільки туго, що можна говорити про переворот у нумізматиці першої половини XVIII століття на території Придніпров’я. Виявлено 21 срібну «чешуйку» Петра I, які чеканили до 1718 року, 3 п’ятаки–«хрестовики» 1726—1729 років і 4 монети номіналом півкопійки 1731—1735 років.

— Що стосується срібних копійок, то вперше зафіксовано таке пізнє їх ходіння, — пояснює старший науковий співробітник лабораторії археології «Придніпров’я» Володимир Шалобудов. — Справа в тому, що в 1718 році Петро I видав указ, що «час покінчити зі старими вошами», тобто срібними монетами. Вони були дуже незручними і дорогими у виробництві. Ці монети викуповували в населення, вилучали з обігу, і назад до казни вони не потрапляли. Але на територію сучасного Дніпропетровська, який був окраїною імперії, укази доходили значно пізніше, і населення, навіть після виведення «чешуйки» з обігу, продовжувало нею розраховуватися.

Науковці тепер порушують питання про взяття Богородицької фортеці під охорону, інакше Дніпропетровськ може втратити археологічний пам’ятник світового значення. А Ірина Ковальова бачить усі підстави для того, щоб створити тут археологічний музей просто неба, наголошуючи при цьому, що всі розкопки вони ведуть коштом спонсорів. Влада ж поки що унікальну знахідку вперто «не помічає». Як не крути, підстав для такої неуваги може бути тільки дві — неусвідомлення значимості такого історичного скарбу або ж страх гучним визнанням фактору Богородицької фортеці розбити вщент офіційну «катерининську» версію «появи на світ» нинішнього Дніпропетровська.

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1987/219/70744/

В інформаційному просторі України наша область представлена протестами чорнобильців та інших соціальних груп. Вони відстоюють свій конкретний матеріальний інтерес. До них залізли в кишеню — вони захищаються. Це точкові виступи. Мова не йде про формування широкого протесту проти політики уряду в цілому. Більш того, правлячий клас має навіть плюси від ситуації, що склалася. Суспільство не переходить до системних вимог, які стосувалися би боротьби з корупцією, справедливого розподілу ресурсів, зміцнення інституту виборів, місцевої демократії. Тобто протести не ведуть до проривів у взаєминах влади і суспільства.
Опозиціонерам треба було повернутися обличчям до регіону раніше. Я вважаю, що Юлія Тимошенко програла вибори зокрема і тому, що не приділяла уваги Донецькій області. Місцевий електорат придивлявся до неї, пам'ятав її позитивні рішення, наприклад, по статусу шахтарів. Але з боку Тимошенко не було системної роботи. А ще вона часто зривалася на протиставлення нашого регіону іншим, і це була її помилка. Різницю в 3 відсотки з Януковичем якраз і могли компенсувати тут
Думка, що Донецька область — агресивно проросійський регіон, глибоко помилкова. Тут не цікавляться проблемами і політичним процесом у Росії. Є певна інерція місцевих еліт і населення щодо північного сусіда, є бажання співпрацювати, але не більше. Донецька область входить в інформаційний простір України на відміну від Криму.
Ніколи і ніхто серйозно не розглядав такий сценарій. Це виникло 2004-го з метою вплинути на розвиток ситуації в Києві. Відбувався банальний шантаж опонентів. Складно уявити олігарха Ріната Ахметова як лідера невизнаної республіки на зразок Південної Осетії. Це — хрест на інтересах фінансово-промислових груп

http://gazeta.ua/articles/comments-newspaper/_dumka-scho-donecka-oblast-agresivno-prorosijskij-region-gliboko-pomilkova/412383

25% українських сімей перебувають за межею бідності. Якщо мінсоцполітики говорить про те, що не повинні отримувати допомогу люди, які отримують більше прожиткового мінімуму, то вибачте - прожитковий мінімум у нас 800 гривень. Отже, якщо людина отримує 850 гривень – вона що вже не бідна? В Україні не можна прожити ні за 800, ні за 900, ні за 1000 грн. Реальна межа бідності становить 1250-1300 гривень.

Українці отримали черговий соціальний ляпас від свого уряду у вигляді законопроекту № 9516 від 29 листопада, який підписаний і надісланий до Верховної ради прем’єр-міністром Миколою Азаровим.

 Цей документ, що вийшов з під пера відомого "соціал-реформатора" Сергія Тігіпка, пропонує обмежити право одиноких матерів отримувати допомогу на дитину, якщо сукупний дохід сім'ї перевищує суму відповідних прожиткових мінімумів.

Реакція суспільства, експертів та ЗМІ була різкою і однозначно негативною. В офісі першого віце-прем’єра Андрія Клюєва вірно зрозуміли ситуацію навколо законопроекту, і вдало скористалися нею. В п’ятницю була оприлюднена його обіцянка: законопроект буде відкликано.

 Для всіх нас це мало створити вигляд, ніби то перший віце-прем’єр оперативно вирішив виправити деструктивне, помилкове і відверто непрофесійне рішення уряду.

Але насправді жодної помилки не відбулося. Протягом всієї своєї каденції, нинішній уряд послідовний у своєму бажанні здійснювати реформи лише за рахунок простих громадян. Задаймо хоча б нещодавно ухвалену пенсійну реформу та намагання "реформувати" систему пільг в Україні виключно за рахунок "чорнобильців", "афганців", ветеранів та інвалідів війни.

Та й "анти-материнський" законопроект хоч і з'явився кілька днів тому, а насправді ця історія почалась значно раніше. Ідею непрямої оцінки доходів уряд вигадав ще місяць тому, і оприлюднив проект постанови, за якою всіх отримувачів державної допомоги перевірять на законність отримання ними пільг.

ЗМІ сконцентрували свою увагу лише на одиноких матерях. Насправді, непряма оцінка доходів у проекті постанови Кабміну стосуватиметься більш широкого кола громадян. А саме, отримувачів допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; одиноких матерів; малозабезпечених сімей; отримувачів субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг та придбання палива.

В цілому, програма оцінки непрямих доходів "накриє" щонайменше 2,5-3 мільйони українських сімей. Це значні цифри, зважаючи на те, що в Україні загалом живуть біля 17 мільйонів сімей.

Але, яка мета цих новел? В чому суть? Який ефект це дасть для покращення системи соціального захисту населення? Давайте подивимось на факти.

По-перше, уряд начебто хоче зекономити державні кошти. Але, про яку ж суму економії в цілому йде мова? Сьогодні на ці види соціальних допомог виділяється близько 10-15 млрд гривень. Припустимо, що перевірка виявить 5% порушень, і на обмеженні прав малозабезпечених громадян урядовці зекономлять 500-700 млн гривень. Погодьтесь, абсолютно мізерна сумма! Особливо якщо порівняти її з утриманням апарату державного управління.

 Так, наприклад МВД у 2012 році планується надати 14,4 млрд гривень, Міненерговугілля понад 10 млрд гривень, а на утримання Верховної ради та Державного управління справами буде виділено 3,3 млрд гривень.

По-друге, уряд стверджує, що така програма з оцінки непрямих доходів не потребуватиме додаткових видатків. Але ж, непрямі доходи мають оцінювати соціальні інспектори? Сьогодні соціальних інспекторів в областях України – не більше ніж по 1-2 особи на район.

Тобто, якщо мінсоцплітики справді хоче охопити всі сім’ї в Україні, то очевидно, що штат соціальних працівників треба збільшувати щонайменше в 4-5 разів. Таким чином, самі розумієте, що процес оцінювання буде коштувати дорожче, ніж вся економія коштів від цього.

Звичайно, уряд спробує не збільшувати штат. До чого це призведе? З травня в деяких областях України проходив експеримент з непрямої оцінки доходів громадян. Під час нього самі соціальні служби скаржились на те, що на них "навішують" додаткові функції, фактично не сплачуючи за них.

Не треба забувати, що соціальні інспектори сьогодні отримують заробітну плату 1200-1300 грн. І саме тому корупційні ризики від запровадження такої програми різко збільшуються, тому що сама методологія непрямої оцінки доходів має дуже високий суб’єктивний фактор.

Тобто, коли соціальний інспектор прийде додому до родини, він почне сам на своє розуміння оцінювати вартість телевізора, холодильника, його новизну – чи він зараз куплений, чи 10 років тому. І соціальний інспектор може все вказати правильно, а може за невелику нагороду взагалі   нічого не вказувати.

Взагалі, якось дивно виглядає. Соціальний працівник за своєю природою повинен надавати допомогу людям: малозабезпеченим, пенсіонерам, інвалідам, ветеранам, непрацездатним. А сьогодні його фактично переводять у статус шпигуна, який повинен вистежувати, слідкувати і давати свої оцінки рівню доходів громадян.

По-третє, будь-який висновок соціального інспектора можна оскаржити. І знов через цей самий "суб’єктивізм". Адже, "акт перевірки" це точка зору конкретної людини, яка може навіть не розбиратися в марках холодильника, телевізора або велосипеда. А що робити, якщо людині той самий велосипед, наприклад, подарували? І ось на підставі цієї оцінки держадміністрація буде приймати остаточне рішення.

Звичайно, якщо людина вважає, що думка інспектора неправильна, вона зможе оскаржити її в судовому порядку. Але виникає інше питання – чому людина повинна доводити свою невинність? Якщо соціальний інспектор або держава вважає, що людина подала про себе недостовірну інформацію, треба довести це фактично. Нехай податкова інспекція або судові органи роблять свій висновок, що в родини є додаткові не задекларовані доходи. І саме в судовому порядку має ухвалюватись рішення про припинення надання державної соціальної допомоги.

До речі, першими, хто спробував використати непряму оцінку доходів, були податківці. Саме за цим принципом вони намагалися з’ясувати, який саме прибуток отримує підприємство. Але і досі податківцям не вдається довести, що цей метод є законним та об’єктивним. Чому ми вважаємо, що Мінсоцполітики розумніше та спритніше за Податкову?

На моє глибоке переконання, припиняти виплати державних соціальних допомог, пільг, субсидій на підставі виключно суб’єктивного фактора неконституційно і незаконно.

Віце-прем’єр Тігіпко заявив, що держава допомагатиме тільки бідним, а не багатим. Наче все логічно і правильно. Але хто є "багатим" сьогодні в Україні? Одинока мати, яка отримує 200-400 гривень допомоги на дитину? Чи родина пенсіонерів, що має право на субсидію (середній розмір субсидії на житлово-комунальні послуги дорівнює біля 170 грн.)? Хто з реальних "багатих" піде стояти у кілометрових чергах в управліннях соцзахисту щоб отримати 300 чи 175 гривень допомоги? Назвіть їх прізвища! Немає таких людей! І не буде.

А уявіть, що під дію постанови підпадуть дитячі будинки сімейного типу, які оформлюють субсидії та державну допомогу на виховання дітей. Зазвичай, таким установам активно допомагають сторонні люди – хто дах збудує, хто комп’ютери принесе, а хто й автомобіль подарує.

Отже, за логікою урядовців, такі багатодітні родини отримують великий і додатковий дохід. Цікаво, у кого підніметься рука скасувати пільги для такого дитячого будинку?

Як бачимо, держава як завжди вирішила врегулювати проблеми державного бюджету за рахунок лише найбідніших верств населення.

Звичайно, уряд має аргументацію своєї точки зору. Він вказує на експеримент з непрямої оцінки, який проводився в у Луцькому районі Волинської області, Олександрійському районі Кіровоградської області, Ленінському та Кіровському районах Кіровограда і Корюківському районі Чернігівської області. Експеримент був започаткований в травні, а потім подовжений до 2011 року.

Так ось, уряд рапортував про успішність цього експерименту. Але, насправді, він не дав жодних відчутних результатів.

Експеримент довів, що основна маса людей, які отримуть допомогу, реально на неї заслуговують. Вони дійсно не можуть без неї. Звичайно, були виявлені і факти зловживань. Але давайте "копнемо" глибше.

Наприклад, дійсно є факти фіктивного розлучення - коли чоловік з дружиною спеціально розлучаються, а мати отримує статус одиначки. Але чому люди це роблять? Яка причина? Що штовхає їх на такі відчайдушні кроки? Відповідь одна – суцільна бідність в Україні.

Сьогодні 25% українських сімей перебувають за межею бідності. Народження дитини збільшує її ризик. Вже біля 33% українських сімей, у яких є одна дитина, знаходиться за межею бідності. А якщо двоє дітей, то за межею бідності опиняються вже більше 40% українських сімей. А якщо четверо і більше дітей - практично 80%. Тому люди і використовують будь-яку можливість, щоб отримати від держави хоч якусь допомогу, навіть не зовсім коректними методами.

Мінсоцполітики говорить про те, що не повинні отримувати допомогу люди, які отримують більше прожиткового мінімуму. Але вибачте - сьогодні прожитковий мінімум у нас 800 гривень (для осіб, що втратили працездатність). Отже, якщо людина отримує на 10 гривень більше за цю суму - це вже не бідна людина?

Сьогодні в Україні не можна прожити ні за 800, ні за 900, ні за 1000 гривень. Реальна межа бідності сьогодні складає 1250-1300 гривень. А законопроект № 9516 якраз б'є конкретно по одиноких матерях - якщо вони мають дохід у середньому більше, ніж прожитковий мінімум. Сьогодні це 950 гривень. Але це ж абсурд. Ну не можна прожити та виховати дитину за такі гроші!

Подвійний абсурд, коли уряд пропонує економити на одиноких матерях, і разом з тим, згідно із законом народний депутат України отримує щорічну допомогу від держави в розмірі двох своїх зарплат. Тобто, людина, яка отримує цілком достойну заробітну плату у 18 тис гривень на місяць, щороку має ще й додаткові 35-36 тис гривень допомоги (3 000 гривень на місяць). А одинока мати, яка отримує на свою дитину 400 гривень на місяць, вже ніякої допомоги отримувати не буде.

Це ще раз підтверджує ідеологію подвійних стандартів в проведенні соціальних реформ від нинішнього уряду. Коли вони декларують необхідність проведення реформ, то ці реформи чомусь робляться виключно за рахунок малозабезпечених верств населення.

 Натомість, народних депутатів, членів Кабінету міністрів та чиновників високого рівня ці реформи взагалі не торкаються. Чи є межа цинізму для нинішніх урядовців? Питання – риторичне, і відповідати на нього мусимо ми. І не просто відповідати, а й робити відповідні висновки.

Павло Розенко, провідний експерт Центру Разумкова