Наёмники 

Французский Иностранный легион был создан в 1831 г. королем Луи Филиппом. За 165 лет его существования и активного участия в военных операциях он потерял убитыми 35 тыс. человек (это данные статистики легиона). Он имеет свой Генеральный штаб, учебные и войсковые части, в том числе воздушно-десантный полк. Формируется из иностранцев (не французов) на контрактной основе. Легионеров посылают в самые «горячие» точки. Франции и ее прессе приятно сознавать, что в военных конфликтах с ее участием гибнут не французы, а латиноамериканцы, африканцы, славяне, т. е. наемные солдаты французской армии. Французы знают, но не интересуются тем, что в легионе есть и французы. Условием их зачисления в легион является изменение имени и национальной принадлежности. Если такой француз погибает, то объявляют не о его гибели, а о гибели псевдонима (это ложь во спасение душевного покоя). Но таких мало и поэтому французы практически не гибнут. Многие крупные государственные мужи Франции служили в Иностранном легионе, Де Голль, например.

120 национальностей в легионе. Девиз: «Легион – наша Родина». Этот девиз большинство легионеров по-солдатски понимают буквально и готовы бескомпромиссно вести войну на любой территории, в том числе на своей истинной родине. Все легионеры, включая высших командиров, обязательно отмечают праздник Рождества Христова не с семьями, а в легионе. Расизма в легионе нет: у них – свое военное братство, у них – одна родина – легион.

С 1870 по 1945 год в легионе всегда были и русские. Число их стало расти после 1917 года. Особенно много было в 1921-1922 гг. Белогвардейцы, граф Воронцов-Дашков (какие фамилии!), Зиновий Пешков (приемный сын Горького) был генералом! Зиновий Алексеевич Пешков, фр. Zinovi Pechkoff — генерал французской армии, кавалер пятидесяти правительственных наград, старший брат Я. М. Свердлова и крестник Максима Горького. Владел семью иностранными языками, в том числе арабским, китайским и японским. Родился в еврейской семье. О нём есть статья в Википедии. 

В продовження теми   12 років на помилку?... 



          Нищівна поразка Віктора Ющенка на президентських виборах стала логічним завершенням його керівництва країною, яка прагнула, але так і не дочекалася суттєвих змін. Реабілітуватися в очах громадян буде дуже важко, але можливо. Історія вже має подібні приклади.
          Підходить до завершення президентство Ющенка. Його постпомаранчевий період правління ще довго будуть ностальгічно згадувати українські патріоти, завзято критикувати опоненти, аналізувати експерти й науковці.
          Але, як не прикро констатувати, Ющенко однозначно втратив колосальну підтримку українських громадян, надану йому в період помаранчевої революції. А втрата такого потужного політичного ресурсу, як довіра – це краховий і доленосний чинник. Його антирейтинг, який в останній рік правління досяг апогею, може стати для лідера помаранчевої революції «політичною смертю». Хоча, як свідчить, наприклад, доля президента Франції Шарля де Голля, подібна «політична смерть» може згодом виявитися «політичною реінкарнацією».
          Мабуть, не повністю коректно порівнювати Шарля де Голля і Віктора Ющенка, але в їхній політичній кар’єрі є багато спільних рис. Обоє представники правого національного руху, після приходу до влади обох очікувала важка економічна ситуація (безробіття, низький рівень життя)...  Дехто може заперечити таке порівняння. Так, за де Голля був інший час, інші вимоги суспільства, інші політичні загрози і перспективи. Але в обох випадках на початку кар’єри обох політиків була величезна підтримка нації, віра і надія на краще життя.
          Але на відміну від Ющенка, де Голль зробив важливу і вирішальну для нього паузу в політичному житті. Він провів п’ять років в усамітненні в Коломбе (так званий «перехід через пустелю»), працюючи над написанням своїх мемуарів «Спогади про війну». Цей період був присвячений і роздумам про післявоєнне становлення Франції, власну роль у цьому становленні та про помилки, які були допущені в політиці. Таке рішення французького президента було правильним і принесло для нього позитивний результат, адже кожна людина, тим більше політик, має зважувати та аналізувати свої вчинки.
          Український президент теж має взяти приклад у французького колеги, зробити подібну паузу, переглянути свої вчинки останньої п’ятирічки. Обдумати, якими були наслідки його рішень, що було задекларовано і що з цього втілено в реальне життя. Зрозуміти, чому він втратив таку довіру громадян до себе, чому українці продовжують масово виїжджати з країни, а ті, хто залишився, повністю розчарувалися в політиках і самій політиці. Чому не було використано той післяреволюційний підйом громадян, їхні ініціативи і пропозиції для реальної трансформації суспільного життя в країні?
           Результатом активної економічної політики де Голля стало те, що золотий запас Франції зріс з нульової позначки у 1958 році (рік обрання його президентом) до $4,5 млрд у 1965 році. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу.
           Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з провідних світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури.
           Головне для політика, який прагне мати підтримку громадян – виконувати обіцянки і втілювати пропоновані реформи в життя, навіть якщо вони виглядають не досить популярними в очах суспільства.
           А українці показали, що вони було готові до змін ще п’ять років тому. Якщо суспільство прагне кращих умов існування й кращих стосунків з владою, то з часом це буде реалізовано. І якщо новий керівник України не зможе хоча б почати йти цим курсом, буде логічний і передбачуваний наслідок – громадяни віддадуть свою довіру іншим кандидатам, а такого політика просто відкинуть на політичне узбіччя.