Жінка зі смарагдами в очах,

З граціозною ходою кішки.

Це для серця чоловіка – крах,

Розіб’є і не залишить ані трішки.

Зачаровує її незвична врода

Таємничим поглядом зеленим.

Це для когось справжня нагорода –

Бути в її серці полоненим.

Та чи хтось насправді знає,

Що приховує скарбничка серця?

І кого вона так віддано кохає,

Для одного лиш єдиною назветься.

Є для друзів тепле слово завжди в неї,

І усмішка щира та привітна на  вустах.

У цієї жінки із відкритою душею

І з блискучими смарагдами в очах.

Моя душа, мов пташка білокрила,

Літає вільно у просторих небесах.

Терпінню й мудрості вона училась,

У неземних мандруючи світах.

Її могутніх крил ніхто не поламає.

Не почорніє від наклепів і обмов.

Сильніш від зброї її Віра захищає,

Й потужні два крила-Надія і Любов.

Ідуть літа, та я ще й досі  нашу зустріч пам’ятаю,

Той блиск в очах, що осявав весь світ навколо нас.

І той останній вечір, як з коханням ми прощались,

Холодний вітер відносив у ніч уривки пустих фраз.

Я у чужих очах даремно погляд твій шукаю.

І не лікує час, це все лише оманливі слова.

А в серці – пустота…Печалі вже немає…

Немає там й вогню…Тебе в ньому нема…

Навіщо знову я з тобою в снах стрічаюсь?

І у чужих обіймах не знаходжу я тепла.

Болить душа .Та навіть їй я не признаюсь,

Що до сих пір я все іще тебе кохаю …

Коли торкнулась твоїх вуст,

Я думала, торкнулась неба.

Таких солодких і п’янких,

Таких жаданих і шалених.

Той поцілунок, наче мід,

Неначе полум’я, гарячий.

Неначе зоряний політ.

Чи то сміюсь, чи то я плачу?

Я відриваюсь від землі,

З тобою полечу у сині далі.

Коли відчула я вуста твої,

У моїм серці зацвіли конвалії.

Хвилина, мить, а, може, дві,

Такі омріяні хвилини…

Торкнулись вуст вуста твої,

Як сонця промінь до перлини.

ПОСМІХНИСЯ РАНКОВОМУ СОНЕЧКУ,

ПОСМІХНИСЯ ВЕЧІРНІЙ ЗОРІ,

ПОСМІХНИСЯ СВОЄМУ ДРУГОВІ,

ПОСМІХНИСЯ КОХАНІЙ СВОЇЙ.

ПОСМІХНИСЯ,ЯКЩО ТИ ЩАСЛИВИЙ,

ПОСМІХНИСЬ,ЯКЩО СУМНО ТОБІ,

ПОСМІХНИСЯ НА ЗЛО УСІМ ВІРУСАМ,

ПОСМІХНИСЯ ТИ РІДНІЙ ЗЕМЛІ.

ПОСМІХНИСЬ НЕЗНАЙОМІЙ ЛЮДИНІ,

ПОСМІХНИСЯ САМОМУ СОБІ.

ПОДАРУЙ ТИ УСМІШКУ СВІТОВІ,-

ТОЖ І ВІН ПОСМІХНЕТЬСЯ ТОБІ!

Що із тобою сталося,моя Вкраїно?

Чи це настав сумний розплати час?

Чому вмирають діти безневинні?

Нещастя без упинку сипляться на нас...

Хто відповість - чому?Ніхто не знає.

Це кара Божа чи чиясь бездушна гра?

Ще від стихії ми не спам"ятались,

А вже до нас нова прийшла біда.

Як гарно ті філософи писати вміють,

Не бачачи нічого поза власним "Я".

І від пустих теорій їх серця черствіють,

Насправді  зовсім не колише їх чужа біда.

Чому така байдужість і жорстокість?!

З сльозами моє серце до небес взива.

Мутують душі і людська свідомість.

Апокаліпсису давно настала вже пора.

Що з нами буде і чого іще чекати?..

Питань багато - відповідь одна,-

І не в премудрих філософії трактатах,

А в Вічній Книзі вже давно записана вона...

Ти дарував мені конвалії

Тої весняної казкової пори.

Ти називав мене коханою

У тихі березневі вечори.

Той аромат кохання і конвалій

Туманом огортав нас до зорі.

Через роки я все ще пам"ятаю

З медовим присмаком вуста твої.

Давно живем у різних ми реаліях,

Кохання наше не зуміли зберегти.

У той далекий вечір плакали конвалії,

Коли з тобою розлучались назавжди.

Були в моїм житті троянди і азалії,

І орхідеї цвіт не раз у серце западав.

Та я ніколи не забуду ті конвалії...

З такою ніжністю лиш ти їх дарував.

Від твоїх поцілунків без вина п"яніла,

Твої обійми - мов палаючий вогонь.

А твої руки - ніжності могутні  крила,

Мене забрали вони в пристрасті полон.

Це не кохання - це лише омана,

Це насолод спокусливий нектар.

Я буду ним впиватись до світання,

Залишусь бранкою твоїх я чар.

Твої очі - глибокі й бездонні як море,

Твоя мова солодка,як липовий мід.

А слова-це фантазій безмежні простори,

Тільки серце у тебе холодне,як лід...

Це не сльози,а дощу краплинки

У її смарагдових очах.

У волоссі - срібні павутинки,

Яблуневий присмак на вустах.

Вона любить людям дарувати

Різнокольорові відчуття.

І веселку в небі малювати,

І сміятись щиро,мов мале дитя.

Загадковий погляд від усіх ховає

Золота серпанкова вуаль.

Усмішка привітна світ розвеселяє,

Та в душі її - невидима печаль...