хочу сюда!
 

Оксана

45 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 45-53 лет

26-04-1986. Ми пам'ятаємо!

З ЕСЕ "ПЛАНЕТА ПОЛИН: ДОВЖЕНКО - ТАРКОВСЬКИЙ - ФОН ТРІЄР, АБО ДИСКУРС НОВОГО ЖАХУ":

"26 квітня 1986 року в Києві, в районі Шулявки пішов сніг.

Це тривало хвилину або, може, дві. День був уже майже-літній, сонячний, дерева стояли в повному цвіту, і над вишнями й абрикосами, що в цю пору року щасливо затуляють білосніжними весільними букетами потворство радянського житлобуду, бриніли бджоли – тепла, басова нота в міському шумі... Я висідала з переповненого тролейбуса, і перше, що мене вразило, щойно ступила на тротуар, була зміна освітлення: над проспектом на півнеба нависала з півночі гірським кряжем грозова хмара неймовірної, небаченої в тодішню - доцифрову - добу яскравости: немов підсвітлена зсередини, і захід з-під неї горів холодним, якимось металічним блиском - наче в атмосфері іншої планети.

- Красота яка! - охнув хтось за плечем.

Пам'ятаю зачаровані обличчя перехожих, залиті химерним сяйвом, як на дискотеці. Схожі кадри, тільки ще «синюшніше» насвітлені, можна нині побачити в «Меланхолії» Ларса фон Трієра, в епізоді, де герої виходять на ґанок дивитися на планету-вбивцю: задерті голови, завмерлі широкороті усмішки... І тут пішов сніг.

Він летів і зараз же танув. Пам'ятаю, як опускалися сніжинки на вилоги мого піджака, – піджак був білий, і я, сміючися з несподіванки, як і всі довкола (це ж треба: сніг серед весни! «сніг на зеленому листі», був такий український хіт 1960-х, ла-лала-лала!), ще встигла пошкодувати, що сніжинок на білому не видно: мені було двадцять п'ять років, і про сніг я знала тільки те, що він мені до лиця, - попередньої зими чоловік, у якого я була закохана, поцілував мене під снігопадом, намагаючись не обтрусити снігової опушки з мого волосся, і в ту мить я бачила себе його очима. І почувалася красунею.

А вже наступної миті завважила, що сніжинки на вилогах піджака щезли – на диво, не зоставивши по собі ані цятки вологи...

Якби мене попросили згадати всі, бачені мною на віку, випадки абсолютної, «надлюдської» краси – тої, за якою тужили романтики і яку Рільке так точно назвав «початком жаху, який ми ще годні стерпіти», - то на перше місце вийшов би не Міланський собор, не Тадж-Махал, не вид із підйомника на альпійську долину і не захід сонця над Атлантикою у вікні літака, а тих кілька хвилин радіоактивного снігу на київській площі Перемоги 26 квітня 1986 року. Ніколи, ні перед тим, ні по тому, не бачила я такого неба – і багато б дала, щоб ніколи більше не побачити. Тут пасує євангельський стих: «Страшна річ - упасти в руки Бога живого!» (Євр., 10:31). Те небо так і виглядало - наче в ньому от-от мав показатися живий Бог. Тільки ніхто ще не знав, що в ті хвилини Він примірявся, яка частина живої землі внизу має померти.

«І затрубив третій янгол – і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона». (Об. 8, 10-11)

Полин, «чорнобиль», Artemisia vulgaris: перше слово української мови, яке вивчили на всіх континентах – за 5 років до того, як на мапі Європи з'явилося слово «Україна» (обидві події, втім, напряму між собою пов'язані, і нині можна вже сміливо стверджувати, що саме того дня, 26 квітня 1986 року, радянській імперії було винесено остаточний вирок, ніби десь на комп'ютері історії увімкнулось невидиме табло: «до кінця СРСР залишилось xx років yy місяців zz днів»). А через 25 років під тією самою зорею прийшли й «води», тільки вже на протилежному кінці євразійського материка: в Японії. Скільки тих вод «згіркло», і скільки від них «повмирає» - цього наразі ніхто з живих не знає, як не знали й ми тоді в Києві.

Так що Рільке не помилився (поети взагалі рідко помиляються, просто їх мало хто слухає): то справді був початок. Жах прийшов згодом.

А ще згодом з'ясувалося, що і з жахом – навіть тим «останнім», апокаліптичним, - людина здатна навчитися жити.

І ось це, як на мене, і є найважливіше в усій цій історії. А може навіть, в усій історії 20-го століття. Давні книги про це не писали - для цього, донедавна, в культурному арсеналі людства взагалі «не було слів». Ми, ціла наша сучасна цивілізація, уражена «меланхолійним» чеканням свого кінця, як організм радіацією, тільки-тільки починаємо їх намацувати - обживати зону німоти.

Схоже, нам варто з цим поквапитися".

(Повний текст див. у зб.: Оксана ЗАБУЖКО. З МАПИ КНИГ І ЛЮДЕЙ, с.185-238).

6

Последние статьи

Комментарии

126.04.18, 14:20

    226.04.18, 14:24

      326.04.18, 16:04



      -------------------------

      Чернобыльские чудеса - http://blog.i.ua/community/2101/2222637/

        426.04.18, 17:52

        Страшну ціну платимо ми за невігластво наших пращурів, які зреклися Прабатьківської Віри і своїх Законів буття.За 1 000 років до чорнобильського лиха нашим слов`янським народам було нав`язане Князем Базиліусом(не розумію чому його звуть Володимиром, адже він зрадив своє ім`я) чуже нам віровчення за яким ми перестали бути Онуками Дажбожими і стали РАБАМИ чужого богосприйняття. Князь Базиліус затято переслідував Волхвів як носіїїв Рідної Віри та убивав їх. Вцілілі Волхви сховалися у нетрях Чорнобильських боліт та склали Тисячолітнє Прокляття на народ що зрадив своїй Вірі і пішли до Індії. Вибухом Чорнобильської АЕС закінчився тисячолітній відлік Прокляття. Творець без наших зусиль(без війни і крові) дав нам Україну та почався процес очищення.