Я співаю в цей момент. Холодні ноги, ніс і руки і Скай з його рідною "Тебе це може вбити". З роками голос в мене кращий став, хоч це все одно на рівні закритих кухонних дверей і переляканого кота. Мені не сумно, мені не радісно, просто я немов на порозі чогось мені невідомого. Наче я щось вирішила, але що саме - немаю свідомого уявлення. Та коли співаю я накриваюсь емоціями, які в будні дні всі десь під важким запиленим килимом "надважливих" справ і переживань. Коли співаю я не знаю скільки мені років, хто я,  і який колір мої очей. Немов тимчасово я поза часом і простором. Це наповнює паливом, паливом яке я щедро витрачаю на справи, на мотивацію, на хороші думки. Струм заповнює всі розгублені пазли. Це здорово. Треба частіше так закриватись на кухні. Здибаємось.

Не відношу себе до кавоманів, що п'ють каву по декілька разів на день і не можуть розпочати робочий день без неї. Навіть більше — була непереносимість кави: варто було лише випити — одразу ж нудило. А цього разу вирішив спробувати каву, оскільки розпочався осінньо-зимовий сезон з похолоданнями і сутінковими днями — тож не завадить збадьоритися. І щоб ви думали —організм нормально сприйняв. Ще й нова кава виявилась душе запашною. Зроблена з сублімованої кави з додаванням дрібнозмеленої арабіки. Не пересмажена, ароматна. А з молоком — смакота. Без молока не така смачна.

Ніколи не скражися, що нудно, бо пригоди самі знайдуть... По радіо вже рідше розповідають про епідемію, тож вирішив перед тим, як приступити до роботи, подивитись скільки захворіли. А оскільки батько вчора ліз до компа, вирішив не залишати його без нагляду. Ну шо, намічається спека, пити хочеться, тому заварив чайку. Думаю, поки будут пити на кухні, батя щось наклацає і скаже, що воно так і було. Тому взяв чай до себе. І все б нічого, але один необачний рух — і чайок на клавіатурі і столі. Краще б на себе вилив. Бо помитися легше, ніж відтерти стіл і клавіатуру. Тепер стіл і клавітура полунично-вершкові.