хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «країна»

Несподіванки лише приємні

Несподівалася знайти в Сімферополі такі книжки, та все ж...

Тартак українські патріоти!

"Не кажучі нікому" Коли війна вривається у двері, G A Не захистять слова й печатки на папері. Hm A Потрібно йти, потрібно брати зброю G A І право на життя відстояти в горнилі бою... Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу. І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу. Знову за спинами визволителів Прийшли нові карателі та мучителі... То що ж робити - сидіти склавши руки, Спокійно дивитися на вбивства та муки? Чи, взявши благословення в рідної мами, Почати боротьбу - з новими ворогами? Hm Em Hm Em Поплач за мною мамо, коли я загину. Hm Em G Em За свою землю, за Україну Hm Em Hm Em Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Hm Em G Em Що я вже ніколи не вернусь додому. Тече сльоза, прогорнуючи зморшки. І мама молиться - "Хай поживе ще трошки" Вже так давно не бачить сина свого І ще хоч раз побачити його живого... Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь! Караюсь, мучусь, але не каюсь! Якщо не я - то хто? Зайве питання... Для нас це не проста війна - це визвольні змагання. Людей женуть на схід, немов худобу, Принижують, щоб знищити людську подобу... І захиститися у цих людей нема ніяких шансів, У них одна надія - на повстанців... Поплач за мною мамо, коли я загину. За свою землю, за Україну Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Що я вже ніколи не вернусь додому. Пройдуть роки, земля загоїть рани, Залишаться в живих поодинокі ветерани... А скільки тих, що не прийшли додому, Лежать в своїй землі в могилах невідомих... Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо, Що в цій війні з чужими поки що програємо... Хай перемоги наші порівняно малі, Та головне, що наш народ лишився на своїй землі. Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я... Тіла загинуть - житиме ідея... А наші душі тут - в рідних просторах - Волинських лісах, Карпатських горах... Поплач за мною мамо, коли я загину. За свою землю, за Україну Поплач за мною сестро, не кажучи нікому, Що я вже ніколи не вернусь додому. Щороку 11 вересня в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області відбуваються заходи з нагоди вшанування пам’яті вояків УПА – роти особливого призначення під командуванням бунчужного Андрія МАРЦЕНЮКА (псевдо “Береза”), котрі загинули 9-11 вересня 1943 року в нерівному бою із нацистськими окупантами під стінами Новозагорівського монастиря. Як Вам співовид?

77%, 10 голосів

8%, 1 голос

8%, 1 голос

8%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Краса українського Полісся


А саме Чернігівщини! Чому саме її, мабуть тому що я тут народилася, моя рідна земля оспівана моїми дідами прадідами.
Отож невеличкий історичний відступ.
За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — російського, українського та білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.

Фальшивість і неспроможність цього «вчення» очевидні, бо воно не витримує навіть елементарної критики й суперечить здоровому глуздові. Образ «спільної колиски» невдалий уже хоч би тому, що ніхто з нормальних людей не покладе в одну колиску аж трьох дітей. Крім того, ці діти мали б бути близнятами, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, який разом з двома молодшими чомусь опинився в одній колисці. Але чи є він старшим братом насправді? Звернімося до історичних фактів.

Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів - протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

ОТЖЕ культура абож Чернігів туристичний
Історичні пам'ятки

Визначні пам'ятки
Спаський собор 1036 р.
Борисоглібський собор 1чверть ХІІ ст.
Чернігівський колегіум кін. ХVI - поч. XVIII ст.
Катерининська церква кін.XVII поч.XVIII ст.
Іллінська церква (перша чверть XII ст.)
Казанська церква 1820-1827рр.
Споруджена на честь перемоги у Вітчизняній війні 1812р.
Дзвіниця Троїцько-Іллінського монастиря (збудована у 1774-1778рр.) Успенський собор пер.чверті XIIст. Єлецького монастиря XI-XVIII ст.
П'ятницька церква кінця XII - поч. XIII ст. Реконструкція П.Д.Барановського Будинок дворянського і селянського поземельного банку поч.XX ст.
Будинок Миколаївського єпархіального братства поч. ХХст. Гармата XVIIIст. на Валу
Tроїцький собор кінця XVIIст. Троїцько-Іллінського монастиря XI-XVIIIст. Архітектурний ансамбль XI-XVIII ст. на території стародавньої чернігівської фортеці
Чернігівський український академічний музично-драматичний театр ім.Т.Г.Шевченка Чернігівський залізничний вокзал

Пам'ятки архітектури національного культурного надбання м.Чернігів
Спасо-Преображенський собор 1036р.
Борисоглібський собор 1120-1123рр.
Колегіум к.16ст.
Будинок полкової канцелярії к.12 ст.
Катерининська церква 1715р.
Єлецький монастир 11-17 ст.
Успенський собор 12-17ст.
Будинок Феодосія 1688 р.
Комплекс споруд Іллінського монастиря 11-18 ст.
Комплекс споруд Троїцького монастиря 17-18 ст.
Воскресенська церква 1772 - 1799 рр.


М.Гоголь: РАЗМЫШЛЕНИЯ МАЗЕПЫ (мовою оригіналу)

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираем запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демокра<ты> к государю. И потому Польша действовать решительно <не могла>. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов.

Беларусь


Навіть Белоруси розуміють доцільність однієї державної мови та їх, а не росіїської гісторії, так чому ж у нашії країні все інакше!
От такії от настрії!  І дивлячись на цю світлину, я замислилася а чи буде завтра у моєї країни?! З українською мовою, історією та майбутнім?!

За краіну крыўдую, а ў героі ня рвусь!
Бо ня цэніць герояў мая Беларусь!

Бо ня цэніць
***

Прыходжу на плошчу, зноўкі і зноў
З трыбуны нясецца стос пустых размоў.
Прыгожыя размовы і песьні пра хаўрус.
Вось трохі пагамонім і знікне Беларусь!

Згубілі культуру, забылісь пра гісторыю.
Вядзем сябе як трусы - на сваей тэрыторыі.
Ахвотна верым прышлым. Сваім ня давяраем!
Разводзім рукі ў бокі - Бо маем то, што маем.!

Сення маўчым. А заўтра легка прадацца.
Кум ідзе на кума, а брат ідзе - на брата!
Беларуская Ідэя - тэмат для спекуляцый!
Аддаем дзяржаву, а хутка страцім нацыю!

Дзе знойдзеш людзі, што ня маюць адвагі!
Ня маюць уласнай годнасці і самапавагі!
Калі кожны жывець у сваей хаце з боку!
У такога народу і героі з прыпёку!

***
За краіну крыўдую, а ў героі ня рвусь!
Бо ня цэніць герояў мая Беларусь!

Бо ня цэніць
***

На Луку паглядзіце - словам рубіць паленьні!
Ну і што, што без крыжа і што без сумленьня!
Ён адзін сярод тых, хто гатовы да бойкі.
Сярод тых, хто гатовы прабіцца ў героі!

Ён праз вогень прайшоў. Праз ваду пераплыў.
Быццам усё для краіны, для Людзяў зрабіў!
І з мільёнамі нас ён ідзе ваяваць!
А тых, хто ня згодны загад ёсць - СТРАЛЯЦЬ!

Мае ўладу, байструк. Улез ў яе, як на лаву.
І халуі навокал крычаць яму - СЛАВА!
Трымаце мяне, бо ўжо нельга стрываць!
Дык колькі так можна - людзей зняважаць?!

А дзе тыя ўсе - каго ён катаваў,
У турмы садзіў ці ўначы забіваў?
Ды тыя усе, што аддалі жыццё?
Дзе яны ёсць? Дзе яны ёсць?

***
За краіну мне крыўдна, а ў героі ня рвусь!
Бо ня цэніць герояў мая Беларусь!

Бо ня цэніць

***

А на справе жыццё вельмі проста змяніць!
Проста выйсці на вуліцу. І ня смеціць!
Пакахаць сваю зямлю, сваю родную прыроду.
Адчуць сябе часткаю адзінага народу.

Бо мы ж не бязродныя. Мы - Беларусы!
З вагеньчыкам у вочы. З усмешкай у вусы!
Трэба мець гонар і верыць у тое,
Што маем свайго, бо сваё - не чужое!

Без праваслаўных, каталікоў,
Усходніх, Заходніх ці Менчукоў.
Ветлівых, добрых і не ганарлівых.
Усе робячых разам. І разам - шчаслівых.

Уявіце краіну, дзе жывецца ў дастатку!
Дзе за праўду і словы не кідаюць за краткі.
Там, дзе шмат добрых рэчаў народ робіць наш.
Але справы, на жаль, выглядаюць інакш!

***
Я - змагар, але я ў героі ня рвусь!
Бо ня цэніць герояў мая Беларусь!

Толерантність

Толерантність – 1. (у фармакології) здатність організму переносити дію певної лікарської речовини або отрути без розвитку відповідного терапевтичного або токсичного ефекту. 2. (в імунології) нездатність організму до імунної відповіді на певний антиґен при збереженні імунологічної реактивності до інших антиґенів.
А вищою мірою імунологічної толерантності є імунодефіцит – тобто нездатність організму боротися з багатьма хвороботворними істотами і речовинами, що потрапили до його крові та тканин.
Іноді організм роблять толерантним штучно – коли йому треба навіяти, що якийсь предмет, насправді чужий цьому організму, є для нього своїм, рідним, відвічним. Добре, якщо це корисний протез. Нормально – якщо пересаджений орган. Погано – якщо шкідлива речовина або паразит. І що примітно: саме паразити життєво зацікавлені в тому, щоб організм «господаря»-годувальника став до них толерантним.
На жаль на перше квітня я не в гуморі!

Дівчино, а чому Ви не вагітні?!

"Дівчино, а чому Ви не вагітні?!" на це питання дівчина опускає очі додолу червоніє та замислюється.
На це питання людина, яка його задала може получити безліч відповідей від грубого "А іди ти.." до ввічливого "Тому що нема гідного чоловіка".
Дівчина і рада б народити та заважає безліч чинників, які на жаль ще існують у нашій країні нестабільність, немає коштів і врешті решт немає гідного чоловіка.
Та колись, коли дійсно прийде її час вона відповість лагідною посмішкою чоловіку своєму чоловіку: Тому що шукала тебе!

Я - Вишиванка!

Я - Вишиванка!
Мене носять великі люди - українці.
Не важливо, де вони народились чи в якого Бога вони вірять - вони одягають мене, а значить, вважають себе дітьми цієї землі.
Тільки такі люди можуть носити мене з гідністю.
В них живе дух України, а отже - і Україна.
Моя краса - в моїй простоті.
Я підіймаю людям настрій, даю їм надію, нагадую їм про їх історію і самобутність.
Мене пошили з любов'ю, і тепер я ділюсь нею з іншими.
Головне - щоб я була не стільки ззовні, скільки в душі.
Ті, хто бачив Бога, кажуть, що він теж носить вишиванку...


Не моє взято за згоди http://vkontakte.ru/id15568637 Миколи Романюка
Вдячна тобі Миколо!
Також виражаю подяку за світлину Світлані Тертиці!

Славний кошовий Іван Сірко

Коли народилася ця дитина, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, що зайшов охрестити дитину, відмовився взяти її на руки! Перехрестив здалеку й утік. А той, хто всіх злякав, не заплакав. Він лежав на столі й бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з'їв його. Хлопчик народився із зубами! За повір'ями, поява дитини з зубами означала - народився майбутній убивця. Налякані селяни радили батькам позбутися дитини! Однак хлопчика рятує батько. Він виносить дитину до натовпу й урочисто проголошує - цими зубами маля гризтиме ворогів! Ніхто тоді не знав - це народився український диявол!

За кілька років він навчиться зупиняти час, ловити кулі руками й убивати ворога самим поглядом. Про нього говоритимуть: він - перевертень. Знаменитий полководець Іван Сірко!

Ще деякі факти з життя Сірка

Іван Сірко приймав участь у франко-іспанській Тридцятирічній війні (1618-1648) на стороні французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Войська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Ґданськ морем дісталися французького порту Кале. Вели козаків полковники Сірко та Солтенко. У жовтні 1645 р. Іван Сірко брав участь в боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона. А у 1646 саме завдяки військовому мистецтву запорожців спільно з армією принца Конде вдалося взяти неприступну фортецю Дюнкерк, що перебувала в руках іспанців, та мала стратегічне значення - її називали «ключем від Ла-Манша». На честь перемоги під булавою Івана Сірка встановлено пам'ятник на березі Ла-Маншу.

На додачу казка, а може й правда "Про козака-кобзаря"

Помирає старий кобзар. З останнім подихом вилетіла з тіла душа козацька і понеслась попід хмари. Аж тут їй перед вратами небесними загородили путь: з одного боку Пресвяті Ангели Пречисті, а з другого боку Сила Нечиста. І кажуть Чорти: «Заберем ми його в пекло вогняне на вічні муки, за безчинства його, за те що шаблею в літа молоді убив багато люду, спустив величезні ріки людських сльоз та крові» Кажуть Ангели: «Е ні, Сила Нечиста! Не буть по твоєму! Кров та сльози він проливав не безневинного люду, а ворогів, що нападали на його землю. Рубав він їх честно, у бою, захищаючи власну домівку. За це йому належить місце у Чертогах Райських!» Аж тут озвалася душа кобзаря козацька: «Душа козака вільна. За життя я ні під ким не був. І зараз вона нікому належати не зможе – ні в пеклі, ні в раю… А душа козака безсмертна в кобзі. І оживатиму я кожний раз, коли хтось заграє на її струнах!»

Рабів до раю не пускають.

Рабів до раю не пускають.
 автор отаман Іван Сірко!