Визначено лауреатів премії імені В’ячеслава Чорновола за 2023 рік

12 жовтня 2023 року відбулось засідання комітету з премії імені В'ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики. Вів засідання голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко.

Після обговорення поданих на конкурс робіт члени комітету одноголосно ухвалили рішення про присудження цього року премії авторам  книги «Україна: журналісти на передовій» - заступниці голови Київської організації НСЖУ Аллі Малієнко, завідувачу кафедри соціальної комунікації Інституту журналістики КНУ ім. Шевченка Юрію Бондарю, кандидату філологічних наук, доценту кафедри медіа комунікацій та комунікативних технологій Навчально-наукового інституту міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка Анатолію Яковцю. Книга вийшла у видавничому домі журналу «Пам’ятки України» в 2023 році.

Видання розповідає про журналістів, які з початку повномасштабної російської агресії боронять Україну як на інформаційному фронті, так і на полі бою. Книга містить журналістські матеріали, створені в різних жанрах. Окремий розділ складають матеріали, в яких вшановано пам’ять загиблих журналістів.

Книга розрахована на фахівців інформаційної сфери, професіональних журналістів і тих, хто хоче опанувати цю професію, а також на широке коло читачів.

Нагадаємо, премія імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики заснована Держкомтелерадіо і присуджується щороку до дня народження В'ячеслава Чорновола - 24 грудня у розмірі двадцяти тисяч гривень.

До конкурсного відбору на здобуття премії цього року було подано 17 робіт.

2004 рік. Лауреатом премії став Василь Кривий редактор Кельменецької районної газети "Рідне слово» за публікацію «Пуста хата» в газеті «Буковина», м. Чернівці;

2005. Лауреатом премії стала журналістка з Вінничини Розумович Серафима Олександрівна (літературний псевдонім Адель Сковронек) за публікацію в «Літературній Україні» «Сутінки в імперії бідності». Адель Сковронек – прозаїк і публіцист, яка паралельно працює у надзвичайно складних жанрах – новели і дитячої казки. Її твори слухали в ефірі жителі Торонто, Мюнхена, Лондона, Копенгагена.

2006 рік Лауреатом премії присуджено позаштатному власному кореспонденту газети «Северодонецкий химик» у Києві, голові редколегії Всеукраїнського журналу «Молодь і підприємництво», редактору «Вісника Мережі громадянських дій в Україні» Костянтину Семеновичу Перцовському за публікацію «Я-українець», оприлюднену в газеті «Голос України» 1 жовтня 2004 року № 183 (3433);

2007 рік. Лауреатом  премії  визнано КОРСАКА Івана Федосійовича, головного редактора газети «Сім’я і дім», члена Національної спілки письменників України, члена Національної спілки журналістів України за художньо-документальну повість «Гетьманич Орлик».

Це публіцистичний твір про минуле і сучасність, де події і документи ще першої хвилі української еміграції доповнюються документами і спогадами середини минулого століття. Проблематика повісті надзвичайно дотична до проблем сьогодення, проблем творення української державності;

2008 рік. Лауреатом премії у 2008 році визнано журналіста, автора і режисера Леоніда Мужука (Київська державна регіональна телерадіокомпанія) за документально-публіцистичний фільм-дилогію «33»: фільм 1- «Материнський спогад», фільм 2 - «Материнський заповіт»;

      2009 рік. Премію в 2009 році присуджено колективу Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії за фільм «Гіркота солодкої землі» (авторський колектив: Дмитро Кешеля, Мелінда Янкович, Олександра Талабіра, Наталія Штефуца). Телевізійна стрічка присвячена 70-річчю Карпатської України.

Перевагу ми віддали Закарпатській ОДТРК. По-перше, авторський колектив звернувся до теми, яку досі майже ніхто не порушував, а по-друге, втілив цю тему на екрані на досить високому професійному рівні, хоча обласні ОДТРК у порівнянні з загальнонаціональними мовниками мають гірші матеріальні та технічні можливості;

2010 рік. Завідувач редакції радіо «Новий Чернігів», письменник та журналіст Сергій Дзюба став лауреатом премії за 2010 рік. У книзі "Замінований край" розповідається про героїзм українських миротворців, які нерідко ціною власного життя рятували десятки тисяч людей. Сергій Дзюба пише про українських миротворців, які визволяли наших моряків із захопленого піратами корабля, за допомогою гелікоптерів знімали з дерев тубільців під час повені в Ліберії, невтомно перевозили біженців у джунглях Сьєрра-Леоне, спілкувалися з племенем канібалів, під шаленим шестигодинним обстрілом захищали найважливіші об’єкти в іракському місті Ель-Кут, розміновували ліванські землі, ризикували життям у Косовому, Ефіопії, Еритреї, Грузії;

2011 рік.     Премію присуджено в 2011 році науково-популярній книзі Мирослава Мамчака «Тарас Шевченко і флот». Книга заслуженого журналіста України Мирослава Мамчака є першим в Україні комплексним журналістським дослідженням маловідомої сторінки біографії Тараса Шевченка під час його дворічної служби на засланні у складі Аральської морської експедиції. Разом з тим, праця висвітлює також морську тематику в художній і мистецькій творчості Кобзаря;

2012 рік. Лауреатами премії стали колектив Полтавської ОДТРК «Лтава» за документальний фільм «Соловецькі в'язні з України. Микола Зеров» (автор сценарію - Ольга Ніколенко, режисер - Наталія Іванченко, режисер-оператор - Дмитро Старіков, Микола Ляпаненко, генеральний продюсер, Олена Шарбенко, інженер відео монтажу і комп’ютерного дизайну). 60-хвилинна стрічка розповідає про життя і творчість українського поета, перекладача, історика літератури Миколи Зерова. Авторська група Полтавської телекомпанії побувала на Соловецьких островах, де відбував ув'язнення поет, та в урочищі Сандармох (Карелія) - на місці розстрілу Миколи Зерова. Фільм насичений документальними кадрами епохи 20-30-х років ХХ століття з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву ім. Г.Пшеничного, документами з архівів Служби безпеки України тощо. Спогади сучасників поета і перекладача у стрічці відтворюють професійні актори. Як зазначили члени комітету з премії, саме поєднання журналістської, акторської, режисерської та операторської роботи визначило високий рівень публіцистичності фільму «Соловецькі в'язні з України. Микола Зеров»;

2013 рік. Лауреатом стала Сніжана Потапчук автор і режисер за  документальний фільм «Корюківка. Злочин проти людяності» (Національна телекомпанія України).

Фільм присвячено 70-м роковинам найбільшої каральної акції на території України часів Великої Вітчизняної війни, що сталася 1-2 березня 1943 року в місті Корюківка Чернігівської області. За даними Чернігівської обласної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, у Корюківці було знищено приблизно 6 700 людей. Сімдесят років цю трагедію замовчували, і от настав час відкрити історичну правду;

2014 рік. Лауреатом премії став журналіст Сергій Шевченко за нарис «Соловецький вівтар української незалежності».  Нарис опубліковано впродовж 2013 року дев’ятьма подачами у всеукраїнському тижневику «Українська доля».

Яворський та ін. Пишучи про них, автор цитує матеріали оперативної розробки в’язнів;

2015 рік.  Лауреатом став Аркадій Музичук за публіцистичну збірку «Рік Бика», до якої увійшли публікації останніх 5 років, що друкувалися у провідних вітчизняних загальнодержавних періодичних виданнях.«Тематика виступів Аркадія Музичука дуже широка – як саме життя. Публіцистика цього журналіста – це його візуальний майдан, з якого він веде безкомпромісну боротьбу за найвищі національні цінності свого народу, виявляючи послідовність і мужність та високий професіоналізм»;

2016 рік. Лауреатом премії у 2016 року став журналіст Володимир Земляний. Нагороду присуджено за публіцистичну збірку "Русский разухай, или украинские грабли", у якій на основі фактів із історії й культури України спростовуються міфи російської пропаганди, розвінчуються ідеї "руського міра";

У 2017 році лауреатом премії став Зиновій Суходуб за роботу-диптих (книга разом із компакт-диском) «Ліна Костенко: «Любов’ю-пам’яттю причастя» (Діалоги з Поетесою). Перемогу здобула робота-диптих (книга разом із компакт-диском) заслуженого журналіста із Львова Зіновія Суходуба «Ліна Костенко: «Любов’ю-пам’яттю причастя» (Діалоги з Поетесою), що вийшла у львівському видавництві «Апріорі» в 2016 році. Автор пропонує читачеві та слухачеві свій погляд на винятковість особистості класика української літератури – Ліни Костенко, діалоги з якою, зокрема, про постать В’ячеслава Чорновола, дають можливість читачам сповна відчути дух епохи боротьби за незалежність України;

2018 рік. Лауреатом Премії 2018 року став письменник-публіцист, головний редактор тижневика «Культура і життя» Євген Букет за статтю «Ханська Україна», надруковану в газеті «Кримська світлиця». «Стаття "Ханська Україна" є спробою автора розібратися у політичних процесах, що відбулися в Україні в XVII-XVIII століттях. В ній йдеться про захоплюючі події вітчизняної історії, публікуються маловідомі, цікаві факти», - йдеться в повідомленні Держкомтелерадіо;

2019 рік. Лауреатом премії став став мистецтвознавець, культуролог, кінодраматург Андрій  Топачевський за книгу «Одним життям. Публіцистика доби Незалежності», що вийшла у видавництві «Веселка» у 2018 році.У книзі представлено публіцистичні твори автора останніх тридцяти років, роздуми про Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Олександра Довженка та інших видатних діячів історії, науки, мистецтва України ХІХ-ХХІ століть. На думку членів Комітету з присудження премії, «це та публіцистика, яка з роками не втрачає своєї актуальності, сприяє відродженню історичної пам’яті й утвердженню національної свідомості українців».

2020 рік.     Лауреатом премії імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики 2020 року стала журналістка Світлана Орел за книгу «Ті, хто не хотів помирати мовчки», видану КП «Регіональна інформаційно-поліграфічна агенція» в Кропивницькому 2018 року.

 У книзі Світлани Орел викладено факти спроби жителів нинішньої Кіровоградщини боротися з комуністичною владою

Книга висвітлює новий аспект у вивченні історії Голодомору — опір українців організаторам штучно заподіяного голоду, інформують "Вікна".

Досі увага дослідників Голодомору 1932-1933 рр. переважно акцентувалася на інформації про страждання українського селянства. «Подібний дисбаланс в увазі до проблеми призвів до появи шкідливих міфів на кшталт: «селяни покірно корилися вбивцям», «що це за нація, яка не чинить спротиву, коли її нищать?», «ніякого опору організаторам Голодомору не було»;

2021 рік.  Лауреатом стала письменниця Людмила Житня та її книга «Чорнобиль – очима жінок. Інтерв’ю з атомною катастрофою» (видавництво «Стелла-Град», м. Київ, 2020). У книзі подано інтерв’ю з жінками-ліквідаторами та евакуйованими, сповіді про пережите очевидців Чорнобильської катастрофи, архівні та документальні матеріали»;

2022 рік Доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук, письменник, публіцист, багаторічний шеф-редактор журналу «Універсум» Олег Романчук став лауреатом  премії.

Олегові Романчуку присудили за книгу публіцистики воєнного часу під назвою «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи», у якій він представив матеріали про роки гібридної війни росії проти України, розпочатої у 2014 році.

Ця книга вийшла 2020 року у львівському видавництві «Універсум» й отримала багато рецензій та відгуків у ЗМІ. У виданні зібрані публіцистичні статті та есе, написані у різний час, але усі вони є вагомими дослідженнями драматичних і трагічних подій в Україні на військовому та інформаційному фронтах, а також в тилу. У книзі автор ретельно проаналізував політичні, економічні, соціальні процеси в Україні упродовж шести років російської агресії проти України.

Додамо, що премія імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики присуджується щороку за твори, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національної свідомості та самобутності.

Олександр Куценко

  Большое горе собрало нас здесь. Принимаем скорбь и разделяем ее.

  12 марта 2014, на 79 году жизни после тяжелой болезни безвременно ушел из жизни близкий нам всем человек Виктор Михайлович Филячев.

     Виктор Михайлович Филячев родился 3 апреля 1934 года в селе Вельков Рязанской области в простой рабочей семье. В 1953 году переехали с матерью и сестрой в Иркутск вместе с авиационным заводом.

      С 1953 по 1956 годы служил в рядах Советской Армии.

     Трудовую деятельность начал в 1956 году на киевском заводе «Арсенал».

      Виктор Михайлович Филячев принимал активное участие в развитии технического прогресса на заводе. Он был инициативным, требовательным, принципиальным работником коллектива и производства, пользовался заслуженным авторитетом. Он был чутким, внимательным к людям. Учился, повышал квалификацию. Окончил техникум. Как один из лучших рабочих завода вступил в ряды КПСС.

     В Киеве встретил свою первую и последнюю любовь, жену Евгению Викентьевну Фабинскую. С ней прожил много лет в любви и согласии.

     За многолетний плодотворный труд, высокий профессионализм и досянути успехи Виктор Михайлович Филячев был награжден медалями «Ветеран труда» и «За добросовестный труд», многочисленными почетными грамотами, дипломами.

   Виктор Михайлович имел удивительные человеческие качества. Он любил жизнь во всех ее проявлениях, глубоко разбирался в своей работе, имел широкий кругозор. Жизненный путь Виктора Михайловича - образец человеческого достоинства, трудолюбия, ответственности, порядочности, умения толерантно работать с людьми.

   Он был интересен собеседником, веселым рассказчиком, человеком широкой души, верным, надежным товарищем. К нему всегда тянулись люди, любили коллеги, друзья. Он вырастил двух сыновей Александра и Игоря, построил дом, вырастил деревья на даче. Очень любил рыболовство и садоводство. Последние годы находился на пенсии.

        Мне, как и Вам всем трудно поверить в то, что ушел из жизни близкий нам дорогой родной человек.

       Смерть неумолима, она забрала от нас не просто прекрасного человека, хорошего семьянина, замечательного, любящего отца и дедушки, но и настоящего киевлянина. Не стало Виктора Михайловича Филячева, но светлая память о нем навсегда останется в наших сердцах. 

Велике горе зібрало нас тут. Приймаємо скорботу і розділяємо її.12 березня 2014 року, на 79 році життя після тяжкої хвороби передчасно пішов з життя близька нам всім людина Віктор Михайлович Філячев.   Віктор Михайлович Філячев народився  3 квітня 1934 року в селі Вельково Рязанської області в простій робітничій сім’ї. В 1953 році переїхали з матір’ю та сестрою в Іркутськ разом з авіаційним заводом.    З 1953 по 1956 роки служив в лавах Радянської Армії.

     Трудову діяльність  розпочав у 1956 році на київському заводі «Арсенал».

      Віктор Михайлович Філячев брав активну участь у розвитку технічного прогресу на заводі. Він був ініціативним, вимогливим, принциповим працівником коллективу і виробництва, користувався заслуженим авторитетом. Він був чуйним, уважним до людей. Навчався, підвищував кваліфікацію. Закінчив технікум. Як один із найкращих робітників вступив до лав КПРС.

     У Києві зустрів своє перше і останнє кохання, дружину Євгенію Вікентіївну Фабінську. З нею прожив багато років в коханні та злагоді.     За багаторічну плідну працю, високий професіоналізм і досянуті успіхи Віктор Михайлович Філячев був нагороджений медалями «Ветеран труда» та «За добросовестный труд», багаточисленними почесними грамотами, дипломами.      Віктор Михайлович мав дивовижні людські якості. Він любив життя в всіх його проявах, глибоко знався на своїй роботі, мав широкий кругозір. Життєвий шлях Віктора Михайловича  - зразок людської гідності, працелюбності, відповідальності, добропорядності, вміння толерантно працювати з людьми. Він був цікавий співрозмовником, веселим оповідачем, людиною широкої душі, вірним, надійним товаришем. До нього завжди тяглися люди, любили колеги, друзі. Він виростив двух синів Олександра та Ігоря, побудував дім, виростив дерева. Дуже любив рибальство та садівництво. Останні роки перебував на пенсії.

      Шановні друзі, дорогі рідні Віктора Михайловича  - сини Олександр Вікторович Філячев  та Ігор Вікторович Філячев, невістки Лариса, Світлана, внучки Інна, Євгенія, внук Дмитро.

    Мені, як і Вам всім важко повірити у те, що пішов із життя  близька нам дорога рідна людина.

       Смерть невблаганна, вона забрала від нас не просто прекрасну людину,  хорошого сім’янина,  чудового, люблячого батька та дідуся,  але й справжнього киянина. Не стало Віктора Михайловича Філячева, але світла пам’ять про нього навічно залишиться в наших серцях.

     Висловлюємо своє глибоке співчуття родині Віктора Михайловича Філячева. Ми завжди будемо пам’ятати цю порядну людину, доброта, чесність та порядність якої, залишатиметься зразком для нас усіх.

Колись на географічній карті можна було знайти населений пункт під назвою Новий Кривий Ріг. Сьогодні потрапити в те місце, де він перебував, можливо, приїхавши в Інгулецький район, а точніше, - на мікрорайон, який в народі називається ПГЗК. Говорячи це слово, жителі Кривого Рогу часто мають на увазі не Південний ГЗК, а невеликий затишний житловий масив. Незважаючи на досить юний вік, він має і власні пам'ятки і унікальні традиції, і свої хитросплетіння історії.

         Вигодуваний селом

        Житловий масив ПГЗК бере свій початок з трьох сіл на березі Інгульця. Останки глинобитних будинків і сьогодні можна побачити на вулицях, які підступають до річки. Мальовничі місця і близькість до води здавна приваблювали сюди людей, які вирощували хліб у криворізьких степах.

        На правому березі Інгульця в другій половині XIX століття виникло село. Сьогодні мешканці житлового масиву називають його Мотронівка, хоча воно ще називалося Новомотренівка і Новогригорівка. З населених пунктів - прообразу сучасного житлового масиву Південного ГЗК - це єдине село, яке збереглося до цих пір. Його жителі займалися сільським господарством, і в цьому вони проявили стійкий консерватизм, оскільки навіть після початку видобутку руди на півдні Кривбасу селяни знехотя йшли на заробітки - добувати руду. Очевидно, залишати рідну землю не дуже хотілося, тим більше, що земля ця була дуже родючою і живописною. На південь від села Матренівка колись була красива балка - Грушувата. Зараз її годі й шукати: зникла під відвалами. Село з усіх боків було оточене степом, через яку дороги вели на південь - до селища Широке, на північ - до Кривого Рогу, на схід - до привітного, і на захід - через Інгулець - в Салтикове (Іванівка).  Це було ще одне село, що існувало на місці сучасного житлового масиву Південного ГЗК. Від нього зараз нічого не залишилося, оскільки саме на його місці виникли центральні вулиці мікрорайону: Проспект Південний і вулиця Панаса Мирного.

        Село Новий Кривий Ріг

        На північ від сел Мотронівка і Салтикове знаходилось третина, найбільше село. Воно й називалося Новий Кривий Ріг . Його заснували так звані «актові» селяни , тобто ті, хто отримав вільну від кріпосного права за два роки до його офіційного скасування в 1861 році. Приїхавши на нове місце починати нове життя, ці люди мали повне право дати таку назву своїй новій батьківщині. Перебуваючи трохи осторонь від нинішніх  вулиць ПГЗК, село в дореволюційні часи було центром округи. Новий Кривий Ріг отримав розвиток за зручного географічного розташування. Від нього було всього чотири кілометри до станції «Кривий Ріг - Західний». Залізниця збільшувала потік емігрантів, особливо після початку так званої «залізної лихоманки». Тоді ж у селі з'явилася церква, що підкреслювало центральне значення Нового Кривого Рогу в даній місцевості. Церква стоїть тут і нині, щоправда, тепер вже не в центрі села. Житловий масив ПГЗК почав будуватися південніше, залишивши церква осторонь зі своїми старими сусідами - напівзруйнованими глиняними хатами. Одну таку можна побачити прямо біля церковної площі. У дворі зберігся старий льох з льодовиком, які століттями будували на Криворіжжі. 

        Сам же Новий Кривий Ріг століття не пережив. Він поступово пішов у небуття, руйнований відвалами і кар'єрами. Нагадуванням про минуле служить стара бруківка. За її напрямку можна припустити, де знаходився центр села, де, за всіма ознаками, у свій час на повну вирувало життя.

        Комбінат Південного ГЗК

        Головним ворогом трьох південних сіл стало бурхливий промисловий розвиток Криворіжжя. Навіть після війни ці села ще зберігалися в більш - менш первозданному вигляді, незважаючи на минулі бойові дії. Однак будівництво першого з криворізьких ГЗК - Південного, яке почалося в 1952 році, просто вимагало створення фактично невеликого міста поблизу. Місця для всього потрібно було багато, і тому з хатами - мазанками, які стояли на дорозі технічного прогресу , часу церемонитися не було. У Кривий Ріг, на місце будівництва Південного ГЗК, прибували тисячі трудових мігрантів, і це було повторенням картини півстолітньої давності, тільки тепер люди їхали на "лихоманку" не залізну, а металургійну. Переселенцям на новому місці відкривалася поетична картина: незаймана степ, українські села, мальовничі береги Інгульця. Все це незабаром повинно було піти в минуле.

        Завершення будівництва Південного ГЗК в 1955 році означало кінець столітньої історії сіл Салтикове  (Іванівка), Нового Кривого Рогу і Мотронівка. Останню, щоправда, жителі сучасного мікрорайону згадують і сьогодні, оскільки про неї нагадує приватний сектор на правому березі Інгульця. Потрапити до Матронівки неважко: від проспекту Південного, через сквер біля Палацу культури - прямо до річки, там - через місток, і ось тобі Мотронівка. Колись тут було кілька вулиць, кілька сотень мешканців, водяний млин. Працювали на будівництві комбінату жили в тимчасових бараках. Багато знімали кімнатки у хатах, які ось-ось повинні були піти під знесення.

        Коли в 1955 році запрацювала перша черга Південного ГЗК, сучасного житлового масиву в нинішньому вигляді не було і близько. Його поява ще вимагало зусиль молодих металургів, юнаків та дівчат, заражених ентузіазмом великих криворізьких повоєнних будівництв. Комсомольці не знали відпочинку, працювали без вихідних. Спочатку шість, потім п'ять днів на тиждень на комбінаті, в кар'єрі, а на вихідних - облаштовували район. Висаджували дерева, брали участь у будівництві таких потрібних для нового району стадіону та Палацу культури, та ще й у самодіяльності встигали співати.

         Безіменні солдати

 Розвиток житлового масиву Південного ГЗК, що почалося через десять років після війни, військової теми торкнулося безпосередньо. Будівництво - це земляні роботи, а де ще, якщо не в землі, зберігаються сліди минулого і пам'ять про війну ? Хто знає, може бути багато солдатів так і залишилися б безіменними, якби на ПГЗК тоді не "копнули".

      Береги Інгульця під час визволення Кривого Рогу у лютому 1944 року були рясно политі солдатською кров'ю. Після звільнення старого міста і району криворізьких рудників німці відступили в західному і південно - західному напрямках за річку Інгулець, за яким встановилася лінія фронту. Спроби форсувати річку велися радянськими військами в різних місцях. У підсумку 25 лютого стрілецьким частинам вдалося створити плацдарм у районі Радушне, який і увійшов в історію під назвою Інгулецького. Там два тижні, до середини березня 1944 року, йшли важкі бої. 

        У районі сіл Мотронівка, Салтикове (Іванівка) і Новий Кривий Ріг весь цей час велася боротьба за плацдарм, протягом якої берега Інгульця покривалися солдатськими тілами. Через кілька років після війни, коли почалося будівництво Південного ГЗК, спогади про недавнє минуле були ще дуже свіжі. Діти, граючись у дворах, постійно знаходили гільзи і патрони. У багатьох подвір'ях знаходили безіменні солдатські могили, а скільки було масових поховань, точно не знав ніхто.

        Такі братські могили, коли після бою трупи просто кидали в одну яму, почали виявляти тільки згодом, та й то часто випадково. Зокрема, коли велося будівництво залізничного мосту через Інгулець, то братську могилу знайшли під час риття фундаменту під опору прямо на березі. Останки вилучали, особи загиблих по можливості намагалися встановити. Вчитель середньої школи № 73 Ольга Мірошникова згадує, як тоді школярі хотіли допомогти родичів загиблих. Хлопці надсилали листи у всі кінці Радянського Союзу і в підсумку родичі знали про знахідки.

        Багато років поспіль приїжджала в Кривий Ріг з Москви мама Юзефа Чібчіна - сімнадцятирічного солдатика, який загинув на Інгульці. Його ім'я висічене на плиті, встановленій на меморіалі в сквері мікрорайону Південного ГЗК. Цей меморіал з'явився також на місці братської могили. Він виник там, де колись росли фруктові дерева - залишки селянських садів. Відразу після закінчення бойових дій тут були масово поховані радянські воїни. Коли на цьому місці почалося будівництво Палацу культури і з'явився сквер, могилу виявили і почали встановлювати імена. Коли до тридцятої річниці Дня Перемоги у сквері встановили пам'ятну скульптуру солдата з мечем у руці, під нею висікли на камені десять нових імен. Але всі знали, що похованих було набагато більше, адже і братських могил в окрузі було не одна і не дві. Виявити всі, напевно, не вдасться, але з часом пошукові роботи дають свої результати. У 2008 році в сквері було встановлено ще сім меморіальних плит, на яких вказані 310 прізвищ загиблих на цій землі солдатів.

        Проспект Південний

    Травень - час, коли проспект Південний можна побачити у всій його красі, тобто прикрашеним квітучими каштанами. Але так було не завжди. Після початку будівництва комбінату в 1952 році на щойно розмічених вулицях висаджувалися дерева, які швидко ростуть, щоб якомога швидше озеленити район. Цими деревами були тополі та акації. Згодом керівники району вирішили, можливо, на київський манер, змінити зелене убрання тоді ще вулиці Шкірятова. Крім каштанів, прикрасою проспекту є і два будинки на площі. Будувалися вони в п'ятдесяті роки, і завдяки тому, що поняття "типовий проект" тоді ще не існувало, подібних цим будинкам в Кривому Розі.