Ніби вічність з тобою не бачились.
Як багато всього  нами втрачено...
Раптом серце з грудей вискакує
І летить до твого на побачення.

Розсуває в душі твоїй темнії хмари -
До твого потрапляє в обійми-лещата.
Заніміли  у подиві вічні стожари,
Стих цвіркун у барвінку хрещатім.

Тріпотять, в хвилюванні полощуться,
Обіймаються, шепчуть дитинно.
І така благодать в нас хлюпочеться
ВІд сердець, що злились воєдино!

По тілам розлилася мелодія світла,
Що початку не має й не має кінця.
Снують люди повз нас непомітно,
Ми ж вслухаємось в наші серця!

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де мову про спочинок клен повів.
Там на горбочку мовчазний колодязь
Від літечка вже не знайде ключів..

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де коники принишкли у стерні,
А неба чистого звабливу просинь
На крила в вирій захопили журавлі.

А я просила, щоб пустив у осінь,
Там павучок мереживо плете.
Біленька церква у холодних росах
На сито сіє сонце золоте.

А я просила, щоб пустив у осінь,
Де ніжиться баштан, теплом зігрітий.
Моє погладив золоте волосся,
Прошепотів: "Зостанься ще у літі..."

Тебе не бачу - не горю в огні,
Коли зустріну - очі не ховаю.
Чи я кохаю? Вже, напевно, ні,
Перегоріло...Перетліло... Забуваю...

Лиш хочу знати, що на світі
Десь поруч ти. І не важливо, з ким...
І хочеться когось вже полюбити,
Так не дає від попелища дим...



                            Сквозь дым костра...

Минають дні, так близько осінь.
І прохолода дмухає в лице землі.
Я ж бачу очі, удивляючись у просинь,
Вони так часто снилися мені...

Але на людях їх завжди відводиш...
Чи вдавана байдужість , а чи ні?
Коли вночі до мене ти приходиш,
Хлюпоче щастя в місячній пітьмі.

Слова любові пристрасно шепочеш,
Я розправляю крила - і у вись!
Все буде так, як ти захочеш,
Лише до мене серцем прихились!

Ще не вичахла збуджена нічка,
Ще тепло твоїх уст берегла,
А вже щастя відсунула свічку
І пройшла до господи біда.

Тужно квилило  щастя уголос -
Реготала біда, мов сама не своя.
Відтепер слово "ми" розкололось
На два слова чужих: "ти" і "я"..

Час мине - скоро ранок настане,
Блідим воском чуття догорить.
Й те саднити тоді перестане,
Що всередині плаче й  болить...

Літня ніч...   Спів пташок..   Прохолода..
Наше щастя п'янке не забути повік!
Рушничком із зірок пролягала дорога
У незнано-широкий незайманий світ.

Ми тримались за руки, коханий, з тобою,
І легкий вітерець нам куйовдив волосся.
Нам здавалось, що Бог сам, своєю рукою,
Нас до пари з'єднав, щоб таїнство збулося.

Ти на руки підняв мене, наче пір'їну -
Змовкло все, лише тиша німотна стояла.
"Будь мені, -шепотів,-за кохану дружину".
В небесах зазвучали  весільні хорали!

Наші губи злились в поцілунку бурхливім.
А прощалися довго, немовби востаннє...
Пригадайте, коли ви були неймовірно щасливі?
Коли милий уперше зізнався в коханні!

Ідеш? Іди! Прощай!
Потисну руку.
Нехай емоцій через край -
Пірну в розлуку.

Сльоза чи сніг? Сліди...
Ти йшов, а сніг все падав...
І залишав, вже назавжди,
Любов позаду.

Вогонь у сніг? Хай буде лід,
Це більш природньо.
А сніг все йшов, все падав сніг...
Ура! Свобода!

Ідеш? Іди! Прощай!
Потисну руку.
Нехай емоцій через край -
Пірну в розлуку.

Сльоза чи сніг? Сліди...
Ти йшов, а сніг все падав...
І залишав, вже назавжди,
Любов позаду.

Вогонь у сніг? Хай буде лід,
Це більш природньо.
А сніг все йшов, все падав сніг...
Ура! Свобода!

А я ж стелила під ноги небо,

Ти ж був найкращим на всій землі! А я ж хотіла   чуттів  від тебе, А ти приносив лише жалі. А  ж я любов, як оберіг, носила Побіля серця, щоб навіки. А я ж просила: «Люби красиво» - Любить не вміють чоловіки…

 

Тендітну квітку в душі ростила

І захищала від всіх вітрів.  Сам був щасливим, мужчино милий, Та щастя дати все ж не зумів...