Чергова сторінка мого online - щоденника. Я ненавиджу людей. Всіх: хороших, поганих, білих, чорних, традиційних, нетрадиційних. Чому? Бо всі вони роблять ремонти. І я не можу нічого з цим зробити і кудись втікти.  Навіть ходили розмовляти, щоб хоча б не починали о 9.00 ранку.. Так, я розумію, що закон дозволяє. Но, блядь, коли карантин і всі вдома, можна зробити якісь етичні висновки. Навіть насунувши на себе наушники для звукозапису, і слухаючи позитивного Моцарта, я мимоволі уявляю, як під цю ж музику я піднімаюсь сходами, знаходжу потрібну квартиру і  виконую роль Тоні Монтана з кулеметом, а потім з спокійним щастям на обличчі повертаюсь в свою квартиру і сідаю за філіжаночку кави. І мені не соромно, мене не гризуть  докори сумління за цю жорсткокість, бо вже з листопада місяця я прокидаюсь під перфоратор, і закінчується ця симфонія вже ближче до 22.00. Я розумію, що ремонт справа буденна, но я людина і нерви у мене не сталеві.  Здибаємось

Впоравшись зі справами, вирішив прогулятись і пофоткати маршрутки в одному районі. Там я буваю рідко і, на відміну від інших околиць, транспорт не перефотканий вздовж і впоперек. Тим паче, після послаблення карантину туди ще не ходив. Як не як, хоч якесь різноманіття. Так ось, фоткаю собі. Ось тільки забув правило "Жадність фраєра погубить", бо поптався довгенько. Так ось, збирався постояти ще дкілька хвилин і піти як поруч зупиняється автівка, підходить мужик і запитує, що фотографуєш. "Маршрутки". "А на кого працюєш?" "Ні на кого. На себе. Фотографую для себе". Якось не додумався дати посилання на Лукомор'є — там цікава статейка про дослідників громадського транспорту. Попросив, що не фоткав маршрутки з окремого маршруту. Значить, щось там не так.  Чмо російськомовне. Але все одно, 99% місцевих маршруток відфоткано. А 1%, якщо шо, то київські фотографи відфоткають. І радісно від того, що заборонили вмикати музику в маршрутках.

Вже двоє моїх клієнтів зіткнулись з Ковідкою. В однієї батьки захворіли, а в іншої взагалі вся родина.. Трішки підщипує мою тривогу, що і не дивно. Чоловік на нервах трохи, та це скоріш робочі моменти, навіть кіт якийсь тривожний, хоч це певно його ластів"їне гніздо на балконі бісить, і в нього фрустрація) Я вже сама третій раз розігріваю чай в мікрохвильовій. Робота відволікає, да і прибирання на мене дивиться котячою шерстю по кутках. Ладно, треба щось робити. Здибаємось

Чогось не працюється, та й взагалі настрій якийсь хріновий. Згадував минулорічні поїздки і вилазки. Погода в домі (психологічна) теж така, що не сприяє роботі. А про температурний режим тим паче мовчу — то спека, то протяги. А частіше і те, і друге. Ще й по роботі виникає відчуття дежавю. Здається, що роблю одне й те саме по другому колу. Але підрахував, мінімальний середньостатистичний підробіток буде — тож формально до кінця місяця можна відлежуватись. Спробував зробити мікс з танцювальних треків — та й то щось не підбирається плейлист. Назавтра мама сказала, що не можна нічого робити — тільки спати. Мовляв, рівнодення. Ну, не знаю. Все одно якась апатія. Нічого не хочеться.

Як тільки подумаєш кудись піти, погода обов'язково зіпсується. Хоча послаблення каратантину у Київській області поки що не передбачається, тож можна посидіти вдома. Все одно маршрутки будуть брудні і у русі не сфоткаєш (у мене ж не дзеркальний фотік). Та й дороги які — або забруднишся в багнюці, або забризкають проїжджаючі автівки. Хоча народ у Києві фоткає транспорт на повну котушку. Ну нічо, і на нашій вулиці буде свято. Зараз все одно, крім спеціального маршруту, заводських розвозок і рідкісних шкільних автобусів фоткати нічого.