Ліцензія на розстріл

19 січня Канівський міськрайсуд Черкаської області мав розглянути справу тракториста 31-річного Олександра Кучі, якого в червні торік розстріляв суддя Дарницького райсуду столиці Євген Вовк, 37 років. Засідання вкотре перенесли, бо останній не з’явився.

Суддя посварився з трактористом біля бару. П’ять разів вистрелив із пістолета. Влучив тричі. Олександра кинувся рятувати товариш Володимир Лисенко. Зрештою, Кучу відвезли до лікарні, а Лисенка затримали. Їх звинувачують у хуліганському нападі на суддю.

Приміщення суду охороняє загін міліції ”Грифон”. З’являється Олександр Куча, веде доньок — 6-річну Олену й 2-річну Олександру.

— Були останні очні ставки, — каже він. — Вони отвєчали з листочка. Мене питають, я кажу, як було. Жінку Вовка спитали, а вона витягає листочка і читає. Слєдоватєль знову питає, вона довго шукає відповідь, потім зачитує. Я кажу: ”Хіба так можна? А слєдоватєль — ”можна”.

— Суд визначив у якості свідків лише двох осіб — дружину Вовка та її сестру, — обурюється Юрій Василенко, адвокат Олександра. — Натомість дружину Кучі й інших свідків не запросили. Це однобокий підхід.

Слідство не провело балістичної експертизи.

— Вовк каже, що я за ним гнався, а він відстрілювався й лише після третьої кулі я впав. Це брехня, — усміхається Куча. — Любий скаже, що після першого попаданія вже нікуди не побіжиш. Балістична експертиза доказала б, що він добивав лежачого.

З адвокатом Олександр заходить до суду. Охорона не пропускає родичів і журналістів.

— Вовк, мабуть, у залі. Завжди заходить із чорного ходу, — каже 50-річна Зінаїда Куча, матір Олександра. — Він тут як удома. За нього переживають обласний і районний прокурори. Тиск страшенний. Усі канівські судді повідмовлялися, тільки на Дубинця навішали, бо в нього старі гріхи є.

Головуючий суддя 50-річний Михайло Дубинець переносить засідання на 2 лютого. Кажуть, Євген Вовк відмовився від претензій до Кучі й Лисенка.

— Бачили таке? — говорить Зінаїда Куча. — Суддя нахально розстріляв сина, а тепер прощає!

Напередодні засідання Євген Вовк заявив клопотання, щоб засідання було закритим. Мовляв, йому і свідкам погрожують.

— Вовк елементарно боїться присутності на процесі журналістів, — пояснює адвокат тракториста.

Суддя залишає Лисенка під вартою.

— Володя шепнув, що мене теж посадять, — каже Олексанрд Куча після засідання. — Обом дадуть по року тюрми. Він відсидів уже майже сім місяців.

На лікування сина Зінаїда Куча витратила 60 тис. грн. Однак у тілі залишається ще одна куля.

Юрій СТРИГУН http://gazeta.ua/articles/scandals-newspaper/369142

Просвітлої дороги свічка чорна ч.3

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм 3: "Розіп"ятий на чорному хресті"

Кожне Стусове слово "забезпечене" золотим запасом його сумління найвищої проби. Тут що не рядок - то правда. Це стогін душі, приречений жити "на рідній, не своїй землі...".

Порідшала земна тужава твердь, міський мурашник поточив планету, Міліціонери, фізики, поети Вигадливо майструють власну смерть. Протухлий український материк Росте, як гриб. Вже навіть немовлятко, Й те обіцяє стати нашим катом І порубати віковий поріг Дідівським вимшілим патріотизмом, Де зрідка тільки човгання чобіт Нагадує: іще існує світ Справіку заборонений, як схизма. Цю твердь земна трухлявіє щодня, А ми все визначаємось. До суті Доходимо і, Господом забуті, Вітчизни просимо, як подання.

Після Сковороди й Шевченка, після Симоненка й Довженка, після Драй-Хмари та Вишні, після тисячі патріотів - потоптаних, понівечених, знищених тоталітарною системою, Стус не зміг жити інакше - одверто став на бій з нею, свідомо, беззастережно, з відкритим забралом. Поряд із ним було багато сподвижників, але не кожен із них пройшов свій трудний шлях від початку й до кінця так, як зробив це Стус.

Другим документом визначальної ваги було "Двоє слів читачеві" - передмова до збірки поезій "Зимові дерева". Ця збірка - цілісна й поетична. Світ закріпачуваного вісімнадцятого століття так і не полонив Сковороди. Світ жандармського дев'ятнадцятого ув'язнив на довгих десять літ Шевченка, а світ винищувального двадцятого не допускав його пророчого слова до спраглих людських душ. Він так і не випустив із своїх пазурів нескореного Стуса.

Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край - не верне Йому за труну пітьма кам'яна.

Стус казав: головне для в'язня - вміти тримати голову, як би важко йому не було. У листі від 3 грудня 1978 року до Олега Орача він писав із селища Матросова: "Я, як роковий на розтерзання дикими звірами в римському цирку, оббреханий, зневажений, але гордо тримаю голову, аж їм кров із зубів".

Василь Стус і в таборах, і на засланні ніколи нікого з товаришів по неволі не повчав, як треба жити. Він робив це своїм прикладом. Але небагато було здатних повторити подвиг його мужності й непокори. Як мало було й тих, хто упродовж майже двох тисячоліть намагався повторити подвиг Ісуса Христа.

Шанований Стусом А. Камю писав: "Для Ніцше, як і для Толстого, Христос - не бунтар. Суть його вчення зводиться до тотальної згоди, де непротивлення злу". Стус не наслідував Христа - він став "на прю" з людиноненависницькою системою. У Ніцше є нищівний вислів: "Соціалізм - це не більше, ніж звиродніле християнство". А звиродніло воно через те, що дві тисячі років тому на волю було відпущено не пророка Ісуса, а злодія Варраву, та схоже, саме від нього й ведуть свій початок підступні й брехливі, нещадні й загребущі, злодійкуваті безбожники.

Чи ти спізнав життєву путь свою На цій безрадісній сумній роботі, Де все людською мукою взялось? Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, Твоїм нещастям серце пойнялось Моє недужне. Ти ж за мене вдвоє Нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь. Я є добро. А ти - труха і тлінь, А спільне в нас - що в'язні ми обоє, Дверей обабоки. Ти там, я - тут, Нас порізнили Мури, як Статут.

Просвітлої дороги свічка чорна ч.2

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм 2: "У білій стужі сонце України" Вересень у житті Стуса - роковий: 20 вересня 1965 року його відраховують із аспірантури інституту літератури, 7 вересня 1972 року Київський обласний суд розглядає його "кримінальну" справу, 29 вересня 1980 року Київський міський суд почав розгляд нової справи після другого його арешту, у вересні 1983 року йому забороняють пересилати свої вірші на волю, 4 вересня 1985 року - смерть.

Прихід Василя в цей немилосердний світ збігся із днем народження Ісуса Христа. І хоч батьки записали у метриці 8 січня 1938 року, доля все ж приготувала йому страсну путь на Голгофу кривавого ХХ століття.

"Хтось дати проставив мені, знаками омиті...". Воістину - Боже провидіння.

Слова Василя Мисика "Але що ж робити живій душі у цій державі смерті?", що взяті Стусом за епіграф до першого вірша з циклу "Костомаров у Саратові", можна вважати епіграфом до всього Стусового життя. Він ще на волі, ще не вполонила його тісна осоружна в'язниця, але передчуття її змушує шукати прикладів мужності серед велетнів духу - він подумки ніби піднімає Костомарова в його Саратовській тюрмі, намагаючись уявити, як то там йому ведеться.

Ти весь - на бережечку самоти Присмоктаний до туги, ніби равлик, Від вибухлої злості занепалий Не можеш межі болю осягти. А світ весь втих, витух, відпалав, Не вгамувавши вікової спраги. Він висмоктав із тебе всю одвагу, Лишив напризволяще і прокляв.

Багато їх було за ґратами, а світ заговорив про Василя. Чому? Бо він вище за інших підніс свою нескореність владі, що полювала на таланти. Справжній поет - це бунт душі. Таланти - наші духовні атланти.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай, У білій стужі сонце України. А ти шукай червону тінь калини, На чорних водах тінь її шукай, Де жменька нас...

У художника Опанаса Заливахи - колишнього в'язня, а нині лауреата Шевченківської премії - є дивовижне полотно, на якому зображений білий баский кінь на тлі червоних маків, що вслали дорогу в без-кінечність. Не знаю, кому воно присвячене, але, здається - Василю Стусу та всім таким, як він. Наприкінці шістдесятих він ще на волі, та незабаром яких пекельних мук доведеться зазнати не тільки його тілу, а й духу. Василь Стус продовжує документувати свій дов'язничий душевний біль у нових віршах, що складуть збірку "Веселий цвинтар".

Мені здається, що живу не я, а інший, хтось живе за мене в світі в моїй подобі. ...Тільки перехожий межі світів, ворушишся на споді чужого існування. Сто ночей попереду і сто ночей позаду, а межи ними - лялечка німа. Розпечена, аж біла з самоболю, Як цятка пекла, лаконічний крик усесвіту, маленький шротик сонця ...Ти ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Просвітлої дороги свічка чорна ч.1

Документальна трилогія "Просвітлої дороги свічка чорна". Пам’яті Василя Стуса. Сценарій: Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського Режисер: Стаіслав Чернілевський

фільм1: "Верни до мене, пам'яте моя"

Василь Стус - легендарна постать, якій вдавалося реалізувати свій талант за обставин, де інші "гаснуть", посилаючися на умови. Великий поет, який піднявся над малим часом. Це була людина найбільших чеснот, життєве кредо якої було: "Караюсь, мучусь, але не каюсь". Людина, яка говорила правду.

Скупа розповідь про своє дитинство, юність, якоюсь мірою відповідають на всі запитання. У листі від 25 квітня 1970 року до сина Василь згадує, як він з самого дитинства (було йому менше року) уперше відчув себе самотнім: мама в полі, довкола нікого нема. Залишившись із бабусею в рідному селі Рахнівка, вивчив напам'ять "Отче наш". Перша полотняна сорочка з кишенькою, перша свитка, у якій ходив до школи, перший біль - співчуття, коли на його очах сусід-татарин зарізав лошака. "Я плакав - так було шкода", а коли сусід хотів нагодувати кониною, "ревма ревів, аби не присилував до такого гріха". Це було першим випробуванням раннього стоїцизму. Пізніше, вже в мордовських таборах, він не раз оголошуватиме голодовку протесту проти нелюдського ставлення до в'язнів і, можливо, згадуватиме "гарного, молоденького" лошака, якому татарин на його очах перерізав горло. Згадує Василь і смерть старшого брата Івана, який підірвався на міні, і помирання опухлого з голоду батька. Його незабутній світлий образ, певно, постав перед Стусом у карцері табору особливого режиму, коли оголосив суху голодовку до кінця. Ми вже ніколи не дізнаємося, про що думав перед смертю в холодному карцері стражденний Василь, але можна припуститися, що його не раз навідували тіні забутих предків, - Сковороди, Шевченка, Довженка та багатьох інших поборників правди і свободи. "Воля - найвище в світі, чого потребує людина, й Мойсей жорстоко карав слюнтяїв, які тужили за рабськими глечиками", - говорив Василь Стус.

...Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають. Вдатися до втечі, Стежину власну, ніби дріт згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні - Стояти. Тільки тут, у цьому полі, Що наче льон, і власної неволі Спізнати тут на рідній чужині.

Ось "Пояснювальна записка", що Василь подав керівництву Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Написана вона одразу після акції протесту проти приховування тогочасних арештів української інтелігенції й датована 7 вересня 1965 року, третього дня після виступу в кінотеатрі "Україна".

"У суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму та його учасників, а потім після виступу Івана Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив там також. Мене обурило брутальне поводження з Іваном Дзюбою... Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти викликають гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1933 року надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином...".

Другим документом визначальної ваги було "Двоє слів читачеві" - передмова до збірки поезій "Зимові дерева". Ця збірка - цілісна й поетична. Світ закріпачуваного вісімнадцятого століття так і не полонив Сковороди. Світ жандармського дев'ятнадцятого ув'язнив на довгих десять літ Шевченка, а світ винищувального двадцятого не допускав його пророчого слова до спраглих людських душ. Він так і не випустив із своїх пазурів нескореного Стуса.

Яка нестерпна рідна чужина, Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти повернувся, але край - не верне Йому за труну пітьма кам'яна.

Скачати фільм можна тут: http://www.ex.ua/view/5242268

Простий український суддя

Як відомо, 16.02.2011 Печерський районний суд Києва прийняв рішення про подовження тримання під вартою лідера “Народної самооборони” Юрія Луценка за участі семи працівників органів внутрішніх справ, прокурора, слідчого Генеральної прокуратури, судді та самого звинуваченого. Наведене нижче рішення приймалось судом за відсутності адвокатів екс-міністра МВС, отже, він був позбавлений права на юридичний захист.

“Можливо, суду й не потрібні адвокати, а мені — потрібні”, - заявив Юрій Луценко після того, як з'ясувалось, що його адвокати не зможуть бути присутні, оскільки їх не попередили про судове засідання.

Юрій Луценко заявив, що до цього дня він вважав неможливим розгляд справи у випадках, коли адвокат попереджається лише за декілька хвилин до початку судового засідання.

Нагадаємо, що згідно Кримінально-процесуального кодексу, саме суд повинен попередити адвокатів про час і місце судового засідання. Разом з тим, в самому судовому рішенні вказано, що адвокатів про суд повідомляв слідчий Сергій Войченко, а не суд: “В судове засідання захисники-адвокати обвинуваченого Фомін І.Ю. Та Орлов В.В. повідомлені слідчим Войченко С.В. не з'явились, причини своєї неявки суду не повідомили”.

Нагадаємо, що адвокат Ігор Фомін був повідомлений про судове засідання слідчим за 20 хвилин до його початку, тому фізично просто не зміг прибути на судове засідання. Незважаючи на цей факт, суддя Вікторія Горкава в рішенні суду зазначає: “Разом з тим доказів поважності причин своєї неявки (адвокати, - ред.) суду не надали”. Вражає неприкритий цинізм цих людей. Слідчий Войченко: "Підстави для зміни запобіжного заходу вважаю відсутніми враховуючи тяжкість злочину".

Рішення суду було прийнято суддею Печерського райсуду Вікторією Горкавою.

Горкава Вікторія Юріївна (16.11.1977) У 2003 році закінчила Національну академію внутрішніх справ України і отримав повну вищу освіту за спеціальністю „Правознавство” та здобула кваліфікацію юриста (спеціаліст). Приступила до виконання обов"язків судді районного суду міста Києва 28.09.2007.

Олесь Доній: "Слідчий Войченко хоче позбавити його (Луценка) можливості диктувати листи чи статті адвокату. Ці листи він сам не писав. Бо йому не дають ручки та паперу. Може лише наговорювати тому, з ким зустрічається. А зустрічається він лише з адвокатом. Відповідно, зараз його хочуть лишити можливості й спілкування з адвокатом". 

Міліція працює без вихідних

В п’ятницю близько 20.00 група правоохоронців у цивільному заблокувала квартиру помічниці депутата від БЮТ Валерія Бабенка Анни Лігай.

Про це повідомляє прес-служба БЮТ.

За словами жінки, з десяток працівників міліції прийшли до її помешкання і почали стукали у двері руками і ногами, вимагаючи, щоб до них негайно вийшов її чоловік Юрій.

На прохання пояснити причини візиту, правоохоронці заявили, що в них є "нормальные основания", а після відмови відчинити двері вийшли на вулицю і почали бити вікна у квартирі, яка знаходиться на першому поверсі.

Також вони заклеїли дверний глазок та пошкодили телефонний кабель. Після цього почали оглядати автомобіль чоловіка Анни Лігай.

За її словами, все це тривало цілу ніч.

"А сьогодні вранці на зміну цим людям прийшла інша група і все це продовжується", - уточнили в прес-службі.

Лігай зазначила, що їй вдалося дізнатися в одного з правоохоронців, що подібна увага до її родини з боку органів спричинена заявою на її чоловіка, що він нібито "у адміністративній будівлі відірвав ґудзик у чоловіка працівниці Генпрокуратури".

Українська правда http://www.pravda.com.ua/news/2011/02/19/5935858/

Из жизни украинского госслужащего


 Просматривая страницы сайта Лига.нет, наткнулся на эту заметку. Сумма разовой выплаты из госбюджета страны этому госслужащему произвела на меня впечатление особенно в свете пенсионной реформы, которую власть готовит своему народу.
Верховная Рада Украины изменила формулировку по увольнению главы Высшего хоз. суда Сергея Демченко, чтобы дать ему возможность получить выплаты около 1 млн.грн. Об этом сообщил народный депутат от "Нашей Украины - Народной самообороны" Юрий Кармазин, комментируя по просьбе корреспондента ЛІГАБізнесІнформ сегодняшнее решение парламента.

"Мы его уволили в связи с достижением 65-летнего возраста. Вы помните, он крутил еще два года, находился в должности, это грубое нарушение Конституции. Когда он понял, что увольнение неизбежно, он написал заявление об отставке, чтобы получить за два года средства с его зарплатой, надбавками и всем остальным, это около одного миллиона, это чрезвычайно серьезные средства, очевидно, ему их не хватает... И сегодня парламентское большинство позволило ему эти средства из госбюджета забрать", - сказал Ю.Кармазин.

Напомним, 8 июля 2010 года Верховная Рада приняла постановление об увольнении С.Демченко в связи с достижением 65-летнего возраста. Данное решение парламента было обжаловано С.Демченко в Высшем административном суде. ВАСУ вынес решение в пользу С.Демченко, и сегодня Верховная Рада 237 голосами приняла постановление N7120 о внесении изменений в парламентское постановление "Об увольнении Демченко С.Ф. с должности судьи Высшего хозяйственного суда Украины" от 8 июля 2010 года N2465-VI.

В’ячеслав Кириленко - нетиповий персонаж української політики

Він, будучи лідером “Нашої України”, на парламентських виборах 2007 року поступився першим номером партійного списку Юрію Луценку, а пізніше, після виборів, безкровно віддав місце спікера парламенту Арсенію Яценюку. Не бажаючи зчиняти конфлікти у демократичному таборі за невиконані перед ним обіцянки, він просто потиснув Арсенієві руку. Він промовчав, коли Віктор Ющенко у 2008-ому передумав бути почесним лідером “Нашої України” та чомусь очолив партію, фактично відсунувши його від керівництва. Він "не зірвався" і тоді, коли 2009 року фракцію НУ-НС після перемовин із Ющенком очолив Микола Мартиненко.

Можна було б все це списати на слабкість чи нерішучість, але задаєшся питанням: чому серед тих депутатів, кому реально ламали ребра та щелепи під час ратифікації Харківських угод, були практично лише члени кириленківської групи “За Україну”? Чому серед членів акцій протесту, яких затримували беркутівці  під час партійних форумів Партії регіонів за участю Януковича, були також лише активісти групи “За Україну”?

Про теперішнє і майбутнє українських націонал-демократів УНІАН розпитало В’ячеслава Кириленка.

В’ячеславе Анатолійовичу, сьогодні у вітчизняній націонал-демократії ситуації близька до похоронної. Чи відчуваєте ви свою відповідальність за те, що переживають демократичні сили України?

Свою частку відповідальності, звичайно, відчуваю. Лише маю бажання, щоби інші, особливо справді причетні до кризи у націонал-демократичному русі, також цю відповідальність відчували.

Зараз засідання фракції НУ-НС, кажуть, відбувається так. Сидять двоє: Роман Зварич, який доповідає порядок денний голові фракції Миколі Мартиненку. Ви туди, як колишній голова не заглядаєте?

Депутати групи “За Україну” більше двох років збираються окремо. І ми окремо розглядаємо порядок денний, приймаємо рішення, голосуємо. А такі засідання фракції, на жаль, - це реалії НУ-НС, з цим нічого не поробиш. 

Зо три роки тому, коли ви ще були із Ющенком, ми робили з вами інтерв’ю (воно так і не вийшло, бо ви його відкликали),  де я провокувала вас на публічне з`ясування стосунків з “ батьком”.  Ви не жалкуєте, що так довго не зачиняли за собою двері “Нашої України”? Може тоді все могло бути інакше?

Могло бути інакше. Але 2004 року вперше від 1991 року Україна обрала справді українського президента і моє завдання було рятувати ситуацію настільки, наскільки це було можливим. Робити хоч щось позитивне на тлі цієї абсолютно абсурдної війни всіх проти всіх, лідерами якої були колишні президент та колишній прем’єр-міністр. Ця війна і  призвела до кризи національної демократії, про яку ви запитали.

Коли ви зрозуміли, що Президент - вже не той Ющенко, за якого ви стояли на Майдані?

Це питання суб’єктивних оцінок. Не це головне в теперішньому часі. І я не буду його критикувати з етичних міркувань. Так, головний наш програш – 2005 рік, коли на хвилі безпрецедентної  довіри не було розпочато реформи. Але зараз головне – зробити висновки із помилок, спільних та індивідуальних і пропонувати нові рецепти. Національна демократія потребує відродження та об’єдання в одну силу. Вона має стабільну кількість прихильників, від 10% активних виборців, які нікуди не поділися. Рано чи пізно буде та політична сила, яку ці виборці будуть підтримувати.

Говорять, що одним з фінансистів "Нашої України" є Дмитро Фірташ.  Якою ви бачите цю співпрацю у перспективі: Фірташ перетворить партію на позбавлений національних рис бізнес-проект чи партія українізує Фірташа?   

Це питання до “Нашої України”. Я давно не належу до цієї партії. І її діяльність мене хвилює у найменшій мірі. Хай вони самі дадуть раду своїм внутрішнім проблемам.

Нещодавно була новина про об’єднання політичних сил. Ваші переговори із Яценюком та Гриценком щодо об’єднання тривають? Чи вийдуть вони за рамки консультацій?

Якщо буде такий процес, то це буде рівноправний, об’єднавчий процес на об’єднавчому з’їзді із врахуванням всіх наших світоглядних засад. Хто буде на цьому з’їзді – питання, швидше, відкрите. Але із всього конгломерату тих, хто проводить переговори, я маю регулярні консультації лише із Арсенієм Яценюком. Принципово я маю один висновок. Потрібне утворення ширшого політичного об’єднання, яке зможе пропонувати реальну альтернативу з тих питань, де можна дискутувати із владою та забезпечувати опір, і тих, де влада глуха та німа. Приміром, як у питанні із дискримінацією УПЦ КП. Для цього необхідна потужна об’єднана сила.

Анатолій Гриценко заявляв, що він у цьому об’єднавчому процесі готовий поступитися і назвою своєї партії, і навіть першим номером. А ви на чому будете, а на чому не будете наполягати?

За будь-яких обставин я буду наполягати на збереженні всіх наших ідеологічних постулатів.

Це само собою...

Ні, це не само собою, на цьому слід наполягати. А щодо назви будемо дискутувати. Є багато варіантів. Щодо першого номеру. То це питання багаторівневості управління. Буде вирішено так, що всі номери будуть першими.

Ваші друзі кажуть, що ви не солідаризуєтеся із Тимошенко, бо боїтеся зникнути з інформполя через її пасіонарність. Прокоментуйте це.

Будь-яка публічна діяльність позбавлена сенсу, якщо відбувається зрада власних принципів. Так, можливі компроміси по дрібних питаннях. Але в принципових треба бути наполегливим. Особистих претензій до Тимошенко я не маю, ми не родичі, до шлюбу не збираємося (сміється). Так у нас були ускладнення у політичних стосунках. І серйозні розходження виникли при оцінці російської агресії щодо суверенної Грузії. Оскільки ми були демократична коаліція, я не бачив жодних підстав, щоб ми не дали чіткої оцінки російській агресії. Таку оцінку почали давати всі сили у світі, які вважають себе правими, демократичними, консервативними. Коаліція на таку оцінку, на жаль, не спромоглася, що призвело до ускладнень всередині неї. А потім була низка інших кроків тодішнього прем’єр-міністра, які були далекими від демократії. Я не хочу їх перераховувати.

Тому що зараз Тимошенко, Луценко та багато хто – політично переслідувані. І я з ними солідарний, і вважаю, що не час з’ясовувати стосунки щодо минулого. Нам люди щодо цих стосунків дали оцінку. І Тимошенко, і Ющенко програли вибори, а національна демократія, представником якої я себе вважаю, м’яко кажучи, не в найкращому стані. Тому наше завдання піднятися з цього політичного попелу та захищати українські інтереси.

Щодо інформаційного поля… Друзі та недруги багато разів казали, що тепер ти точно зникнеш з інформаційного поля. Не зникав. І сподіваюся, що не зникну, бо маю сталі політичні погляди. І це реалізується і в житті, і в парламентській позиції, і позапарламентській діяльності. Тому нашу активність можна висвітлювати більше чи менше, але неможливо забрати зовсім. Партія “За Україну” об’єднує ідейних людей. Ми ніколи не сидимо склавши руки, коли відбувається нищення всього українського. А є питання, по яких ми реагуємо одні, а всі інші мовчать.

Наприклад, безліч разів ставите на порядок денний в парламенті відставку Табачника, хоча точно знаєте, що його відставка неможлива?

Табачника ми рано чи пізно знімемо. І я думаю, що кожен день нашої боротьби із цим українофобським курсом чиновника наближає відставку цього, з дозволу сказати, міністра. Більше того, до цієї боротьби залучені величезні верстви простих українців. Дехто з них має безпосереднє відношення до освіти, а дехто не має жодного відношення. Але це мільйони людей, які не задоволені його діяльністю. Ми розкрили людям очі і на його недолугу діяльність у дошкільній освіті, на нищення ним середньої освіти, розкрили очі на намагання знищити, як конкурентну галузь вищу освіту взагалі та окремі університети. Ми питання загострюємо, як тільки ці питання з’являються, а інколи, коли вони ще не з’явилися. Тут навіть не питання в тому, що Табачник не любить Галичину, а це 5 мільйонів українців, що він засвідчив у своїх писаннях. Питання у тому, що він остаточно розкрився, перебуваючи більше року на посаді. Розкрився, як людина, завдання якої є не паплюження Галичини, а знищення української освіти, а значить українського майбутнього. І це головний висновок, який зробили мільйони людей. Нас спочатку запитували: що ви його звільняєте, він же ще нічого не зробив. А тепер вважають, що ми робили правильно.

Запитання про скасування музичних квот. Його ініціаторка нардеп Олена Бондаренко у чомусь має рацію, коли каже, що квоти на українську музику не виконувалися. Як вирішити питання перебування нашого музичного продукту у ефірі?

Це дуже багаторівнева проблема. Але квоти - один із способів вирішення, коли просування українського музичного продукту перебуває у кризі. Щонайменше – не можна знищувати те, що хоч трохи тримає наших музикантів на плаву. По-перше, я не згоден, що квоти ніхто не виконував. Виконували. Що давало підстави триматися нашим студіям звукозапису, українським виконавцям, українським продюсерам. Тепер вони скасовуються взагалі, квоти не будуть виконуватися ні в світлий, ні в темний час доби, і всі гроші, які будуть зароблятися в Україні через наші національні частоти, надані українською державою за допомогою наших українських слухачів – всі ці гроші підуть у братню Російську Федерацію. Таким чином, наші виконавці позбавляються будь-якого підґрунтя взагалі. Їх не будуть брати в ротацію, вони не будуть мати можливості записувати нові треки, наймати собі команди. У зв’язку із тим у них не буде можливості займатися гастрольною діяльністю. Україна і так заполонена іноземцями, це буде доведено до абсолюту. З економічної точки зору (про світогляд та ідеологію я не кажу) галузь, яка має всі підстави розвиватися добре, нищиться взагалі.

Більшість радіостанцій перебувають у власності  негромадян України. І їм глибоко начхати, буде там хтось з українців крутитися чи ні. А для нас це черговий етап самоприниження. Коли український парламент у цьому випадку без будь-якого тиску ззовні пропонує такі новації. Якщо хтось такими пропозиціями виконує лобістські завдання, то це теж дуже швидко стане ясно.

Я ще згоден, що у нас нема багато газу та нафти, тому ми залежні від ресурсів. Але коли хтось каже, що Україна не має музики, свого мелосу, талантів та виконавців в цій сфері, то я просто сміюся з цього. Але я вніс поправки, які скасовують оцей законопроект колеги Бондаренко. Можливо, ще в другому читанні відбудеться дискусія, яка поверне до здорового глузду регіоналів та литвинівців.

Партія Регіонів розпочала пенсійну реформу, яку дуже критикують, у тому числі і опозиція. Чому ви цим не займалися, коли були віце-прем’єром?

Я уважно ознайомився із законопроектом, який вніс уряд щодо законодавчого забезпечення пенсійної реформи. Я співчуваю уряду, бо довести необхідність саме такого законопроекту практично неможливо. Запропоновані ним кроки не додають грошей до дефіцитного Пенсійного фонду – раз. Це не додає уряду суспільної довіри – два. Це не покращує самопочуття українських людей і передпенсійного і пенсійного віку – три. І це не збільшує у рази фінансову допомогу МВФ, чотири. Тобто, жодне із завдань не виконується. Подолати загальнодержавний дефіцит через зраду українських пенсіонерів уряду не вдасться.  Пенсійна реформа - це лише попередній етап бюджетної, податкової, дерегуляційної реформ. Ну яке реформування пенсійної системи, введення накопичувального рівня, реанімація недержавних пенсійних фондів, коли економіка, фондовий ринок, зовнішні та внутрішні економічні індекси та рейтинги України не витримують жодної критики. Цей другий рівень не запрацює. А пенсійний вік почнуть піднімати.  

Потім накопичувальнй рівень так і не введуть, а збільшений пенсійний вік залишиться. Ось і вся реформа, якщо вона, звичайно, в такому вигляді буде проголосована.

Якою є, на ваш погляд, ситуація із закриттям української бібліотеки в Москві?

Наше МЗС, яке ганебно мовчало, почало нарешті коригувати позицію. В Бібліотеці української літератури стихло. Але здається, що МЗС не прийняло остаточного рішення, чи відстоювати бібліотеку. Напевно, чекають, коли патріоти замовчать, щоб дати справі заглохнути.

Знаєте, колись один з відомих вчених передбачав, що в Україні відбудеться тимчасова реінтеграція із Росією. І це слід пережити.  Скільки слід чекати і коли тоді жити?

Президенту Януковичу слід визначитися, чи почувається він Президентом України чи чує себе лише керівником провінційного додатку до Російської Федерації, якою правлять авторитарні люди, що знають лише свій кремлівський інтерес. Будь-який Президент України, який поводить себе, як Президент, неминуче наразиться на ускладнення на російському напрямку. Якщо ж він буде поводитися як керівник провінції, то він неминуче наразиться на зростаючий спротив українського народу. Тому тут вибір за самою владою. Моє ж завдання, як представника української націонал-демократичної опозиції, зробити все задля того, щоб здачі національних інтересів не відбулося. А чи буде зростати цей спротив через тиск, через непорозуміння російських та українських олігархів, які є біля Януковича, чи через інші причини,  це – деталі. Головне результат, який забере Україну від того сценарію, який написаний для неї у Кремлі.  Переконаний, що це неодмінно трапиться! 

Лана Самохвалова

http://www.unian.net/ukr/news/news-421924.html

Дві родини домоглися виплати 65 тис євро від держави

Європейський суд зобов'язав Україну виплатити 65 тис. євро 2-ом родинам з Львівщини

65 тисяч євро компенсації за моральні збитки. Ці кошти зобов'язав виплатити Європейський суд з прав людини двом родинам з хутора Вільшина на Львівщині. Їхні будинки уже 30 років розташовані на забрудненій території. Утім, за цей час із 18 родин нові помешкання отримали лише три.

Життя за чотириста вісімдесят метрів від одного з найбільших у Європі териконів змусило Аллу Ваків та Ольгу Дубецьку звернутися до європейського суду з прав людини. Відходи місцевої збагачувальної фабрики утворюють звалище площею 14 гектарів. Люди кажуть, природа навколо знищена, сам терикон час від часу горить, а земля під будинками провалюється.

Ольга Дубецька, меканка хутора Вільшина: "Тримає тільки дуже крепкий димоход. А воно все отако по бокам. Центр тримається, а по бокам все просідає, тому що вирубки йдуть, і коли їх погашають, в любому випадку земля просідає".

Раніше санітарно-захисна зона поширювалася на 500 метрів від небезпечного терикону і усі родини хутора мали право на відселення. Але кілька років тому зону звузили до трьохсот метрів. Сільський голова каже - проблеми людей розуміє, але грошей на їхнє переселення немає. 

Ярослав Годісь, Сілецький сільський голова: "В нас вже на протязі трьох років, чи п'ятьох, ведеться переписка, власники фабрики міняються, ми ведемо переписку, там є три сім'ї, які нагально потребують переселення, і все одно не відселяють - нема коштів, брак коштів".

Продати будинки та виїхати подалі від терикону - люди не можуть. Охочих купити таке житло просто немає.

Володимир Котик, мешканець хутора Вільшина: "На якій основі ми можемо продати, коли тут навіть заборонили когось прописувати, а тим більше продати. Хто купить - ніхто не купить". 

Відселити людей обіцяли одразу, як почала працювати фабрика, але нові помешкання отримали лише три родини. Українські суди проблеми у розташуванні осель мешканців не побачили.

Алла Ваків, мешканка хутора Вільшина: "То є всі наші заяви в суд. Ми фактично і у Верховний суд, і до Президента, і коли ще був прем'єр Янукович, ми зверталися і до Карпачової, і в Печерський, і Шевченківський - ну всі всі суди".

У Європейському суді з прав людини справу двох родин з Вільшини розглядали кілька років. І от нещодавно Євросуд ухвалив рішення - Україна має виплатити родинам моральну компенсацію у 65 тисяч євро.

Ярина Остапик, адвокат: "Як правило, практика виконання рішень Євросуду з прав людини показує, що Україна виконує рішення, і ці люди сподіваються отримати свої відшкодування".

Почувши про перемогу земляків, й інші родини планують позиватися до Євросуду, адже отримати нове житло – вже й не сподіваються.

Олександр Ваврищук, Євген Радіон, Львівщина, 5 канал.

http://5.ua/newsline/184/0/73502/