В категории Scholarship A St.
1 место - Никита Дружинин и Виктория Муретова,
2 место-Владимир Одинцов и Ольга Боголюбова,
3 место - Даниил Добровольский и Наталья Цукур.

В категории Scholarship B Lat
-1 место Иван Василевский и Галина Августин, 
2 место - Alexei Samsonov-Helena Kletskin, 
3 место-Сергей Дороговцев и Светлана Клименко.

В категории Scholarship B St 
1 место-Тимур Бешкенадзе и Юлия Шилькова, 
2 место-Игорь Кобюк и Екатерина Чернявская,
3 место-Владислав Луцкий и Вера Дутчин.

Кстати, сам кубок был заказан и изготовлен лучшими мастерами из Италии. BIG Dance Pro-Am Cup становится хорошей традицией и новой страничкой в развитии Pro-Am в Украине.

Вот что сказали сами организаторы этого чудесного турнира Наталия Беднягина и Роман Миркин.

Наталия Беднягина: 3-й год подряд проходит турнир в этом прекрасном здании с потрясающей атмосферой, с красивыми участниками турнира, у нас переполнены эмоции. С благодарностью к тем, кто нас поддержал, как организаторов турнира пришел, поучаствовал. Это невероятное событие для нас и для Украины. В целом все танцоры и болельщики всегда ждут этого события. Мы слышим много классных отзывов и прекрасных комментариев о турнире, как он происходит и на каком уровне. Был потрясающий турнир, было шоу мирового уровня, на котором выступали танцоры из Италии, великолепной пары мирового уровня Андра Вайдилайте и Нино Лангелла. Они станцевали три танца и были безумно счастливы, танцевать в Киеве на турнире. Был потрясающий прием.

Роман Миркин: Мы рады тем, что у нас так происходит, мы развиваемся, и надеемся, что турнир в 2019 году будет еще будет еще больше, еще масштабнее.

Автор: Александр Куценко, Киев

РУБРИКА: Керівництво Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України

 Народився 2 січня 1948 р. у с. Волосянка Сколівського району Львівської області. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Я. Франка, працював викладачем. Захистив кандидатську дисертацію у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР. У 80-х рр. досліджує ключові основи традиційно-звичаєвого комплексу знань і навиків, передусім — аграрної культури українців. На основі монографії «Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект» у 1992 р. захистив докторську дисертацію. Основні положення розробленої С. П. Павлюком концепції теорії етносу та агротехнічних знань, інших елементів традиційно-побутової сфери, генезису традиційних занять, знарядь праці, моральних критеріїв народу відображено у 500 науково-популярних працях, у тому числі 20 індивідуальних монографіях. Доробок став вагомим внеском у дослідження національного культурного досвіду в загальноєвропейському та світовому контекстах. З 1991 р. обіймає посаду директора Інституту народознавства НАН України. Степан Павлюк забезпечив систематичне видання вагомих наукових праць з мистецтвознавства, етнографії, фольклористики, музейництва та наукового журналу інституту «Народознавчі зошити» (є редактором), який також надходить до європейських наукових установ. Здійснює керівництво науковими програмами, що відстежують динаміку змін у системі «етнос — нація — культура» в діахронії і синхронії, складних трансформаційних процесів у національній свідомості за умов глобалізації та інших історичних викликів початку XXI ст. Як результат, створено фундаментальну колективну монографію «Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат». Конструктивні розробки вченого щодо подолання негативного впливу техногенного фактора на етнокультурну сферу враховані Верховною Радою України при підготовці ряду стратегічних державних документів. Упродовж 10 років плідної експедиційної роботи у І–ІІІ зонах радіоактивного Полісся групою вчених Інституту народознавства НАН України під керівництвом С. П. Павлюка виявлено, зафіксовано і збережено величезний масив унікальних фольклористичних, етнографічних, археологічних, лінгвістичних, краєзнавчих відомостей і пам’яток матеріальної культури, опубліковано 10 збірників матеріалів. Степан Петрович — заступник академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, заступник голови Західного наукового центру НАН України, голова Секретаріату Міжнародної комісії з вивчення культури населення Карпат і Балкан, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, член Вищої атестаційної комісії України, почесний професор багатьох вищих навчальних закладів. Народний депутат Верховної Ради України (1990–1994), представник Верховної Ради України в Європарламенті (1994).

Перший заступник Голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (2000–2001). 

Один із організаторів і членів Великої ради Руху, голова Блоку національно-патріотичних сил Львівщини. Нагороджений орденом «За заслуги» III (1998) та II ступенів (2008).

Директор інституту народознавства НАН УКРАЇНИ Академік Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор.Видатний український вчений-етнолог Степан Петрович Павлюк — один з фундаторів вітчизняної школи етнології. Активний учасник процесів реформування академічної науки, культурний і громадський діяч.

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ"

Народився  9 січня 1935 року в селі Молочанськ, Токмакського району Запорізької області, в сім'ї службовців. Після смерті батька сім'я жила в селі Димер Київської області. У 1957 році закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Працював за направленням у районній газеті «Вперед» у Ровеньках Ворошиловградської області, згодом — у редакції Ворошиловградської обласної газети «Прапор перемоги». З 1960 року в Києві вів військово-спортивний відділ редакції республіканської газети «Молодь України», через рік очолив військово-спортивний відділ у редакції «Київський комсомолець».

Працював у відділі агітації та пропаганди ЦК ЛКСМУ. У 1965 році очолив видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». 17 років працював в ЦК Компартії України: завідував сектором видавництв і поліграфії відділу пропаганди і агітації; відділом пропаганди і агітації.

З 20 листопада 1989 року — перший заступник директора Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ)

У 1992 році виконував обов'язки директора вже перейменованого агентства «Укрінформ», а з лютого 1993 року був призначений директором. На цій посаді він залишався до виходу на пенсію — 29 травня 1997 року.

Нагороди та відзнаки

•        Орден Трудового Червоного Прапора (1976)

•        Два ордени «Знак Пошани» (1971 і 1980),

•        медаль «Ветеран праці» (1983).

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ"

Анатолій Дмитрович Табаченко народився 25.08. 1951 року.  Закінчив факультет журналістки Київського університету імені Т. Шевченка (1970-1975 роки). Він працював на «Українському радіо», пройшовши всі щаблі кар’єрного росту, від рядового до генерального директора. Анатолій Табаченко посідав наступні посади: редактор, заввідділом, заступник головного редактора головної редакції інформації Республіканського радіомовлення Держтелерадіо УРСР (1987-1992), директор творчого об’єднання молодіжних і розважальних програм Українського радіомовлення Державної телерадіомовної компанії України, радіо «Промінь (1992-1993), директор творчого об’єднання інформаційно-публіцистичних програм Українського радіомовлення Державної телерадіомовної компанії України (1993-1995), директор творчо-виробничого об’єднання інформаційних та публіцистичних програм Національної радіокомпанії України (1995-1998), віце-президент, директор творчо-виробничого об’єднання інформаційних та публіцистичних програм Національної радіокомпанії України (1998-1999), перший віце-президент, директор творчо-виробничого об’єднання інформаційних та публіцистичних програм Національної радіокомпанії України (1999-2010), директор виконавчий «Українського радіо» (2010-2017).

 Раніше «Українське радіо» фінансувалося через Держкомтелерадіо, з першого квітня 2016 року — через Національну телекомпанію України. 19 січня 2017 року зареєстровано Публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія», де однією з філій є «Центральна дирекція "Українське радіо"». «Українське радіо» має чотири канали: «Українське радіо» (Перший канал Суспільного радіо), радіо «Промінь», радіо «Культура» та «Всесвітня служба "Радіомовлення України"».

Табаченко Анатолій Дмитрович; Нац. радіокомпанія України, 1-й віце-президент, дир. творчо-виробничого об'єднання інформаційних і публіцистичних програм (з 12.1993). Н. 25.08.1951 (м.Київ); укр.; дружина Валентина Костянтинівна (1949) - філолог, нач. загального відділу, Нац. радіокомпанія України; син Юрій (1985) - школяр. Осв. Київ. ун-т ім. Т.Шевченка, ф-т журналістики (1970-75). З 01.1975 - ред., ст. ред., з 07.1977 - зав. відділу, з 06.1981 - заст. гол. ред. Гол. редакції інформації, з 07.1987 - гол. ред. Гол. редакції пропаґанди, Держтелерадіо УРСР. З 02.1992 - дир. творчого об'єднання молодіжних і розважальних програм ("Промінь"), Укртелерадіокомпанія. З 12.1998 - віце-президент, Нац. радіокомпанія України. Чл. СЖУ (1975). Засл. журналіст України (1994). Медаль "На пам'ять 1500-річчя Києва" (1982). Захоплення.: спортивне рибальство.

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ"

 Народився 29 квітня 1949 Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР  Помер 25 червня 2017 (68 років) Київ, Україна)

  Діяльність журналіст, політик   Alma mater Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка

 Посада Народний депутат України Народний депутат України

і Народний депутат України[3]Партія Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»

  Нагороди - Почесна грамота Кабінету Міністрів України Заслужений журналіст України.

 Правденко Сергій Макарович (1949—2017) — український журналіст і політик.

 
Ректор Українського інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення, радіомовлення і преси Держкомтелерадіо України.(2008-2017)

 
Народився 29 квітня 1949 (місто Ігрень, нині житловий масив міста Дніпра); українець; дружина Людмила Юхимівна (1947–2008) — інженер; син Вадим (1972) — журналіст-міжнародник; дочка Ганна (1976) — юрист.

Освіта  Київський університет імені Тараса Шевченка (1967—1972), журналіст.

Трудова діяльність 

  1965–1967 — слюсар-інструментальник Дніпропетровського заводу «Металопобут».

 1967–1972 — студент факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.

 1972–1980 — кореспондент «Робітничої газети».1980–1983 — редактор багатотиражної газети на борту турбоходу «Максим Горький», Чорноморське пароплавство.

 1983–1987 — кореспондент газети «Радянська Україна».

 1987–1990 — власний кореспондент «Экономической газеты» (місто Москва) в Україні.З жовтня 1991 — головний редактор, з 1998 — головний редактор з творчих питань, головний редактор газети ВР України «Голос України».

 Був членом Президії Комітету з Державний премій України імені Шевченка; член комісії України у справах ЮНЕСКО; віце-президент Спілки орендарів та підприємців України.
Був координатором ТКУ.

 
Лютий 1996 — червень 1997 — член політвиконкому і Політради Народно-демократичної партії.
Член президії Політради Політичної партії «Слов'янський народно-патріотичний союз» (березень 2003–2005).

 
Член НСЖУ (з 1975).

Заслужений журналіст України (1995). Почесна грамота Кабінету Міністрів України (травень 2004).

Володів англійською мовою.  Сергій Правденко є автором численних статей, репортажів, документальних книжок, книжки для дітей "Королівський обід" 1992, кількох документальних книжок у різні роки.
Захоплення: веслування, риболовля, лижі, ковзани, велосипед, робота на городі.

Похований на Байковому кладовищі.

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ГАЛУЗІ"

 Мех Людмила Григорівна, президент Всеукраїнського благодійного фонду "Журналістська ініціатива".

Народилася 30 грудня 1951 року в Переяславі-Хмельницькому Київської області. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1976) і відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України (1983). Почесний професор Східно-Української Академії бізнесу з 1997 року. Член Національної спілки журналістів України (1981), Національної спілки краєзнавців України (2015).

Журналістську діяльність почала в газетах Київської області. Після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України працювала за направленням редактором Макарівської районної газети (Київська область).

Через рік роботи журналістські колективи Бородянської, Іванківської, Поліської, Чорнобильської і Макарівської районних газет обрали її керівником творчого об'єднання газет Київського Полісся.

Влітку 1990 року Людмила Мех представляла українських журналістів у делегації колишньої Спілки журналістів СРСР, запрошеної до США Асоціацією головних редакторів Америки.

У грудні 1990 року затверджена відповідальним секретарем Спілки журналістів України. З жовтня 1992 по квітень 1997 року - заступник голови Спілки журналістів України з міжнародних питань і зв'язків.

З ініціативи та за особистої участі Людмили Мех, а також завдяки її переговорам з Генеральним секретарем міжнародної федерації журналістів Енсом Лінде, Спілку журналістів України прийнято в члени цієї міжнародної структури. На ознаменування дня офіційного рішення Міжнародної федерації журналістів про входження Спілки журналістів України у світову професійну структуру Президент України видав Указ про щорічне святкування Дня журналіста 6 червня. 

З 1997 року Людмила Мех створила ряд журналістських громадських організацій. Міністерство юстиції України зареєструвало її як співзасновника Асоціації працівників ЗМІ України (1998), Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів (1999), Академії Української преси (2000).

Із серпня 2001 – засновник і президент Всеукраїнського благодійного фонду "Журналістська ініціатива". 
Президент Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів, заступник голови правління Українського фонду миру, член координаційної ради і голова комітету свободи слова і ЗМІ Громадянського парламенту жінок України. Член Комітетів з присудження премій імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності (з 2010) та імені Вячеслава Чорновола (з 2011), член журі Всеукраїнського конкурсу на краще періодичне друковане видання для дітей та юнацтва (з 2011), член журі Творчих конкурсів НСЖУ (з 2015). Член громадської ради при Держкомтелерадіо України. Співголова журі Міжнародного відкритого творчого конкурсу журналістів "Срібне перо" (2013).

Лауреат премії Спілки журналістів України "Золоте перо" за оперативне і професійне висвітлення у ЗМІ подій, пов'язаних з аварією на Чорнобильській АЕС (1986). Лауреат Міжнародного творчого конкурсу „Срібне перо” (2005–2006). Переможець Всеукраїнського рейтингу професійних досягнень "Лідер України" (2001, 2005).

 Кавалер ордена княгині Ольги III ст. (2012), Заслужений журналіст України (2016), Заслужений журналіст Автономної Республіки Крим (2011). Нагороджена медаллю Українського фонду культури "За подвижництво в культурі" (2001), відзнакою "Почесний працівник туризму України" (2003), та міжнародними відзнаками Асамблеї ділових кіл України "Золотий Меркурій" – за розвиток вітчизняних засобів масової інформації (1997), "Лаври Слави"  – за високий професіоналізм, активну участь у ринкових і соціальних реформах у країні (2011), почесною відзнакою "Інтелект нації" Міжнародної іміджевої програми "Лідери XXI століття" (2006) – за вагомий внесок в інтелектуальний розвиток українського суспільства та високі професійні досягнення. Має почесні грамоти Держкомтелерадіо України (2017), Голови Київської міської ради і Громадянського парламенту жінок України. У 2009 році нагороджена відзнакою Державтоінспекції – нагрудним знаком МВС України «За бездоганну службу» (II ст.) за багаторічне плідне співробітництво у справі пропаганди безпеки на дорогах нашої держави, у 2013 році – почесною відзнакою Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

   Михайло Павлович Зяблюк — (нар. 17 січня 1939, Романківці, тепер Сокирянський район Чернівецька область) — український видавець, журналіст, правознавець, кандидат юридичних наук (1974). Заслужений працівник культури України. Лауреат Міжнародної премії імені Дмитра Нитченка.

 Біографія

Народився 17 січня 1939 року в селі Романківці, тепер Сокирянського району Чернівецької області. У 1963 році закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка, у 1974 році — Академію суспільних наук у Москві по кафедрі держави і права, здобув ступінь кандидата юридичних наук. З 1956 року працював у пресі: два роки (1956—1958) коректором, літпрацівником у Сокирянській районній газеті «Колгоспне життя» (тепер «Дністрові зорі»), редактором районного радіомовлення у Сокирянах Чернівецької області, відтак — відповідальним секретарем Красилівської районної газети «Прапор комунізму» Хмельницької області, літературним працівником Одеської обласної газети «Чорноморська комуна», завідувачем відділу теорії і практики ідейно-виховної роботи, згодом заввідділу міжнародного життя журналу «Комуніст України» (1974—1979). Впродовж 1966—1971 років та 1980—1986 років був на партійній роботі: в апараті Львівського обкому — інструктор з питань преси і ЦК Компартії України — консультант, завідувач сектора газет і журналів.

М. П. Зяблюк — видавець

Видавничою справою займається з 1963 року: редактор видавництва «Каменяр» (Львів, до 1966 року), головний редактор видавничого об'єднання «Вища школа» (Київ, 1979—1980 роки). Від 1986 року — у видавництві «Українська радянська енциклопедія» (керівник М. П. Бажан): заступник головного редактора, головний редактор, виконувач обов'язки директора, а з 1998 р. — директор.

 Наукові інтереси

М. П. Зяблюк публікується з 1954 року. У колі його наукових і публіцистичних інтересів — політично-правові погляди сучасного лівого екстримізму, проблеми політичної організації суспільства, політичної культури, суспільно-політичні функції преси, видавничої справи.

 Авторські праці

Політична інформація в газеті (1969).

Дієвість друкованого слова (1969).

Критика сучасних анархістських державно-правових поглядів (1974).

Критика політичних поглядів сучасного анархізму (1974).

Лівий екстримізм — зброя світової реакції" (1980),

Прискорення" (1986),

Рукотвориний пам'ятник часові. Українська енциклопедія: вчора, сьогодні. А завтра?" (1998).

Інтелектуальний паспорт держави (1999).

Енциклопедист"…

М. П. Зяблюк — керівник науково-редакційної підготовки фундаментальних енцеклопедичних видань: Українська літературна енциклопедія в 5 томах, 2-томна Червона книга України (1994—1996), Енциклопедія української мови (1999), довідник «Живий світ геральдики» (1997) та інших. Заступник голови редколегії і керівник науково-редакційної підготовки Юридичної енциклопедії.

 Енциклопедична діяльність

Останніми роками у видавництві «Українська енциклопедія» вийшли такі капітальні праці як 3-томна Географічна Енциклопедія України, 6-томна Юридична енциклопедія, енциклопедія «Українська мова», 1-й том енциклопедії «Мистецтво України», «Кореневий гніздовий словник української мови» та інші. Здійснюється великий видавничий проект — Звід пам'яток історії і культури України (26 томів у понад 100 книгах), розпочата робота над Малою національною енциклопедією України, багатотомною «Енциклопедією міст і сіл України». У цих виданнях — велика частка праці М. П. Зяблюка як керівника і розробника багатьох видавничих проектів, відповідального редактора, автора.

 Відзнаки, нагороди

Самовіддана праця, висока професійна майстерність пошанована державою, громадськістю. Він нагороджений кількома медаллями, Грамотою Верховної Ради України, почесними відзнаками Київської міської держадміністрації та Українського фонду культури.

 Джерела

Зяблюк Михайло Павлович / Юридична екциклопедія, Київ. — С. 651.

Зяблюк Михайло Павлович // Буковина. Імена славетних сучасників. — Київ: ТОВ «Світ Успіху», 2004. — С. 152—153.

Зяблюк Михайло Павлович // Ю. Гусар. Дністровий зорепад. Штрихи до ециклопедичного довідника «Літературно-мистецька Сокирянщина» / Юхим Гусар. — Чернівці: Місто, 2010. — С. 43-44.

Гусар Ю. Рядок в анкеті: вони працювали в нашій газеті [є про Михайла Зяблюка] /Юхим Гусар // Дністрові зорі. — 1974. — 28 грудня (№ 155). — С. 2.

Гусар Ю. 17 січня народився видавець, правознавець, журналіст Михайло Зяблюк (1939) / Юхим Гусар // Вечірні Чернівці. — 2007. — 11 січня. — С. 6. — (Зі скрині чернівецького літописця (15-21 січня).

Рубрика "ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ"

 Олег Ігорович Наливайко (нар. 10 жовтня 1961, Львів) — український журналіст, громадський і державний діяч. Голова Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Заслужений журналіст України (2008).

 
Член Національної спілки журналістів України (2003).

Народився 10 жовтня 1961 року у Львові;

українець;

батько Ігор Іванович (1940—1998) і мати Світлана Володимирівна (1939—2000) — інженери; дружина Ірина Анатоліївна (1973) — економіст, директор рекламної фірми;

дочка Анастасія (1985);

син Максим (1991) — журналіст;

син Андрій (2003).

Освіта: Львівський державний університет імені Івана Франка, факультет журналістики (1986), який закінчив з відзнакою; аспірантура Львівського університету за спеціальністю політологія. Стажувався в Агентстві США з міжнародного розвитку (1994), Академії народного господарства (Німеччина, 1995) за спеціальністю зв'язки з громадськістю.

1978-1980 - регулювальник радіоапаратури Львівського телевізійного заводу «Електрон».

1980-1982 - служба в аварійно-рятівній групі Балтійського військово-морського флоту (м. Кронштадт).

1984-1991 - зав. відділом політики і преси Львівського обкому, ЦК комсомолу України.

1985-1991 - кореспондент газети «Молода Галичина»; «Молодь України».

1991-1992 - президент рекламно-поліграфічної фірми «Вета».

1992-1996 - помічник Першого віце-прем’єр-міністра України, радник Міністра економіки – керівник прес-служби.

1995-1996 - автор і ведучий економічної програми «Крок за кроком» (телеканал «ТЕТ»).

1996-1998 - генеральний директор рекламної фірми «Довіра», президент радіо «Довіра».

1998-2002 - голова правління корпорації «Інформаційні системи України» (ТІА«Вікна», «Приват ТБ Дніпро», «Приват ТБ Харків», радіо «Довіра», радіо «Прем’єр», «Комсомольская правда в Украине», «Киевские ведомости», фірма «Довіра», УНІАН).

2002-2009 - генеральний директор інформаційного агентства «УНІАН».

2007-2009 - генеральний директор холдингу «Главред-Медіа» ("Газета по-київськи", газета "Известия", журнал "Профиль", портал "Телекритика", сайт "Главред", рекламна фірма "Довіра").

2009-2010 - в. о. Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

2010- 2012 - генеральний директор інформаційного агентства УНІАН;  президент інформаційного агентства УНІАН

З квітня 2012 – по березень 2014 – Голова Національної спілки журналістів України

З 17 березня 2014 – Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України

Заслужений журналіст України 2008.

Рубрика ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ

Усе своє життя Віктор Федорович Чамара присвятив вітчизняній журналістиці, утвердженню в нашому суспільстві ідеалів правди, справедливості, добра, захистові й розвитку національного інформаційного простору.
Народився Віктор Федорович Чамара 8 жовтня 1952 року в селі Ковалівка на Полтавщині. У 1975 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

 У 1984–1985 роках — слухач Академії суспільних наук у Москві.

 
З травня 1975 року почав трудову діяльність на штатних засадах у Радіотелеграфному агентстві України — РАТАУ (нині — Українське національне інформаційне агентство Укрінформ), змінивши на цій посаді Олександра Решетняка. Був старшим редактором, оглядачем, відповідальним випусковим, завідувачем редакції, заступником головного редактора.

У 1985 році призначений головним редактором, а в липні 1990 року Постановою Ради Міністрів УРСР — заступником директора Укрінформу.
З липня 1993 року — перший заступник генерального директора.
З лютого 1997 року — перший заступник генерального директора ДІНАУ (нині Укрінформ).

Указом Президента України від 24.05.1999 р. призначений генеральним директором Державного інформаційного агентства України (Укрінформ), звільнений 2011 року.

Згодом працював у апараті Національної спілки журналістів України (перший секретар), редакції газети «Голос України».
Член Всесвітньої ради керівників інформаційних агентств.

Був секретарем Національної спілки журналістів України, головою Ревізійної комісії НСЖУ трьох каденцій.

Одружений, має двох доньок.

Багатогранна, активна професійна і громадська діяльність Віктора Федоровича відзначена багатьма нагородами й преміями, у тому числі орденом «За заслуги» II і III ступенів, медалями, почесними грамотами Верховної Ради і Кабінету Міністрів України.

Помер 4 вересня 2018 року