Що значить бути українцем. За Винниченком.

Винниченко про те яким має бути українець. Важливо єдине - ніжність! І свідомість!

«Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий , свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя що, зберігає його, що відновлює, зміцняє життеві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого існування, - дитинство, юнацтво...

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партії, ні віку, ні полу...

З цього погляду інтернаціоналізм спеціального руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстракній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаґанда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сп=олучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости.»

с. 73-72

«Дійсно, свідомих українських сил було мало. Дійсно, их українців, які вже усвідомили свою любов до обстанови свого дитинства, які відчули шкоду,біль і образу за нищення рідних їм способів розвитку, які розумом освітили зв*язок своєї любови з любовію до корисного, «доброго», які, одним словом, уже мали національну свідомість, таких людей було мало. Але тих, що просто любили себе, що прсто, без свідомости почували ніжність до явищ, які дали їм життя й сприяли його розвитку, які по законам не логіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мільони. І от-то переважно вони маніфестували в Петрограді, в Київі, в Одесі, В Ростові, на Україні і поза Україною...

Адже раніше це зворушення й ця любов, і ця вдячність у маленького, затурканого обивателя мусіли ховатися; обиватель соромився їх, бо «хохол» то був сінонім мужика, се-б-то чоловіка темного, безграмотного, в соціальній єрархії на самому останньому щаблі посаженого, забутого й забитого. Обиватель і боявся своєї ніжности, бо за неї він міг бути позбавлений і волі, й своїх невеличких маєтків, і, може, життя. А тепер вона раптом набірала всі права горожанства, вона навіть мала гарний золотисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: «Хай живе вільна Україна!» Хай живе його дитинство, хай живе та мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товарищі парубки й дівчата «на вулиці». с. 74-75

А хто це був? Діти селян, сільських священиків, дрібних арендарів, та тих (дуже нечисленних) поміщиків, які мали селянське походження. Це були ті, яких всмоктав із села город, які асімілювались з ним, прийняли його мову, заразилиссь його вищостю над «хохлом-мужиком» і які одкинули від себе своє походження від хохла, як небезпечну й некорисну в боротьбі за існування ознаку, але які не могли викинути з своєї натури вищих, дужчих за їхні інтереси законів життя...

Звідси лозунґ українізації всього життя на Україні, - в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді — цей лозунґ для таких пребуджених у своїй ніжности був цілком зрозумілим і легко приємлимий». С. 75-76

2. НІЖНІСТЬ ДАЄ СИЛУ І ОДНОСТАЙНІСТЬ.

І через це зрозуміла та сила, інтенсивність та екстенсивність орґанізації українського елементу того часу, яка так дивувала всіх.

А також зрозуміло й те, що українські орґанізації й товариства, виникаючи переважно серед професійного оточення, формувались і будувались головним чином не по професійному, а по національно-політичному прінціпу. Учителі, кооператори, адвокати, лікарі, фершали, студенти закладали свої товариства, скликали збори, збірали з*їзди не так для забезпечення своїх чисто професійних інтересів, як для українізації їх, для затвердження в своєму найближчому й найнеобхіднішому для них оточенню своєї пробудженої ніжности. Вони не задовольнялись одним «правом на самоозначення», вони не могли ждати, коли те право очтстить і узаконить їхню ніжність у тій обстановці, в якій одбувається їхне щоденне, трудове життя.

А реалізації своєї ніжности в своєму оточенню вони не могли превести без здійснення певних загальних державно-політичних норм, то звідси походить та однодушність, одностайність усіх постанов і вимог, які виносились на всіх товариствах, організціях, з*їздах, вічах, зборах: Автономія України в федеративній Росії, українізація всіх галузей життя!»

с. 76-77. В Винниченко відродження нації Частина 1 Репринтне відтворення видання 1920 року

Київ виданвництво політичної літератури України 1990

відповідальний за випуск Ганник Н. П.

Так не могло бути про незалежність. Подібні думки виникають у відчаї відступу. Коли вже завтра кінець: бомбардування Києва, вступ військ Червоної армії, відступ і зрада союзників-німців... Тоді, навіть, була приказка "У вагоні - Директорія, під вагоном - територія".

Трохи відчаю.

Виниченко про відродження національної державності.

«О, Господи, яка то страшна річ — відродження національної державності... Як вона в історічній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, лютттю й сміхом доводиться тягти те каміння й складати його у той будинок, в якому будуть так зручно жити жити наші нащадки...»

Винниченко Володимир. Щоденник: У 6 т. - Едмонтон — Нью-Йорк, 1980. - т. 2. - с. 274