"А отут ще огірочки посаджу..."

Читав не так давно документальну книгу "Чудо в Андах" про події 1972 року, коли в горах на кордоні з Чилі упав пасажирський літак з уругвайською регбійною командою. Більша частина пасажирів вижила, але залишилася відрізаною від цивілізації на льодовику, на висоті 3300м. Про ці події був знятий документальний фільм і, можливо, його хтось бачив (я - ні).

Книга присвячена сповненій жахливих подробиць історії виживання та порятунку пасажирів, але розповісти я хотів не про це. Автор книги, Фернандо Паррадо, завдяки чийому героїчному походу через досить серйозний гірський хребет без спорядження і їжі завдячують життям ті, хто зміг протриматися більше двох місяців до прибуття рятувальників, виявився наполовину українцем. Зі слів Паррадо, його майбутня мати Євгенія з батьками прибули в Уругвай у 1939 році, "втікаючи від лих Другої Світової війни". Хоча я особисто схиляюся до думки, що до цієї еміграції скоріше міг прикласти руку Сталін... Коли Євгенія (або Ксенія, на уругвайський манер) вийшла заміж за Фернандового батька, вони жили дуже бідно, в тісній кімнатці без меблів. Але наполеглива праця і підприємницька "жилка" дозволили родині Паррадо з роками зажити пристойно, а потім навіть, певною мірою, заможно. Настав нарешті момент, коли вони змогли придбати собі двоповерховий будинок у фешенебельному районі Монтевідео, столиці Уругваю, прямо на березі океану, і переїхати туди всією родиною разом з бабусею Ліною.

І тут відбулося те, чому я не здивувався в принципі, але що зігріло мою українську душу.

Цитата з книги (мій переклад):

"Однією з перших справ, якою зайнялася моя мати в новому будинку, було допомогти її власній матері, Ліні, що жила з нами відтоді, коли ми були ще малими, перекопати широкий, пишний зелений газон перед будинком, щоб перетворити його на величезний город. (Ліна також завела на подвір'ї качок та курей і, очевидно, шокувала наших сусідів, коли вони зрозуміли, що ця блакитноока, сивочола бабуся, одягнена як проста європейська селянка, зі шкіряним поясом, завішаним садовим інструментом, започаткувала справжню маленьку ферму в одному з найбільш манірних та чепурних районів міста).
Під дбайливим доглядом Ліни, невдовзі город заряснів небаченими врожаями квасолі, гороху, зелені, гарбузів, кукурудзи та помідорів. Цих овочів було для нас занадто багато, але мати не могла дозволити хоч чому-небудь пропасти марно. Вона годинами сиділа на кухні з бабусею Ліною, консервуючи надлишки овочів, щоб ми могли насолоджуватися дарами землі цілий рік..."

Воістину, українці такі українці :)