Її зроду-віку називали сиротою. Лаяли, дражнили, проганяли. Але це зовсім не бентежило Мову йшла від села до села від міста до міста. Вона знала, що рано чи пізно знайде своїх батьків, з якими ще у дитинстві розлучили вороги, які напали на її рідне село. Поневолили людей, більшість забрали у рабство, та Мові вдалося не тільки затаїтися від пильного ока чужинців, а й вирватися на волю. Хоч і всі навкруги називали її сиротою безрідною, у своїй пам’яті берегла світлий образ батьків, яких і шукала по всьому світу. Хто коли-небудь бачив це дівча – його краси забути не міг уже ніколи. У волоссі заплело своє золото сонця, очі, напоєні голубою неозорістю неба, а в голосі - перелив співу солов’я, шепіт пшеничного поля, дзюркіт весняного струмка. Той неповторний голос не залишав байдужим нікого. Одним спів Мови до крові і сліз бентежив душу, інші скаженіли, почувши лише перший звук. З люті кидалися на дівчинку, плювали в очі, рвали і так пронизану латками і дірами свитину. Були й такі, що на руки кайдани одягали, кидали у в’язницю, тортурам піддавали. Та Мова і там не замовкала. Мужньо терпіла, а сльози росила лише у піснях. Виходила на волю і продовжувала мандрувати. Бувало прибивалася вона до добрих людей, які у любистку-м’яті викупували Мову, у найпишніші шати одягали, найкоштовнішими перлами прикрашали. Зачаровані красою Мови, вони співцями свого народу стали. Як не тішилася Мова добром і розкошами цих людей, образ батьків кликав її у дорогу. Багатьох з тих співців не минув людський осуд за те, що прихистили сиротину і її нарекли царівною народу. А декому і терновий вінок на голову одягали за те, що у житті з Мовою знався.
Багато літ ще бідувала, жебракувала, наймитувала по багачах Мова, які замість хліба і доброго слова часто камінням у неї жбурляли. Та одного дня зійшло сонце Господнє над землею і освітило Мові дорогу до батьків її. Зраділи вони, що кровинка їхня жива і вільна, у щирих обіймах до хати її запросили. Увійшла Мова до світлиці, а за столом сидить дівчина, яку батькам окупанти силоміць привели і веліли за доньку рідну мати. Хоч і є в тієї Мови рідна мати Росія, та й до сьогодні не спішить вона додому вертатися. Батьки не попросять чужу доньку покинути оселю, хоч і над їхньою рідною дитиною збиткується: то одежу понищить, то косу підріже, то поб’є так, що болючими синцями тіло вкривається. І біжить Мова на скаргу до батьків, та вони, наче того і не чують. Чи не болить їх серце за рідною донькою, яка стільки уже настраждалася, змалку сиріткою по світі блукала?.. Що стоїть їм на перешкоді, щоб приголубити своє дитя і прогнати цю зайду Мову додому?..
Коли ми визнаємо себе батьками рідної Мови і по-батьківськи подбаємо про неї? Вона сьогодні, скалічена суржиком, помічена ярликом «непрестижна», штучно поставлена в умови боротьби за виживання, як ніколи потребує нашої уваги, праці і передусім любові. Вона просить нас всього лиш взяти на себе батьківські обов’язки і подарувати їй родинне тепло.
