Здесь холодно, несмотря на то, что нынешний декабрь удивительно сухой и солнечный. Холодно, так уж положено в это время года. Объявившие бессрочную голодовку в Киеве у Кабмина люди сидят на скамейках Мариинского парка. Голодовка бессрочная, условия акции «никакие», выплачивать деньги по решениям судов, а уж тем более, отправляться в отставку (ведь требования протестующих в последние дни приросли политическими), «бонзы» не собираются. Что дальше? Не приведи, Всевышний, «скорые» с покойниками на днях стартуют отсюда. Или?.. Вот именно, или.

Рассматриваю, пытаюсь услышать разговоры, а сама не могу отвести глаз от так называемого «лижныка», очень теплого и красивого гуцульского одеяла, которым прикрыты ноги протестующих на одной из скамеек. Обычные, как принято говорить, киевляне подходят к месту протеста, несут одеяла и теплую одежду. Кипяток в термосах (не чай с сахаром!!! Все, разбирающиеся в протестных голодовках, должны знать, что буквально на третий день акции подобное питье только принесет вред организму). Кстати, в субботу или в пятницу, уж не помню, какие-то «барсики»-«птички» зажали оппозиционного нардепа Королевскую в плотное кольцо, и буквально похитили у нее то, что называется «личным» имуществом, небольшой генератор — кипятить воду для протестующих, и пару обогревателей. А по поводу установки в Мариинском двух биотуалетов был буквально бой, в результате коего их все же удалось установить

Киевляне приходят сами по себе, что-то приносят. И это новое (хорошо забытое старое) явление событий-2011. Ах, мало людей приходит? Любезнейшие счетоводы, снимите сатиновые нарукавники! Приходит столько, сколько выросло. НА ДАННОМ ЭТАПЕ. Вопреки отсутствию внятной агитации, и собственным «синякам и шишкам». И даже – вопреки вашим теоретическим рассуждизмам о «разуверившихся гражданах».

Режим мечется в безвыходном положении. Помните, когда чернобыльцы объявили голодовку у Кабмина, к ним заявились судебные исполнители, и махали перед носом бумагами, где суд запретил по иску Киевской городской государственной администрации подобные акции в столице, которая прямо-таки вся – в подготовке к Евро-2112. И вот, пестреют заголовки в Сети: «добрая» КГГА все же разрешила протестующим (ну, без палаток, конечно, что за роскошь) голодать в Мариинском парке. К первоначальной группе протестующих присоединились луганчане и львовяне. В Запорожье акцией протеста отметили убийство протестующего шахтера-инвалида Геннадия Коноплева. Акция голодовки в Донецке продолжается. Именно здесь возникли политические требования. « Руководствуясь статьями Конституции 5 и и 69. мы требуем отмены всех правовых актов, которые ограничивают или отменяют социальные, экономические, гражданские права и свободы граждан Украины; неукоснительного выполнения всех обязательств; немедленного прекращения узурпации власти, и проведения парламентских и президентских выборов в Конституции 1996 года». Протестующий Эдуард Капустин говорит журналистам: «Если Кабмин как орган власти вопреки Конституции нарушает права людей, и действует как неизвестно кто, если гарант не следит за этим, их нужно в отставку. Это наше совместное требование, это то, на чем мы стоим. В конце концов, сколько можно выпрашивать милостыню». В лагерь голодающих в Донецке приходят поддерживающие горожане. Бизнесмены, пожелавшие остаться неизвестными, скинулись на генератор и обогреватели для большой палатки, увидев, сколько «горючего «жрут» за ночь печки-буржуйки, и как опасны они. Подвозят горючее для генератора, бутылированную воду. Город живет этим, и – делает выводы.

Но если многие пункты из перечисленных можно отметить как положительные (помните, мы не раз рассуждали с вами о тлеющем торфянике, когда неукротимые языки пламени прорываются из-под земли то там, то здесь, о беременности, которая не может рассосаться сама по себе), то «доброй» КГГА аплодировать не будемте. Я видела лица собравшихся на голодовку в Киеве после смерти товарища и кучи обманов в «рабочих группах с Кабмином». Ну, не уйдут они, не уйдут. Что бездарной власти с ними делать? На глазах и так несколько изумленного мира и закипающей страны расстрелять на фиг, прилюдно пошвырять в автозаки? Или, от безвыходности, изобразить что-то вроде римейка шварцевской сказки о нервном короле, который в самые напряженные минуты твердил: «а я ем яблоко и смотрю в окно». Но яблоко – заканчивается. В пальцах остается бесполезный огрызок. Так и тут: там кто-то голодает? А Янукович рассекает по израилям, Азаров – еще где… Да и не следует забывать. Пока суд отозвал решение о запрете на киевскую акцию протеста, (под «битву» за право установить в парке биотуалеты, которые, кажется, там, как в месте променада, и так должны находится) ночью исполнители являлись к голодающим в палаточном городке у здания отделения Пенсионного фонда в Донецке, чтобы довести до них запрет на акцию «в связи с угрозой теракта». Да и голодающих у Кабмина по прежнему обязуют явится в суд. Хотят «передушить по одному», «спустить на тормозах». Тут уж и вправду, или – или.

Кстати, глава Луганской облгосадминистрации Владимир Пристюк намедни сказал: «уличные акции в первую очередь забирают остатки здоровья у самих ликвидаторов», и призвал «отстаивать свои права цивилизованными методами». Да что может быть лучше цивилизованных методов в цивилизованной стране? И, вне всякого сомнения, верующий и гуманистический человек ни в коем случае не имеет права желать ничего плохого другому человеку. Но когда я вижу косяшие от вранья Ваши очи, г-ин Пристюк, и вижу – глаза протестующих в Мариинском, у многих навсегда обведенные «макияжем», несмываемой черной угольной каемкой у ресниц, когда знаю, как и сколько раз их обманывали «рабочими группами», где вместе с Тигипко пытались что-то «укомпромиссить» профессиональные чернобыльцы и афганцы, коих ныне на дух не переносят их собственные общественные организации, не могу сказать ничего, кроме того, что скажу. Пусть в какой-то стране (не в Украине, мы скоро прогоним режим), где так будут относиться к гражданам, и где Вы будете жить, Вам в один непрекрасный момент не останется ничего, кроме «нецивилизованного протеста». Каждый учится лишь на собственной шкуре.

Потихоньку вступать в разговоры и с пришедшими киевлянами, и с теми, кто, что встал со скамеек размяться, очень просто. Вот уж и вправду – обо всем. О том, что власти, от местных «божков» до Банковой — «сволота, и гнать нужно». И что в Евросоюз стоило бы, «вы посмотрите, как эти страны живут». И что Евро-2012 в стране, в которой такое положение, это «откаты и воровство, и вообще преступление». Хотите, скажу, о чем говорить сложно? О политзаключенной Юлии Тимошенко. Не потому, что вы, может быть подумали, а даже наоборот: тут же найдутся заявляющие на грани срыва: «Нашу Юльку – на свободу, она этих гадов погонит!» Есть, конечно, и другое, мол, почему экс-премьер не навела кардинального порядка, когда сама была у власти, а не за решеткой? Но аргументы об очень коротком времени премьерства в сложный час – воспринимаются нормально. И то, что потом, на пальцах: какие были цены на продукты даже в период мирового кризиса? А в платежках на коммуналку что стояло? Ну, а приходилось ли приступать к голодовке ради пенсионных выплат, были их задержки – это тоже вызывает согласие и понимание.

А ЮВТ – тем временем, пережила 1 декабря первое слушание по поводу апелляции на приговор Печерского суда. Как пережила? Без своего присутствия, она ж по состоянию здоровья третью неделю неходячая. Интересно, конечно, до смешного, если в данном случае уместен хоть какой-то смех. Буквально накануне заседания судья, читавшая дело и готовящаяся к заседанию два месяца, была заменена на другую, Елену Ситайло (Киреева в юбке, надо понимать?), с томами дела незнакомую и ранее отметившуюся трудами на ниве бракоразводных процессов. Первый день Ситайло начала с того, что не приняла ни одного ходатайства стороны защиты.

Политзаключенную Тимошенко, тем временем, 29 ноября перевели в палату больнички (так это зазывается на сленге арестантов) СИЗО. Доктор медицинских наук Николай Полищук дает пресс-конференцию, основываясь на раздобытых документах первичного осмотра, на просачивающихся сведениях от коллег. Хорошо, конечно, что в больничке Юлия Владимировна наконец-то получает какие-то обезболивающие препараты. Если речь идет о предельном обострении давнего заболевания, межпозвонковой грыжи, то это – вещь, подвергающаяся успешному лечению. Но, возможно, нужна операция. И уж во всяком случае, стационар с лечением, а не разломанная сизовская таблетка, «пол – от головы, пол – от спины, и смотри, не перепутай».

День в декабре гаснет слишком быстро. Ухожу из Мариинского. А они, голодающие шахтеры, и те, кто заходит поддержать их, остаются. Мне стыдно за то, что ухожу. Что пока – не остаюсь с ними на скамейке. До конца. До конца того, что происходит в Отечестве. Есть, знаете ли моменты, когда иначе нельзя.

Тут один молодой журналист, в «Украинской правде», что ли, написал высокую публицистику, в меру побранил режим, и среди прочего, отметил, что для Харанта «Бог лишився тим єдиним чинником, якого Янукович ще остерігається». Позвольте возразить, уважаемый коллега. Во-первых, Янукович и его камарилья в Бога ну совсем не верят. И по делам своим, и потому, что примитивно-хитренько рассчитывают и тут в случае чего «перетереть базар», то ли пудовую свечку купить, то ли еще как умаслить. А во-вторых, есть не столько разухабистая, сколько верная поговорка: «На Бога надейся, а сам не плошай». Как вариант – пословица, вынесенная в заголовок сегодняшних заметок. Эти поговорки быстрее всего к нам, грешным, относятся. Добрый Господь, он, знаете ли, имеет обыкновение помогать тем, кто и сам что-то делает. Вот – короткая притча. Случилось в одном селении страшное наводнение, и Бог, уж не знаю, как там, но сообщил очень благочестивому человеку, что без помощи его не покинет. Вот, сидит праведник на крыше, мимо плывет соседская лодка, местечко еще найдется, зовут, а он: «Меня Бог спасет!» Вода поднимается, плывет забор, прыгнуть? А зачем, если Высшая сила на подхвате? Наконец – подплывает последнее бревнышко, но и тут мочить портки смысла нет, не стоит, все ж договорено. И потоп праведник. А на том свете пеняет Господу: ты ж, мол, обещал спасти. А Господь огорчается: дурашка, я тебя трижды спасал. Так и в Украине сегодня. Или – или. От нас зависит.

Виктория АНДРЕЕВА, «ОРД»

 

збільшити




збільшити

До мене на вихідних завітала пенсіонерка. Представилася активісткою громадянського об’єднання "Київська громада" і попросила виділити кілька хвилин для проведення соціологічного опитування. Оскільки з професійної точки зору мені стало цікаво, хто і що за цим стоїть, я не тільки виділив їй час, але й запросив до квартири трохи поспілкуватися.
У ході бесіди виявилося, що ГО "Київська громада" проводить опитування киян стосовно нагальних проблем їхнього району, вулиці, будинку. Завдання поставлено чітко – зайти у кожну квартиру, заповнити анкету, взяти інформацію про контактну особу і залишити невеличкий агітаційний буклетик.
Легенда опитувань полягає у тому, що киян розпитують про локальні проблеми, потім цю інформацію систематизують і передають міським чиновникам.
Якщо виявляється, що респондент – людина з активною громадською позицією, інтерв’юер "Київської громади" повинен запропонувати йому долучитися до створення ОСНу – органу самоорганізації населення. А також додати, що міська влада всіляко цьому сприятиме.
Начебто все класно і демократично.
Тепер про те, кого таким чином рекламують.
ГО "Київська громада" очолює Валерій Борисов – нардеп-перебіжчик із НУНС, а з липня 2011 – керівник виборчого штабу Партії регіонів у Києві. Базується ГО  "Київська громада" під дахом Печерської РДА. ЗМІ писали, що новому куратору київських регіоналів поставили завдання набрати не менше 50% голосів у кожному столичному районі на парламентських виборах 2012 року.
На агітках, які активісти "Київської громади" ненав’язливо залишають людям, до киян із відфотошопленою усмішкою звертається голова КМДА Олександр Попов. Саме під його управлінням людям обіцяють виділення бюджетних коштів на потреби будинків і прибудинкових територій.
Ця витончена політтехнологія межує на грані закону і використання адмінресурсу. У політологічному середовищі такі технології називають "сірими", тобто ті, які формально не порушують закон, але містять елементи зловживання або маніпуляції.
Схема проста: спочатку визначають найбільш нагальні проблеми кожного будинку, далі за допомогою київської казни вирішують деякі з них (як правило, найдешевші і найменш проблемні), а решту обіцяють зробити вже після виборів.
При цьому велику роль тут грають будинкові активісти, які за певну подяку повинні будуть пояснити мешканцям, завдяки кому почали вирішуватися проблеми будинку. На цих людях базуватиметься проведення політагітації і передачі іншої "корисної" інформації.

http://kiev.pravda.com.ua/columns/4ed8a877f0eb2/

Історія вільних грошей найбільше пов’язана з Німеччиною. Саме в Німеччині народився Сильвіо Гезель (1862-1930) – підприємець, економіст, автор концепції вільних грошей (Freigeld). Про якого авторитетний економіст Джон Мейнард Кейнс напише, що "майбутнє більше навчиться в Гезеля ніж в Маркса". В чому ж різниця? Маркс вбачав "зло" - в доданій вартості, а відновлення справедливості - у вилученні цієї вартості в одного класу на користь іншого. Гезель бачив "зло” в кредитній природі грошей, а відновлення справедливості в ліквідації кредитної природи грошей. Для ліквідації кредитної природи грошей Гезель пропонує знищити їхню накопичувальну функцію. Отже, головна відмінність: замість насильства над людьми – насильство над абстракцією.

Сильвіо Гезель (1862-1930)

Гроші були придумані для товарообміну. Але гроші більш привабливі ніж товари, оскільки вони не псуються і не вимагають витрат на зберігання. І Гезель запропонував податок на зберігання грошей. "Тільки гроші, які застарівають, подібно газетам, гниють, як картопля, іржавіють, як залізо, і випаровуються, як ефір, здатні стати придатним інструментом для обміну картоплі, газет, заліза й ефіру. Бо тільки таким грошам покупці й продавці не стануть надавати перевагу перед товаром. І тоді ми станемо розлучатися з товарами заради грошей лише тому, що гроші нам потрібні, як засіб обміну, а не тому, що ми очікуємо переваг від володіння самими грошима". Цей, так званий податок на зберігання, Гезель пропонує сплачувати щотижня наклеюванням цінної марки на паперову банкноту. Вільні гроші таким чином втрачають одну тисячну своєї номінальної вартості щотижнево, це складає приблизно 5% на рік. Вартість витрат покладаються на власника купюри. Якщо власник купюри хоче, щоб його банкнота була в "робочому стані", він повинен наклеїти на неї відповідні марки. Щотижнево. Інакше купюра не буде "працювати". 10-центова марка, наприклад, повинна приклеюватися до 100-доларової купюри кожну середу, як показано на малюнку.

100 Вільних доларів

Але насправді історія вже мала приклади прототипів вільних грошей. І зокрема територія Німеччини в часи центрального Середньовіччя. Тоді в Європі була поширена так звана Нова чеканка і одним з її варіантів була система брактеатних грошей (від bractea - тоненька пластина з латинської). Це були круглі монети, на срібних пластинах товщиною як папір. Від звичайних монет їх відрізняло те, що вони були відштамповані лише з одного боку, але їх мала товщина дозволяла бачити чеканку іншого боку. Але найбільш цікавим є те, що їх "обіг був обмежений не лише територією, але й часом", так стверджує німецький спеціаліст з брактеатів Френк Бергер. Раз на рік брактеати підлягали обов’язковій чеканці. Цей процес був пов'язаний з великим щорічним осіннім ярмарком в кожному місті – торговці, щоб продати товар змушені були обміняти стару валюту на нову, і понести витрати за чеканку. З 1130 року і надалі їх використання набуло великого поширення, особливо в Європі, країнах центральної та східної Європи і в Балтиці. Ця плата за чеканку якраз і відігравала роль стимулу обігу.

Магдебурзький брактеат ХІІ ст.

Ніхто не бажав мати такі гроші. Замість цього їх вкладали в меблі, добротні будинки, витвори мистецтва і все те, що мало стабільну вартість, яка згодом збільшувалася. В ту епоху виникло багато значущих здобутків релігійного та світського мистецтва й архітектури. Ми і нині згадуємо про той час, як про період злету європейської культури. Ханс Р. Л. Корсен пише у своїй книзі "Тендітні гроші": "Оскільки накопичувати грошові багатства було неможливо, замість них були створені реальні багатства". Недоліком системи брактеатів було те, що "збір за чеканку" був єдиним джерелом податків. Наприкінці ХІІІ сторіччя система брактеатів занепала, як вважає Бернар Ліетар, через надмірну жадібність васалів. Щоб отримати більше податків вони "збільшили збір за чеканку". Цей приклад з історії вчить нас, що податки варто стягувати не разом з платою за обіг, а окремо. На початку ХІХ сторіччя, а саме 1919 року, в Німеччині утворився так званий рух "Вільна економіка" (Freiwirtschaft), який передбачав використання "марочних сертифікатів" в якості валюти. Після тривалої підготовки Гельмут Рьодігер і Ганс Тім в жовтні 1929 в Ерфурті заснували так зване товариство "Обмінна асоціація - Вера" (Wara-Tauschgesellschaft). Три роки до того, в рамках спілки фізіократів, було запущено Вара на практиці. "Марочний сертифікат" назвали "Вера" (Wara) (слово утворене шляхом складання - "Ware" і "Wahrung", що означає, відповідно, "Товари" і "Валюта"). Кожна купюра Вера підлягала щомісячній втраті свого номіналу на 1%. Ця втрата вирівнювалася придбанням цінних марок по 0,5; 1; 2; 5 і 10 центів Вера (1 цент = 1 рейхс-пфенінг). Для цього на зворотній стороні банкноти Вера знаходились надруковані поля, в які потрібно було вклеювати цінні марки відповідно до місяця.

Марочний сертифікат Вера

Найбільшого розмаху експеримент з Вера досяг лише в 1931 році. Гірничий інженер Макс Хебекер в 1929 році купив за безцінь на аукціоні збанкрутілу шахту, в баварському селищі Шваненкірхен. Населення селища (500 осіб) останні два роки існувало упроголодь на державні допомоги по безробіттю. Хебекер взяв позику розміром 50000 імперських марок, причому більша частина кредиту була у Вера-сертифікатах. І взимку 1931 році відновилося добування вугілля. 60 шахтарів повернулися до роботи. Дві третини зарплати вони отримували в Вера. Для підвищення суспільного визнання Вари проводилися лекції про природу та функції грошей. Початкову недовіру місцевих бізнесменів Хебекер подолав тим, що постачав виробничу їдальню товарами зовнішніх фірм, які вже належали до спілки Wara-Tauschgesellschaft. Місцеві бізнесмени відразу ж відреагували і стали приймати купюри Вера. Економічне життя Шваненкірхена переживало сильне піднесення, яке охопило і навколишні регіони. Новина про процвітання селища в самий розпал економічної депресії, що уразила Німеччину, миттєво розповсюдилася по окрузі. Репортери зі всієї країни писали про "диво Шваненкірхен", і навіть у Сполучених Штатах можна було прочитати про експеримент у фінансових розділах всіх великих газет " Більше 2000 підприємств по всій Німеччині почали використовувати цю альтернативну валюту. Хоча Вера за своєю суттю була не інфляційною, вона розглядалася Центральним банком, як надто успішна і Міністерство фінансів заборонило експеримент Вера в жовтні 1931. 24 листопада того ж року районне відомство Дегендорфа повідомило Хебекеру про цей наказ. Звичайно, наслідком стало повернення до безробіття. Через 70 років Вільні гроші почали відроджуватися. В 2001 році в Берліні, а потім і в інших містах Німеччини утворюються регіональні валюти, які діють за принципом вільних грошей, мають стимул обігу. Поштовхом до таких подій послужила книга Маргріт Кеннеді "Гроші без відсотків та інфляції", написана в 1993 році. Архітектор, еколог, фінансовий експерт і критик нинішньої економічної системи. Вона в своїй книзі розвиває ідеї Гезеля.

Маргріт Кеннеді та сучасні регіанальні валюти Німеччини

Кімгавер – це один з найбільш відомих проектів регіональних грошей. Впроваджені вони в січні 2003 учнями вальдорфської школи міста Прін, на чолі з викладачем економіки Крістіаном Геллері. А сьогодні вже більш чим 620 підприємств користуються кімгаверами.

Кімгавер

Схема їх дії: Кожен член спілки може придбати Кімгавери за євро. Це можна зробити в багатьох касах (окремих установ і банків у регіоні). За 100 євро можна отримати 100 Кімгаверів. З ними член спілки може купувати товари і отримувати послуги в магазинах і установах, які приймають ці гроші. Підприємці можуть їх використовувати (платити зарплату робітникам, купувати місцеву сировину), або обміняти їх назад на євро. Кімгавер заохочує власний обіг. Він втрачає кожні три місяці 2% від своєї вартості (за рік – 8%). Це змушує людей швидше їх використовувати. Коли закінчується тримісячний термін, на кімгавер наклеюють цінну марку (вона коштує 2% вартості банкноти). Без такої марки купюра не дійсна. Через шість місяців має бути дві марки на банкноті, через дев’ять – три марки, а через рік міняють повністю банкноту на нову, з іншим дизайном. При зворотньому обміні 100 кімгаверів можна поміняти на 95 євро (5% стягнення). З них 2 євро ідуть на обслуговування регіональної грошової системи: друк кімгаверів, цінних марок та інше. А 3 євро – на користь спілки регіону.

Крістіан Геллері - творець кімгавера

З 2006 року з'явився електронний кімгавер (нім. Elektronischer Chiemgauer).Це пластикова картка, амортизація з якої знімається автоматично. Менеджер проекту — Клаус Копп з регіонального бюро Вассербурга. Багато хто розцінює регіональні Вільні гроші, як відповідь простих людей на процеси глобалізації. Так воно звичайно і є, але Сильвіо Гезель описував їх, як одноосібний засіб обміну в державі. І судячи з тенденцій останнього десятиріччя, саме Німеччина впевнено іде до цього. Вільні гроші – як загально державна валюта.

Микола Кардач, грудень 2011 р.
http://novigroshi.org/article18.html

Суть пропозиції Бойка була до геніальності проста.
Пункт 1: дозволити НАК «Нафтогаз України» в 2012 році завозити імпортну нафту без ПДВ і в такому самому режимі перепродавати її нафтопереробним заводам.
Пункт 2: перший продаж нафтопродуктів, вироблених із «пільгової» нафти, також звільнити від обкладання ПДВ. Уся законотворчість умістилася на половині сторінки.

Давайте відразу визначимося, про що йдеться. Одержавши досить відчутну 20-відсоткову пільгу, «Нафтогаз» перетвориться на безальтернативного постачальника нафти, який замкне на собі забезпечення всіх діючих нафтопереробних заводів — «Укртатнафти» (контролюється групою «Приват»), ЛИНИК (ТНК-ВР), Одеського НПЗ («Лукойл»). Їхня сумарна потужність становить близько 20 млн. тонн, які за середньої ціни 100 дол./бар. (саме такий прогноз сьогодні переважає в оцінках інвестбанкірів та економістів) підлягатимуть обкладанню 23 млрд. грн. ПДВ. Крім того, з нафти, що переробляється, вітчизняні НПЗ одержують близько 30% мазуту, який на внутрішньому ринку не затребуваний і тому повністю експортується. Не викликає сумнівів, що нафтопереробники поставлять на відшкодування експортний ПДВ, а це ще близько 6 млрд. грн.

Таким чином, ціна питання — мінімум 30 млрд. грн держбюджету.
Детективна історія зі схваленням законопроекту Бойка та думки очевидців засідання 16 листопада дозволяють із великою часткою впевненості вважати, що цю ініціативу досить прихильно сприйняв Микола Азаров. У кабмінівських спостерігачів це викликає здивування, бо останнім часом усі помічають особливу увагу прем’єра до питань бюджету. Тому спокійне ставлення до перспективи втратити колосальну суму в 30 млрд. грн. багатьох, м’яко кажучи, здивувало.

читати статтю повністю:
http://dt.ua/POLITICS/naftogaz_peretvoryuetsya_na_livelu-92411.html