just relax

Маємо приклад сучасного соціально-критичного мистецтва. Критичне - від слова "критика". Не базарна, а цілком професійна з відповідними інституціями на Україні та  у всьому світові.

Світове соціально критичне мистецтво забуяло у післявоєнних роботах німецьких художників  у формі перфомансів - "флуксусів". Чим саме даний вид мистецтва виділився серед інших спробую пояснити.
Загалом потрібно сказати, що тоді було покладено початок до розмежування Форми та Змісту - наріжного каменю самого мистецтва як поняття.(Принаймні, для пострадянских людей звучить дико - розмужувати зміст та форму, але споглядаємо.Чи ні?)

За багато часу існування мистецтва, як різновиду діяльності, людство встигло створити інший вимір - так і названий мистецьким. Такий приклад: ви заходите до приміщення з заплющеними очима і чуєте галас дітей і дзвоник, а потім тишу, - ви з впевненістю можете сказати, що знаходитесь у школі... Так само - музей має свої специфічні складові, крім стін і картин, науковх співробітників - це мистецька інституція - заклад де містится мистецький твір (де він може народитися - отримати атрибуцію, перебувати на зберіганні і померти - бути визнним таким, що не має мистецької цінності).  До чого я, а до того, що твір розміщений у музеї ми автоматично сприймаємо як мистецький, тут може бути почута ваша критика і цілком слушно.
А хто може насправді вирішувати, що то мистецький твір? Відповідаю - мистецтвознавці, художники, куратори, критики. Зараз мистецтво відображене цілком у діяльності цих людей, насправді досить закритого і саморегульованого товариства (щось на кшталт сайта, але набагато жорсткіше - це наша українська традиція виховування опонентів з часів... кому наскільки ерудиція дозволяє занурюйтесь у глиб сторіч...)
 Нам відомий з історії приклад існування в державі одного напрямку - примарного радянського реалізму - ні про що інше і мови не могло йти! Так от для світовой практики, як і наразі для СРСР - існування одного напрямку - шкідливе. Світове мистецтво разом з українським існувало тоді (візантійське, ренесанс, барокко і т.п.) відбувалось на засадах відтворення реальності у формах самої реальності. І дарма, що попервах небесне було ближче, ніж земне. З часом і тенденція, що мистецтво для того, що б "дірку на стіні затуляти" пройшло. Згадаймо, що не живемо в мазанці...  Хоча жодна форма насправді дбайливо зберігається від шухлядок памяті до музеїв... Та ідея, яка насичувала і продовжує насичувати (своєрідно) твори мистецтва з еволюцією світовідчуття може бути відірвана від форми і твір може бути залученим до мистецтва за допомогою складної рефлексії знань і засобів. відчуттів самої людини. Отже і сама людина стала невідємною часткою "переживання" мистецтва. Тому так широко відкрилися двері різноманітних закладів від Пінчукартцентра до арт-кафе. Сучасним витвір робимо ми - і від цього залежить його вартість на арт-ринку. Так і в твоему "клікові", щодо "мертвих жабок в розчині срібла" - саме такий зміст. І це не залежить від того - є глядач справжнім поціновувачем, чи ні. Це називається дегуманізація мистецтва. Про неї казав Ортега-і-Гассет ще півстоліття тому...
Отже на рівні дегуманізації існує і інший напрямок - повернення до людини, але в новий спосіб. За допомогою віисвітлення проблематики - адже людина ніби-то проблема для сучасного світу - їсти, пити і насолоджуватись. Коли соціально-критичне мистецтво звертається до проблем суспільства у нього дві мети - привернути до цих проблем увагу, а також відстояти права мистецтва бути у тих рамках, без яких воно існувати не може...
По-перше, мистецтво не може існувати без форим і глядача, але виходить, що форма може бути копійована і може належати ремісничому виробові. І по-друге, воно неможе існувати без осередку - без того, що б бути почутим, побаченим і осмисленим глядачем - пережитим.
Всю цю проблематику повинен поєднати митець, звідси витоки сучасного мистецького твору, звідси витоки нашого з вами розуміння творів.

Мистецтво і політика.
Тепер відносно волевиявлення, як невідємної частини життя. Насправді воно - обмежене. І не тільки з причин виживання виду... Подивімося, як держава, то б то політичні сили, які вважають себе державою відразу взялися вдосконалювати політичні технологіїї - і в пригоді стало - мистецтво! Таку кількість засобів, способів впрливу на свідомість і підсвідомість - ще пошукати: яскравий помаранчевий колір - символ у природі перестороги, переховування, прихованої аресії; Ворголівська шовкографія портрету Мерілін - символ типового героїзування - кандидата у президенти - А. Яценюка. Тут оцінений критикми, як досить примітивний "змилок" фотошопу - обличча тодішнього кандидата, а нинішнього президента В. Януковича... )


Та ось як виглядає в мистецький процес таким, яким він має бути у рамках світового досвіду. Віктор Марущенко сфотографував українських жінок, які працюють на нелегальних шахтах за копійчані гроші.
Зліва вгорі - ті ж жінки - працюють. Внизу справа вони постають такими ,якими вони себе уявляють поза шахтою - вдома.



Марущенко - знаний у світі фотограф.

Проект, що ініційований ТанцЛабораторіум, є спрямованим
на розвиток сучасного українського перформативного мистецтва. Він
складається з декількох кураторських проектів, кожен з яких включає
різні види діяльності – лабораторії, перформанси, дискусії, лекції і
т.д., які концептуально взаємопов'язані. Проект буде реалізовано
впродовж двох тижнів (27 червня – 10 липня 2011 року) у Києві. До участі
у проекті залучені митці та теоретики з Португалії, Росії, Польщі, США
та України.

В Україні спостерігається криза культурної
перспективи.
Рівень розвитку сучасного мистецтва, художньої освіти і
т.п. відображає культурну ситуацію в країні. За наявності мистецької
продукції відсутність рефлексії не дає можливості існування іновативній
культурі. Розподіл мистецтва на жанри (театр, танець, музика,
образотворче мистецтво, література, і.т.п.) з радянських часів залишився
незмінним. Сучасне мистецтво – це явище, яке поширюється поза жанрові,
дисциплінарні та медійні межі та має здатність аналізувати себе та умови
свого існування.

Перформативність є одною з провідних
тенденцій в сучасному мистецтві. У контексті цього проекту перформативність
є специфічною якістю мистецькoї активності, що тематизує темпоральність
та досліджує трансформацію ідей/концепцій (іменники) в дії (дієслова).

Різні
митці, культурні діячі, представники інституцій та публіка, котрі через
звичне у пост-радянському просторі розділення мистецтва на окремі жанри
не перетинаються, запрошені разом досліджувати перформативність як
тенденцію в сучасній художній теорії і практиці та потенціалу її впливу
на мистецький процес. Спільний досвід перформативності пропонується усім
учасникам проекту як відмінний від звичних форм комунікації, і як
провокація до cуспільно-мистецької дискусії про необхідність створення
альтернативних структур мистецької освіти.

Освітньо-мистецький
проект ПЕРФОРМАТИВНІСТЬ заплановано як щорічну подію. Це – перший крок у
створенні тривалої альтернативної платформи мистецької освіти в
Україні, що може розширюватися, змінювати форму та локацію у залежності
від потреб мистецької спільноти і суспільного контексту. Проект
існуватиме також у формі інтерактивного інтернет порталу для публікації
аналітичних та інформаційних текстів та публічного обговорення
актуальних тем у сучасному мистецтві.

Умови участі у проекті:
Треба
надіслати листа на [email protected] в якому вкажіть, будь ласка,
наступне:

- ім’я, прізвище та місце проживання;
- вік;
-
освіта, професійний досвід;
- назва лабораторії(й)/дискусії(й), в
яких бажаєте прийняти участь;

Для участі у Лабораторіях,
сформулюйте концепцію (лист-мотивацію) вашого бажання прийняти участь у
цьому заході.

Вартість участі у всіх заходах проекту визначається
індивідуально.


Відбір стипендіатів
відбувається за мотиваційним листом (подивіться вище) та коротким описом
перформативного проекту, якій Ви хотіли би здійснити у рамках Проекту.

Заяви
приймаються за адресою [email protected] до 15 червня 2011.

"Плодитесь, коровы, жизнь короткая!"

жешно

ежели нравицца - отправте друзьям!

скопипасчено с жж

Стою сегодня на остановке. Рядом подростки: мальчик с девочкой и еще одна девочка. Такой возраст, когда юноши носят пушистые прозрачные усы, а девочки делают прически и ходят на каблуках. Все стараются казаться взрослее, чем они есть. Пройдет лет двадцать и эти же девочки станут тетеньками, будут делать себе хвостики и бегать в плоских босоножках, чтобы быть помоложе. Но сейчас у этих трех людей на остановке другой период в жизни. Вот они стоят рядом со мной. Я еду на важную встречу, думаю о своем и вообще не подозреваю, что сейчас произойдет в моей жизни и какую роль эти трое в ней сыграют. Мальчик стоит рядом с одной девочкой. Вторая девочка отвернулась от них и находится чуть дальше. И вот мальчик громко разговаривает с той, отдельно стоящей девочкой. Он говорит: «Катя, стоит обратить внимание, что ты сейчас обособилась от общества, потому что пытаешься противопоставить ему собственную индивидуальность. Но я хочу заметить, что личность не может состояться как личность отдельно от общества, так как именно социум рождает индивидуум, а индивидуум неотделим от общественного мнения. И именно оно, мнение, формирует сознание индивидуума о себе, как об отдельной социальной единице в частности и в целом. Твое положение, Катя, обязывает тебя быть в обществе и считаться с его устоями и принципами действия. Приниматься правила игры, которые устанавливает оно, общество, а не ты, его мелкое составляющее…» И дальше все в таком духе. Девочка, которая рядом с мальчиком, хихикает и смотрит на него с восхищением. А вторая девочка - Катя, которой посвящается этот монолог, стоит чуть подальше и вид у нее такой, что она сейчас заплачет. Она делает шаг в сторону, а мальчик за ней. Говорит: «Ну ты еще поплачь, заплачь и убеги, как ты любишь, давай, давай. Ну заплачь, Кать». Видимо, они возвращались из школы, и мальчик доставал ее, как мог. Набрался идиот каких-то псевдоумных слов. Подъезжает маршрутка, мы все вместе туда загружаемся. Катя садится на отдельное боковое сидение, а мальчик с девочкой на двойное, но рядом с ней. И мальчик громко (очень громко) продолжает: «А, то есть этим своим поступком ты хотела подчеркнуть, что не такая как все, что ты отделяешься от общей массы и не признаешь ее. Ход твоих мыслей написан у тебя на лице. Я сижу одна, значит, я отделима от. Вы все чмо, а я – королева. Так давайте же обратим внимание на Катю, которая хотела нам всем сказать…» И дальше опять такой длинный и громкий монолог из слов. Эта Катя пересела на другое место, которое подальше. А он продолжает. Издевается, достает, подначивает. Вижу, Катя уже размазывает слезы по щекам. И вдруг я чувствую. Вдруг подошло вот это ощущение тошноты к горлу. И я поняла, что ждала этого момента с института. Нет, со школы. Нет, даже с детского сада. Даже не знала, что я его ждала. А оказывается, что да. Я вдруг понимаю, что Катя – это я много-много лет назад. Что надо мной тоже издевались. И так. И еще не так. Что дети – это самые жестокие люди, которые бывают в жизни. Если я иду поздно по темной улице, а навстречу взрослые мужики, то это не так страшно, как если бы навстречу шла группа подростков. Подростки намного хуже и опаснее, чем взрослые. Потому что они еще не знают, что такое больно. У них не было пока времени это узнать. А взрослые знают. И вот этот оратор лет тринадцати в маршрутке вдруг за пять минут вернул меня на много лет назад. Когда я была Катей. Я говорю: «Юноша, мы будем это всем автобусом слушать до конца маршрута? Разговаривать громко в общественных местах неприлично». И вдруг он оборачивается и говорит: «Я бы хотел заметить, что подслушивать нехорошо. А перебивать других людей – крайне дурной тон. Ты меня поняла, надеюсь? Я ясно объяснил?» Ну и все. Дальше я была, конечно, неправа. Но меня было уже не остановить. В лице одного этого мальчика собрались за секунду все мои одноклассники и учителя, которые когда-то обижали и унижали. Я вдруг поняла, что время, когда я их боялась – оно прошло. Что время, когда я вообще чего-то боялась – оно прошло навсегда. Никогда не думала про это специально, просто жила и жила, ехала на какую-то встречу. А тут вдруг ощутила – все уже давно изменилось. Не помню даже, как оказалась около этого мальчика, но нависла над ним и очень четко сказала: «Немедленно заткнись. Просто немедленно заткнись. Заткнись сейчас же». Он что-то пытался изобразить еще словами, а мне уже даже было смешно. Потому что я ему сказала то, что хотела давно сказать некоторым своим одноклассникам и лично директору школы Тамаре Федоровне. Просто заткнитесь все! Это, конечно, ужасно глупо, что я так над ним нависла. И то, что смотрела на одного отдельно взятого московского школьника и видела в его лице весь свой класс Б из города Барнаула. Я сказала ему, что если он еще раз посмеет доставать Катю, то поймаю его и убью навсегда. Чтобы он закрыл свой рот на всю жизнь и никогда, никогда больше его не открывал. Потом села и у меня тряслись костяшки на пальцах. Но вдруг почему-то стало очень-очень легко дальше жить. Это, конечно, полное идиотство, что взрослая тетка типа меня наехала на школьника. И вряд ли Катю перестанут обижать. Речь не об этом. Я вообще рассказываю. О себе. Тетенька, которая разговаривала по телефону, перестала разговаривать по телефону. И вообще вся маршрутка ехала до метро молча. Вот так шла сегодня по своим делам и вдруг раз – узнала, что все давно уже не так, как было раньше. Очень хорошо, что я уже выросла. Что я не маленькая. И что я больше ею никогда не буду. Школа и институт – это было мое самое несчастливое время. Потому что надо было делать так, как кто-то хочет. А сейчас я делаю то, что хочу сама. И выбираю сама. Конечно, я зависима от. От своих работодателей, продюсеров, режиссеров. Но я давно уже знаю, что люблю свою работу и умею ее. И я давно не хочу кому-то нравится. Давно не пытаюсь быть хорошей. Я могу выбирать, с кем мне работать. И я никогда уже не пропаду. И даже если меня съедят, то, как говорится, у меня будет два выхода. Три года назад произошел один очень маленький, но важный случай. Шла встрече, на которой собрались все чины одной крупной кинокомпании. Режиссеры, продюсеры (генеральный, исполнительный, линейный), директоры и прочий руководящий состав. Обсуждались съемки. И вот один Большой Начальник спрашивает одного маленького администратора: «Никита, ты говорился о съемках на таком-то объекте?» И Никита вдруг говорит: «Нет, я не договорился». И вот тут становится понятно, что Никита сейчас получит по полной программе. Обстановка была не самая приятная, все сидели с надутыми лицами, очень важные, парад тщеславия. И тут вдруг какой-то мелкий Никита что-то не сделал. А это же очень приятно надавать какому-то Никите по голове. Да так, чтобы у других трещало за ушами. И Большой Начальник аж расцвел, для него сразу нашлась работа, он говорит: «Ну что ж, давайте-ка послушаем, почему Никита не выполнил свою работу? Почему он не договорился о съемках на таком-то объекте? Ну-ка, Никита, встань и расскажи нам всем, а? Ну расскажи! Давай, давай, мы тебя с удовольствием послушаем». И дальше понятно, что Никита сейчас будет рассказывать о том, что он звонил сто раз, но не дозвонился. Или что ему пообещали позвонить, но не позвонили. Что он застрял в лифте и просидел в нем неделю. Что он был в пробке. Что он потерял телефон. Что он потерял память. Что у него умерла бабушка. Или дедушка. Или любимый пеликан. Было понятно, что Никита начнет сейчас немного врать и изворачиваться, пытаться выйти из положения. Потом он выслушает много-много слов, на него будут кричать. Никита опять станет объяснять, а Большой Начальник на каждое его слово найдет сто в ответ. В общем, обычная унизительная процедура. И вдруг Никита встает и говорит такое, чего не ожидал никто. Я даже повернулась в его сторону и потом неделю жала ему руку. Потому что Никита встает и четким спокойным тоном отвечает: «Я не договорился о съемках на этом объекте потому, что забыл». И Большой Начальник совершенно растерялся. Он готов был услышать любой сбивчивый лепет, готовил речь в ответ. А тут раз – и ему просто сказали правду. Обычную простую правду. Я забыл. Ну, забыл я. Да, я - забыл. И что? И ничего. Большой Начальник сказал: «А… ну. Ну, ладно». Я смотрела на Никиту и понимала, что он тут сейчас самый взрослый человек. Вообще самый взрослый. Взрослее самого Большого Начальника. И я ему была очень благодарна. Просто рот открыла. Потому что забыть может каждый. А сознаться и объяснить честно – только взрослый человек. Который никого не боится.