хочу сюда!
 

Татьяна

51 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 47-50 лет

Заметки с меткой «діти»

Про те, як мова наше життя випереджає


Є НАВІТЬ ТАКИЙ ВИРАЗ…

“Соціальна тварина”, “вінець творіння”, “смертний бог”, “цар природи”...

Людство, воно як дитина, - відтоді як собою, рідненьким, зацікавилось, все хоче якось визначити, - що я за один? Та й та істота, з яких я складаюсь - що воно таке? Батька-матері ж, як належить дитині, немає, щоб кликали якось, отож воно й бідкує, самотужки намагається яку-небудь назву підібрати. Хоч би який там “узагальнений образ” назвою утворити.

Та скільки не силкуються люди, чогось певного одного так досі й не добрали.

Хоч за те дякувати, що при всій нашій схильності конфліктувати з будь-якого приводу, то принаймні за правильність визначення “що таке людина” ми не воюємо. А то…

Так от, явище це, “людина”, незважаючи на остаточну туманність терміну, чомусь все ж таки “інтуїтивно зрозуміло”. Адже ми явно маємо на увазі дещо загальновідоме, коли говоримо один одному та нашим дітям: “Будь людиною!” Особливо, коли нам чого-небудь від них треба: “будь людиною, зроби мені те і те…”, “ну будь людиною, дай мені це...”

Уточнімо. Отже, для нас “людина” - це така специфічна істота, яка здатна, - ба навіть мабуть і хоче, - чинити добро іншому. Чим і уявляється нам якісно кращою та вищою за тих, які відчувають виключно свої особисті клопоти та негаразди, і тому схильні робити добро тільки самому собі. Адже так?..

Якщо це зафіксовано у мові, - отже, це існує в нашому менталітеті.

Ми ж говоримо, приміром, про когось: “Ось це - людина!” Навіть вираз такий є, - “людина з великої літери”.

Що це означає? - що той, про кого йдеться, здатен вмістити в себе турботи, проблеми та обставини багатьох людей і охоче сприяти їхньому розв’язанню, вирішенню і “благовпорядкуванню”. І що більшу кількість чужих утруднень і заморочок людина ця здібна вмістити у свою душу, то більшою є та сама “літера”. Інакше кажучи, тим більше підстав іменуватися людиною.

 

ПРАВИЛО КАПІТАНА ВРУНГЕЛЯ ТУТ НЕ СПРАЦЬОВУЄ

А тепер - до теми нашого малюнку. Хоч і сумна вона, ця карикатура, але ж втішного та веселого в цій справі дійсно мало.

Скажімо, наприклад, що ми бажаємо, аби з наших діточок, з кожного з них, виросла “людина”. Ну, припустимо. То чому тоді система, в якій зростає дітлашня, - система державна, солідна, розгалужена, - чому вона займається лише освітою? І аж ніяк не тим, щоби підняти кожного з них на рівень “людина”? Отак відверто й зветься: система, або ж міністерство, “освіти”.

І справа ж не у вивісці. Коли б навіть, з великого бажання зоригінальничати, а то й через благі наміри, узяти її, вивіску, та й поміняти, щоби називалося міністерство не “освіти”, а “міністерством виховання”, - справі це не зарадить. Правило капітана Врунгеля: “як ви яхту найменуєте - отак і попливе”, - тут не спрацьовує.

Екіпаж школений пречудово, реформами його з пантелику не зіб’єш, і, з новою назвою на борті, яхта “Міністерство виховання” йтиме курсом фарширування вихованців знаннями та відомостями, відомостями та знаннями. Вітер держбюджету весело посвистує у вітрилах, а на палубах і в кубриках іде муштра та зубріння.

 

ПОЯВА ЛЮДИНИ ДЕЩО ЗАТРИМУЄТЬСЯ

А от запитайте їх щодо проблеми виховання дитини таким чином, щоб з неї вийшла справжня Людина. Ви думаєте, вони про неї не знають? Та краще за вас.

“Щоб кожний виріс справжньою людиною? - так, зрозуміло, це ж наш ідеал. Високий ідеал. Вишиною аж під самий план. Так, а що ж ви думаєте, - у нас план. Навчальна програма. І взагалі, шановний, ви своїми запитаннями, знаєте… у нас і так зарплата мізерна, у нас і так як не комісія то перевірка… Звісно, ми обов’язково роздивимося і внесемо… Так, на все добре…”

Тож поява людини, тобто істоти, яка відзначається альтруїзмом, відчуттям турбот і проблем ближнього, нахилом до утворення з тими, хто її оточує, стосунків братерства і взаємодопомоги, - відкладається на невизначений термін.

І це при тому, що поняття “людина”, саме в тому сенсі, - “з великої літери”, в нашій мові та свідомості уперто існує. Погодьтесь, феномен незвичайний. Мова, як явище неначебто службове, котре завше розвивається слідком за розвитком і ускладненням життя, - в нашому випадку випереджає саме життя.

Ні, якось воно таке недарма… цей “феномен”...

Штовхає нас ізсередини, як внутрішній двигун, котрий знає, куди нам іти. От уже й діти того ж вимагають. А ви кажете - карикатура...