Одних з можливих учасників правових відносин можна назвати наречених. Чи дозволено таким особам надалі іменуватися дошлюбними прізвищами?

    Правове регулювання даного питання здійснюють окремі нормативні акти. Зокрема різні за своїм змістом аспекти, що стосуються всебічного з’ясування майнових або особистих немайнових прав, які в свою чергу мають наречені, регламентуються такими правовими джерелами:

1.               1. Конституцією України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (далі – Конституція України);

2.               2. Сімейним кодексом України від 10 січня 2002 року № 2947-III (далі – Сімейний кодекс України).

    Чинне законодавство, будучи багатогранною системою юридичних правил, водночас передбачає головні засади ефективного та продуманого утвердження нашої Батьківщини, як суверенної, демократичної, а також правової держави. Зокрема згідно з правовою нормою, яка вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 3 ст. 51 Конституції України, сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

    Чіткий та недвозначний зміст вказаної норми щодо всебічного з’ясування цілу низку різних за своєю сутністю можливостей, які мають фізичні особи, що в свою чергу щойно зареєстрували шлюб, отримав відповідні роз’яснення в інших нормативно-правових актах. Як це розуміти?

    Склад безпосередніх учасників правових відносин є вельми різноманітним. Зокрема він включає в себе так званих «наречених».

    Чинне законодавство, будучи багатогранною системою юридичних правил, водночас гарантує вищезазначеним особам різні за своїм змістом можливості, яким в свою чергу притаманний майновий чи особистий немайновий характер. Скажімо у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 35 СК України, наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя чи надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

    Звідси випливає декілька цікавих положень, що мають практичне значення. Зокрема фізичні особи, які щойно зареєстрували шлюб, вправі надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

Одним з можливих суб’єктів цивільних відносин є жінка, з якою спадкодавець проживає в цивільному шлюбі. Чи дозволено такій особі у четверту чергу спадкувати за законом? 

    Правова регулювання даного питання здійснюють окремі нормативні акти. Зокрема чіткий перелік фізичних осіб, які можуть у четверту чергу спадкувати за законом, регламентується такими правовим джерелами:

1.      Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (далі – Конституція України);

2.      Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі – Цивільний кодекс України).

    Чинним законодавством гарантовано кожному учаснику правових відносин цілу низку різних за своєю сутністю можливостей, яким властивий майновий або особистий немайновий характер. Скажімо відповідно до правової норми, яку вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе, а також власної сім'ї, що в свою чергу включає достатнє харчування, одяг, житло.

    Чіткий та недвозначний зміст зазначеної норми щодо глибокого з’ясування чіткого переліку фізичних осіб, яким дозволено спадкувати як представникам четвертої черги спадкоємців за законом. Як це розуміти?

   Чинне законодавство передбачає відповідні правила продуманого прийняття різних за своїм призначенням прав та обов’язків, що в свою чергу утворюють юридичний склад спадкової маси. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 1264 Цивільного кодексу України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

    Перелік зазначених учасників цивільно-правових відносин не є вичерпним. Наприклад, він включає в себе сумлінну жінку, з якою спадкодавець проживає в цивільному шлюбі.

    Звідси випливає ціла низка різних за своїм змістом практичних положень. Скажімо жінка, з якою спадкодавець проживає в цивільному шлюбі, є одними з можливих представників четвертої черги спадкоємців за законом.

   Одним з можливих суб’єктів цивільних відносин є рідна тітка спадкодавця. Чи дозволено такій особі у третю чергу спадкувати за законом? 

    Правова регулювання даного питання здійснюють окремі нормативні акти. Зокрема чіткий перелік фізичних осіб, які можуть у третю чергу спадкувати за законом, регламентується такими правовим джерелами:

1.            1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (далі – Конституція України);

2.            2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі – Цивільний кодекс України).

    Чинним законодавством гарантовано кожному учаснику правових відносин цілу низку різних за своєю суттю можливостей, яким притаманний майновий або особистий немайновий характер. Скажімо відповідно до правової норми, яку вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе, а також власної сім'ї, що в свою чергу включає достатнє харчування, одяг, житло.

    Чіткий та недвозначний зміст зазначеної норми щодо всебічного з’ясування чіткого переліку фізичних осіб, яким дозволено спадкувати як представникам третьої черги спадкоємців за законом. Що це означає? 

    Чинне законодавство передбачає відповідні правила осмисленого прийняття різних за своїм призначенням прав та обов’язків, що в свою чергу складають юридичний склад спадкової маси. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 1263 Цивільного кодексу України, у першу чергу право на спадкування за законом мають:

-               - рідний дядько спадкодавця,

-               - рідна тітка спадкодавця.

    Звідси випливає ціла низка різних за своїм змістом практичних положень. Скажімо рідна тітка спадкодавця є одними з можливих представників третьої черги спадкоємців за законом.

    Одними з можливих суб’єктів цивільних відносин є рідні брати спадкодавця. Чи дозволено таким особам у другу чергу спадкувати за законом? 

    Правова регулювання даного питання здійснюють окремі нормативні акти. Зокрема чіткий перелік фізичних осіб, які можуть у другу чергу спадкувати за законом, регламентується такими правовим джерелами:

1.      Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (далі – Конституція України);

2.      Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі – Цивільний кодекс України).

    Чинним законодавством гарантовано кожному учаснику правових відносин цілу низку різних за своєю сутністю можливостей, яким властивий майновий або особистий немайновий характер. Скажімо відповідно до правової норми, яку вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе, а також власної сім'ї, що в свою чергу включає достатнє харчування, одяг, житло.

    Чіткий та недвозначний зміст зазначеної норми щодо глибокого з’ясування чіткого переліку фізичних осіб, яким дозволено спадкувати як представникам другої черги спадкоємців за законом. Як це розуміти?

   Чинне законодавство передбачає відповідні правила продуманого прийняття різних за своїм призначенням прав та обов’язків, що в свою чергу утворюють юридичний склад спадкової маси. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 1262 Цивільного кодексу України, у другу чергу право на спадкування за законом мають:

-            - рідні брати та сестри спадкодавця,

-            - баба та дід спадкодавця як з боку батька, так і з боку матері.

    Звідси випливає ціла низка різних за своїм змістом практичних положень. Скажімо рідні брати спадкодавця є одними з можливих представників другої черги спадкоємців за законом.

  Одними з можливих учасників цивільних правовідносин є діти спадкодавця. Чи дозволено таким особам у першу чергу спадкувати за законом? 

    Правова регулювання даного питання здійснюють окремі нормативні акти. Зокрема чіткий перелік фізичних осіб, які можуть у першу чергу спадкувати за законом, регламентується такими правовим джерелами:

1.            - Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР (далі – Конституція України);

2.           - Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі – Цивільний кодекс України).

    Чинним законодавством гарантовано кожному учаснику правових відносин цілу низку різних за своєю суттю можливостей, яким притаманний майновий або особистий немайновий характер. Скажімо відповідно до правової норми, яку вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе, а також власної сім'ї, що в свою чергу включає достатнє харчування, одяг, житло.

    Чіткий та недвозначний зміст зазначеної норми щодо всебічного з’ясування чіткого переліку фізичних осіб, яким дозволено спадкувати як представникам першої черги спадкоємців за законом. Що це означає? 

    Чинне законодавство передбачає відповідні правила осмисленого прийняття різних за своїм призначенням прав та обов’язків, що в свою чергу складають юридичний склад спадкової маси. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 1261 Цивільного кодексу України, у першу чергу право на спадкування за законом мають:

-                - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті,

-                - той з подружжя, який його пережив,

-                - батьки спадкодавця.

    Звідси випливає ціла низка різних за своїм змістом практичних положень. Скажімо діти спадкодавця є одними з можливих представників першої черги спадкоємців за законом.

   Одним з безпосередніх суб’єктів трудових відносин є добропорядна мати, що, будучи в зареєстрованому шлюбі, заразом працює за трудовим договором і виховує двох дітей, вік яких в свою чергу становить п'ять і шістнадцять років. Чи має вказаний працівник право на додаткову відпустку, яка гарантована працівникам, що мають дітей?

    Правовому регулюванню даного питання притаманні своєрідні особливості. Зокрема, з’ясовуючи, чи гарантовано право на щорічну додаткову відпустку, вправній жінці, яка, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, водночас працює за трудовим договором та виховує двох дітей, вік яких в свою чергу складає п'ять і шістнадцять років відповідно, треба дослідити такі правові джерела:

1.            1.  Конституцію України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Конституція України);

2.           2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII зі змінами та доповненнями (далі – КЗпП України);

3.       3. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Закон України «Про відпустки»).

    Чинне законодавство, будучи багаторівневою системою юридичних правил, водночас гарантує всім особам цілу низку різних за своєю суттю можливостей, яким в свою чергу притаманний майновий чи особистий немайновий характер. Скажімо згідно з правовою нормою, яка закріплена вітчизняним законодавцем в ч. 1 ст. 45 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок.

    Подібне за своїм змістом положення передбачають інші нормативні акти, що посідають одні з головних місць в непростій структурі приватного права. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 2 ст. 2 КЗпП України, всім працівникам гарантовано право на відпочинок, як це встановлено законами про обмеження робочого дня та робочого тижня, а також про щорічні оплачувані відпустки.

    Чинне законодавство передбачає непросту класифікацію такої можливості. Скажімо згідно з правовою нормою, яка вітчизняним законодавцем закріплена в п. 4 абз. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки», додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину  –  особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, є в свою чергу одним зі встановлених видів соціальних відпусток.  

    Вказаним видом ефективного відпочинку можуть скористатися різні особи. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 19 Закону України «Про відпустки», одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

   В даному випадку найманий працівник має відповідний юридичний статус. Зокрема він, працюючи за трудовим договором, водночас виховує двох дітей, вік яких в свою чергу становить п’ять та шістнадцять років.  

   Отже, даний працівник не може скористатися відповідними преференціями. Наприклад, добросовісна і вміла мати, яка, працюючи за трудовим договором, водночас виховує двох чудових дітей, вік яких в свою чергу становить п’ять й шістнадцять років відповідно, не може скористатися додатковою відпусткою, яка закріплена ч. 1 ст. 19 Закону України «Про відпустки».

  Одним з безпосередніх учасників трудових відносин є наймані працівники. Чи дозволено працедавцю відкликати вищевказаних осіб з щорічної відпустки для відвернення загибелі майна установи?

    Правовому регулюванню даного питання притаманні своєрідні особливості. Зокрема, з’ясовуючи, чи можна працедавцю відкликати найманого працівника з щорічної відпустки для відвернення загибелі майна установи, слід дослідити  такі правові джерела:

1.         1. Конституцію України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Конституція України);

2.          2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII зі змінами та доповненнями (далі – КЗпП України);

3.        3. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Закон України «Про відпустки»).

    Чинне законодавство, будучи багаторівневою системою юридичних правил, водночас гарантує всім особам цілу низку різних за своєю суттю можливостей, яким в свою чергу притаманний майновий чи особистий немайновий характер. Скажімо згідно з правовою нормою, яка закріплена вітчизняним законодавцем в ч. 1 ст. 45 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок.

    Подібне за своїм змістом положення передбачають інші нормативні акти, що посідають одні з головних місць в непростій структурі приватного права. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 2 ст. 2 КЗпП України, всім працівникам гарантовано право на відпочинок, як це встановлено законами про обмеження робочого дня та робочого тижня, а також про щорічні оплачувані відпустки.

    Окремі нормативні акти передбачають істотні обмеження такої можливості. Скажімо згідно з правовою нормою, яка закріплена вітчизняним законодавцем в ч. 8 ст. 79 КЗпП України та в ч. 3 ст. 12 Закону України «Про відпустки», відкликання з щорічної відпустки допускається тільки у виняткових випадках, за згодою найманого працівника виключно для:

-                  -  відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків,

-        - відвернення нещасних випадків, простою, загибелі чи псування майна підприємства, установи, організації;

-                  - в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

    Звідси випливає чимало важливих аспектів, що мають практичне значення. Зокрема з метою відвернення загибелі майна установи працедавець може відкликати найманого працівника з щорічної відпустки.

Одними з безпосередніх учасників трудових відносин є сумлінний чоловік, жінка якого перебуває у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами. Чи може даний трудівник скористатися правом на щорічну відпустку повної тривалості до настання шестимісячного терміну його безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві?

    Правовому регулюванню даного питання притаманні своєрідні особливості. Зокрема, встановлюючи, чи можуть неповнолітні особи скористатися правом на щорічну відпустку повної тривалості до настання шестимісячного терміну їх безперервної роботи у перший рік роботи на конкретному підприємстві, треба дослідити такі правові джерела:

1.              1. Конституцію України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Конституція України);

2.              2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII зі змінами та доповненнями (далі – КЗпП України);

3.          3. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР зі змінами та доповненнями (далі – Закон України «Про відпустки»).

    Чинне законодавство, будучи багаторівневою системою юридичних правил, водночас гарантує всім особам цілу низку різних за своєю суттю можливостей, яким в свою чергу притаманний майновий чи особистий немайновий характер. Скажімо згідно з правовою нормою, яка закріплена вітчизняним законодавцем в ч. 1 ст. 45 Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок.

    Подібне за своїм змістом положення передбачають інші нормативні акти, що посідають одні з головних місць в непростій структурі приватного права. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 2 ст. 2 КЗпП України, всім працівникам гарантовано право на відпочинок, як це встановлено законами про обмеження робочого дня та робочого тижня, а також про щорічні оплачувані відпустки.

    Чинне законодавство передбачає цілу низку різних за своєю суттю правил, згідно з якими відбувається якісна та вчасна реалізації вказаного відпочинку. Скажімо згідно з правовою нормою, яка вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 5 ст. 10 Закону України «Про відпустки», право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

    Але треба пам’ятати про те, що даному правилу притаманні значні винятки. Зокрема у відповідності до правової норми, яка отримала належне закріплення в ч. 7 ст. 10 Закону України «Про відпустки», щорічні відпустки, які мають повну тривалість,  до настання шестимісячного терміну  безперервної роботи в перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням найманого працівника надаються:

1) жінкам - перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю;

2) особам з інвалідністю;

3) особам віком до вісімнадцяти років;

4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами;

5) особам, звільненим після проходження строкової військової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду до місця проживання;

6) сумісникам - одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;

7) працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;

8) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації;

9) працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;

10) батькам - вихователям дитячих будинків сімейного типу;

11) в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Звідси випливає чимало важливих аспектів, що мають практичне значення. Наприклад, за своїм бажанням чоловік, жінка якого перебуває у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами, вправі скористатися щорічною відпусткою повної тривалості до настання шестимісячного терміну  безперервної роботи в перший рік роботи на даному підприємстві.

Доброчесні адвокати є одними з можливих учасників цивільного процесу. Якими документами підтверджуються повноваження наведених осіб?

    Правовому регулюванню даного питання притаманні своєрідні особливості. Зокрема, встановлюючи, якими юридичними документами підтверджуються різні повноваження, що в свою чергу має професійний адвокат, забезпечуючи юридичний супровід в цивільному процесі, треба проаналізувати такі правові джерела:

1.              1. чинне законодавство:

-                 - Конституцію України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР зі змінами і доповненнями (далі – Конституція України),

-                  - Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 1618-IV зі змінами та доповненнями (далі – ЦПК України);

2.               2. судову практику:

-              - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 16 січня 2019 року по справі № 1522/17000/12 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 16 січня 2019 року по справі 1522/17000/12),

-             - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 16 лютого 2020 року по справі № 203/4365/18-ц (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 16 лютого 2020 року по справі № 203/4365/18-ц),

-          - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 03 червня 2020 року по справі № 760/8629/16-ц (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 03 червня 2020 року № 760/8629/16-ц),

-          - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 05 серпня 2020 року по справі № 201/13030/19 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 05 серпня 2020 року по справі № 201/13030/19),

-          - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 квітня 2021 року по справі № 266/2666/19 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 21 квітня 2021 року по справі № 266/2666/19),

-          - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 19 травня 2021 року по справі № 206/1293/19 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 19 травня 2021 року по справі № 206/1293/19),

-           - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 13 жовтня 2021 року по справі № 755/8142/18 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 13 жовтня 2021 року по справі № 755/8142/18),

-           - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 17 січня 2022 року по справі № 756/8241/20 (далі – Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 17 січня 2021 року по справі № 756/8241/20).

    Чинне законодавство, будучи багаторівневою системою юридичних правил, заразом передбачає головні засади ефективного та осмисленого утвердження нашої Батьківщини, як суверенної, демократичної, а також правової держави. Скажімо згідно з правовою нормою, яка вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 1312 Конституції України, для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

    Чіткий та недвозначний зміст вказаної норми щодо всебічного з’ясування юридичних документів, які засвідчують різні за своїм змістом повноваження, що в свою чергу мають вправні та сміливі адвокати в цивільному процесі, отримав належні роз’яснення в інших нормативних актах, які врегульовують ті чи інші правові відносини. Як це розуміти?

    Цивільний процес – це одна з важливих частин професійного судочинства, що є однією з головних запорук ефективного становлення незалежної України. Він ґрунтується на юридичних нормах, закріплених в чинному законодавстві, та на етичних імперативах, визнаних в цивілізованому суспільстві.

    Вищезазначеному процесу притаманна ціла низка взаємопов’язаних ознак. Зокрема активну участь в ньому можуть взяти добросовісні адвокати.   

    Згадані учасники правових відносин мають відповідний юридичний статус, структурні елементи якого передбачені відповідними нормативними актами. Зокрема у відповідності до правової норми, що отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 60 ЦПК України, представником у суді може бути адвокат.

    Чинне законодавство передбачає, що права, які гарантовані вказаній особі,  та обов’язки, що покладені на неї, засвідчуються відповідними документами. Скажімо в ч. 4 ст. 62 ЦПК України встановлено безпосередню вказівку про те, що повноваження адвоката, як представника, підтверджуються довіреністю або ордером, що виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

    Судова практика, будучи багатогранною системою, заразом охоплює собою цілу низку різних за своїм змістом правил, чимало з яких в свою чергу мають виключно обов’язковий характер. Зокрема окремими рішеннями, що ухвалені найвищим органом судової влади, передбачено імперативні положення про те,  які інформаційні носії підтверджують різні за своєю сутністю повноваження, що в свою чергу мають професійні адвокати в цивільному процесі.

    Переконливим доводом цього факту є ціла низка процесуальних документів, кожен з яких можна віднайти в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Скажімо Постанова Верховного Суду України, прийнята 16 січня 2019 року по справі 1522/17000/12, передбачає, що:

    «Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, що виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»».

   Аналогічний за своїм змістом правовий висновок закріплюють інші рішення, що у відповідному порядку були ухвалені вказаним органом державної влади.  Зокрема такими процесуальними документами є:

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята Верховним Судом України 16 лютого 2020 року по справі № 203/4365/18-ц),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 03 червня 2020 року № 760/8629/16-ц),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 05 серпня 2020 року по справі № 201/13030/19),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 21 квітня 2021 року по справі № 266/2666/19),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 19 травня 2021 року по справі № 206/1293/19),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 13 жовтня 2021 року по справі № 755/8142/18),

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 17 січня 2021 року по справі № 756/8241/20).

    Отже, права, гарантовані представникам та обов’язки, покладені на них, засвідчуються відповідними документами. Наприклад, повноваження адвоката як представника в цивільному процесі підтверджуються довіреністю чи ордером, який виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

         Вмілі адвокати є одними з можливих учасників адміністративного процесу. Якими документами підтверджуються повноваження вказаних осіб?

    Правовому регулюванню даного питання притаманні своєрідні особливості. Зокрема, встановлюючи, якими юридичними документами підтверджуються різні повноваження, що в свою чергу має професійний адвокат, забезпечуючи юридичний супровід в адміністративному процесі, необхідно проаналізувати такі правові джерела:

1.                   1. чинне законодавство:

-                       - Конституцію України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР зі змінами і доповненнями (далі – Конституція України);

-                        - Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року № 2747-IV зі змінами і доповненнями (далі – КАС України);

2.                   2. судову практику:

-                  - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 31 серпня 2018 року по справі № 814/709/18 (далі - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 31 серпня 2018 року по справі № 814/709/18);

-                - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 11 липня 2019 року по справі № 740/1069/18 (далі - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 11 липня 2019 року по справі № 740/1069/18);

-                - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 09 жовтня 2020 року по справі № 460/1726/19 (далі - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 09 жовтня 2020 року по справі № 460/1726/19);

-              - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 23 вересня 2021 року по справі № 826/17866/18 (далі - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 23 вересня 2021 року по справі № 826/17866/18);

-             - Постанову, яка прийнята Верховним Судом України у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 17 лютого 2022 року по справі № 640/18577/18 (далі - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 17 лютого 2022 року по справі № 640/18577/18).

    Чинне законодавство, будучи багаторівневою системою юридичних правил, заразом передбачає головні засади ефективного та осмисленого утвердження нашої Батьківщини, як суверенної, демократичної, а також правової держави. Скажімо згідно з правовою нормою, яка вітчизняним законодавцем закріплена в ч. 1 ст. 1312 Конституції України, для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

    Чіткий та недвозначний зміст вказаної норми щодо всебічного з’ясування юридичних документів, які засвідчують різні за своїм змістом повноваження, що в свою чергу мають добропорядні адвокати в адміністративному процесі, отримав належні роз’яснення в інших нормативних актах, які врегульовують ті чи інші правові відносини. Як це розуміти?

    Адміністративний процес – це важлива частина професійного судочинства, що є однією з головних запорук ефективного становлення незалежної України. Він ґрунтується на юридичних нормах, закріплених в чинному законодавстві, та на етичних імперативах, визнаних в цивілізованому суспільстві.

    Адміністративному процесу притаманна ціла низка взаємопов’язаних ознак. Зокрема активну участь в ньому можуть взяти сумлінні адвокати.    

   Згадані учасники правових відносин мають відповідний юридичний статус, структурні елементи якого передбачені відповідними нормативними актами. Зокрема у відповідності до правової норми, що отримала належне закріплення в ч. 1 ст. 57 КАС України, представником у суді може бути адвокат.

    Чинне законодавство передбачає, що права, які гарантовані вказаній особі,  та обов’язки, що покладені на неї, засвідчуються відповідними документами. Скажімо в ч. 4 ст. 59 КАС України встановлено безпосередню вказівку про те, що повноваження адвоката, як представника, підтверджуються довіреністю або ордером, що виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

    Судова практика, будучи багатогранною системою, заразом охоплює собою цілу низку різних за своїм змістом правил, чимало з яких в свою чергу мають виключно обов’язковий характер. Зокрема окремими рішеннями, що ухвалені найвищим органом судової влади, передбачено імперативні положення про те,  які інформаційні носії підтверджують різні за своєю сутністю повноваження, що в свою чергу мають професійні адвокати в адміністративному процесі.

    Переконливим доводом цього факту є ціла низка процесуальних документів, кожен з яких можна віднайти в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Скажімо Постанова Верховного Суду України, прийнята 31 серпня 2018 року по справі № 814/709/18, передбачає, що:

    «Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, що виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»».

   Аналогічний за своїм змістом правовий висновок закріплюють інші рішення, що у відповідному порядку були ухвалені вказаним органом державної влади.  Зокрема такими процесуальними документами є:

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 11 липня 2019 року по справі № 740/1069/18;

-                  - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 09 жовтня 2020 року по справі № 460/1726/19;

-                 - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 24 вересня 2021 року по справі № 826/17866/18;

-                 - Постанова Верховного Суду України, яка прийнята 17 лютого 2022 року по справі № 640/18577/18.

    Отже, права, гарантовані представникам та обов’язки, покладені на них, засвідчуються відповідними документами. Наприклад, повноваження адвоката як представника в адміністративному процесі підтверджуються довіреністю чи ордером, який виданий у відповідності до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».