Є у Львові одне місце, де люблять поговорити на "вічні" теми. Це такий
собі клуб за інтересами. Там щодня збираються пани і панянки, діляться
на окремі групи, і в суєті львівський буднів обов'язково порушують
зовсім не буденні теми, теми, над якими споконвіку міркували визначні
філософи. Хоч раз побувавши у такому клубі, ніколи не забудеш краплин
дощу, які по-особливому надихають, якщо спостерігати за ними крізь шибки
кольору молочного шоколаду, не забудеш стукоту коліс та сигналу, що
чимось нагадує шкільний дзвоник; надовго закарбується у пам’яті нерівна
та мокра львівська бруківка, яку можна побачити крізь щілинку під
дверима… вигляд цієї бруківки часом, навіть, надихає на створення у
власній уяві чорно-білої картини старого міста – з дощем, осіннім
листям, парою конячок, каретою та поважними інтелігентами у чорних
капелюхах.
Це місце є маленькою частиною величного колориту, навіть
частиною культури… Так, серед усього транспорту, саме трамвай, і саме
львівський (!!!) трамвай завжди надихає на щось особливе, часто там
можна отримати корисні знання, особливо з "народної мудрості".
Врешті-решт, де ж іще знайдеш стільки інтерпретацій однієї новини, де ще
почуєш найсвіжішу інформацію про ціни на ринках, де ще дізнаєшся
різноманітні погодні прикмети… і, нарешті, де ще так сильно відчуєш
різницю поколінь?!!
Саме у львівському трамваї одного разу я
випадково почула розмову двох жінок. Одна з них розповідала іншій, про
"дуже цікаву філософську книгу", в якій отримала відповідь на запитання –
"що таке щастя?". Визначення щастя, про яке говорила ця жінка,
виявилося дуже простим, навіть, пафосним. Вона сказала, що ця книга
називає щастя фізичними, душевним та фінансовим здоров'ям людини,
гармонією всіх аспектів людського життя. "Щасливим буде той, хто вміє
розрізняти головні і другорядні речі, той, хто відчуває свою
неповторність, свою потрібність іншим людям. Той, хто знає, що його
зусилля будуть не марні, що він на світі залишить щось, що в майбутньому
допоможе хоча б одній людині", – на одному диханні зацитувала книгу
гарно вдягнута львівська панянка бальзаківського віку.
Слухаючи, чи
то підслуховуючи, цю розмову, а радше – монолог, мимоволі згадалися
слова – "почни із себе". Якось самі по собі нахлинули спогади про
щасливі моменти, про те, як серце щемить від звичайних дрібничок, від
простих слів, від короткого СМС, від перемог, навіть, маленьких… І
відразу стало зрозуміло: у моменти, коли відчуваєш себе беззастережно
щасливим світ навколо не змінюється, залишаються ті ж
проблеми, все, з чим ти борешся, що намагаєшся змінити – навколо, але ти
– щасливий, щасливий, бо почав із себе, щось змінилося всередині. Чи то
хтось допоміг, чи ти сам, неначе перемикнув кнопку, перегорнув
сторінку… щось так раз … і клацнуло – отак однієї миті починаєш дивитися
на світ очима щасливої людини!!!
Цього ж дня одна беззмістовна
голлівудська комедія підтвердила всі мої "трамвайні" роздуми про щастя.
Відфільтровуючи закадровий сміх, я зрозуміла, що цей сценарій можна було
б застосувати і для іншого жанру. При іншій акторській грі, при іншій
музиці та при інших акцентах, сценарій цього фільму міг би бути не
комедійним, а, щонайменше, – трагікомедійним. Так і щастя в житті людини
залежить від сприйняття світу. Перефразовуючи відомого класика, скажу,
що світ – кіно, а ми в ньому актори. Автор сценарію цього фільму – не
людина, це – Бог, вища сила, людині ж належить робота режисера. Саме
постановка власного життя, вміння побачити головні і другорядні речі,
вміння вибрати правильну команду у своєму житті – і є запорукою успіху.
Сценарій фільму – це доля, а режисура – це вміння правильно зрозуміти
свою долю, правильно розставити в ній акценти.
Надворі дощ, а я стою
в квартирі з горнятком запашного чаю і спостерігаю за вогнями нічного
міста, які виблискують у струмочках на шибках моїх вікон. Стою і бачу,
як в депо прямує останній на сьогодні трамвай. Якось по-особливому
«смакує» вигляд нічного Львова з «трамвайними світлячками»… якось
по-особливому я тепер ставлюся до львівського трамваю…
