хочу сюди!
 

Татьяна

49 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 44-65 років

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ. Частина 1.2


Привіт всім. Я є. Я жива. Я весь час була в Україні, просто з херовим інтернетом. Пишу щоденник. І для себе, і для своїх дітей. Бачення того, що відбувається, особисто моє і тісно переплітається з моїм приватним життям. Всі, хто мене читає і знає, вже звик, що я вивертаю вам всю свою душу і тіло тельбухами наружу.
Щоденник буду викладати частинами, по одній-дві.
Читайте...

ПОЧАТОК ВІЙНИ
24 лютого 2022 року я прокинулася за пару хвилин до п'ятої ранку від страшного сну. Все моє тіло наче наповнилося передчуттям майбутнього неминучого нещастя. Я давно навчилася читати свої нічні видіння і саме ця картинка не віщувала нічого доброго. Мені і раніше снилося щось подібне і завжди воно попереджало про якесь горе. Цього разу я бачила купу гнилого смердючого м'яса і в голові великою строкою пробігло ВІЙНА.
Розмови про майбутню велику війну велися вже не перший місяць. З кожної щілини нас попереджали про неї і робилось це так ніжно і турботливо, що люди сприймали ці новини, як буденність. Блогери наводили купу доводів, чому її не буде і наперебій називали причини. Спокою додавало ще те, що, насправді, військові дії велися в країні вже вісім років, переростаючи то в більш гостру, то в більш тиху фази на певній лінії розмежування, не розповсюджуючись на дальші території. Ніхто не хотів вірити, що якогось ранку ворог так знахабніє, що бомби впадуть на Київ.
Прокинулась я за пару хвилин до війни з чіткою думкою, що ось-ось вона почнеться. І вона почалась. Перший вибух просочив тваринним жахом все тіло. Цей страх не можна ні з чим порівняти. Це одразу страх за все, що є цінним в твоєму житті. Страх за дітей, яких я весь час оберігала від страху. Страх за маму, яка в селі за 60 км від тебе. Страх за чоловіка, який у відрядженні далеко. Страх за дім. Страх за все місто, яке прокинулось разом з тобою. Страх за цілу країну, яка ще не скоро зможе спокійно спати. Тебе пронизує страх помножений на багато страхів одразу.
Звук вибуху не схожий ні на що, що ти чула раніше. Він особливий, як і страх. Це звук війни. Це страх війни.
Перший крик: "Діти, війна! Всі до мене!" Рівно через хвилину мої напівсонні пацани натягують штани і носки, тягнуть з шафи перші попавші під руку реглани і ще через хвилину всі вже в куртках і шапках чекають команду.
Я на автоматі рахую вибухи:"...два, три... п'ять..." П'ять сильних, ще кілька слабших. Я ще не вмію визначати небезпеку за звуком. Ми всі четверо забиваємось на першому ярусі двоповерхового ліжка. Навіть якщо хата впаде, то стійки і другий ярус мають нас захистити, принаймні, мені так тоді здається.
Друга моя думка - треба телефонувати чоловіку, який у відрядженні в Кременчуці. Кричу в слухавку сонному чоловіку:
- Нас бомблять!
- Заспокойся, можливо це диверсія, або вибух газу. Я зараз щось дізнаюся...
Ми паралельно починаємо шукати інформацію в інтернеті. Фейсбук вибухає постами про бомбардування в усіх кутках України.
Мені телефонує чоловік:
- Тримайся, дій по ситуації. Я збираю мужиків і будем їхати додому.
Майже весь день проходить, як в тумані. Постійні пошуки новин, телефонні дзвінки рідним і знайомим. Я намагаюся писати рідні в Росію. Там переживають, але до кінця не вірять.
Не пам'ятаю о котрій годині, але точно в другій половині дня, нарешті приїжджає чоловік. Наша хата на їхньому шляху додому перша. За кермо сідає другий. Отак по черзі всі мужики добираються додому. Службова машина залишається у того, хто живе найдальше.
До приїзду чоловіка я намагалась зібрати документи і речі. Все перетрушується ще раз під його контролем, щось викидається, щось додається. В хаті повний хаос. Періодично до нас хтось приходить, хтось уходить. Чайник кип'ятиться безперервно. Чай. Кава. Розмови, розмови, розмови. Ніхто не знає, як діяти в такій ситуації.
Першу ніч війни не пам'ятаю. Я точно не спала. Чоловік після дороги спав міцно. Причиною його гарного сну було ще те, що він поки не чув вибухів. Його мозок ще був незалежним від звуків війни і все сприймав нормально, не так, як я. Мене ж лякало все, що порушувало нічну тишу: гупання десь на вулиці, тупотіння кота по підлозі, клацання конвектора... все тепер для мене звучало, як зброя.
* * *
КУДИ ЇХАТИ?
Вранці наступного дня зателефонували в місцеву тероборону. Людей записалося повно. Було сказано, якщо не вмієте поводитись зі зброєю і не маєте цінних навиків, то поки відбій. Було прийняте рішення їхати в село, там мама одна і, якщо чесно, була якась впевненість, що наше село таке забите і мале, що там буде спокійніше.
Згребли всі продуктові запаси (декілька пачок крупи, м'ясо з морозілки, домашні консерви і пару пляшок олії), загрузили особисті речі, пледи, на тіло прикріпили сумки з документами, запхали в машину кота разом з його лотком і поперли в Чернігівську область. Собаку вирішуємо залишити в місті, він у нас вуличний хлопець досить великих розмірів, до того всього нам здається, що все має минути за декілька днів. Сусід береться доглядати нашого Оззі, корму у нього вистачає, ставимо відро води та залишаємо його, як охоронника.
Їхали двома машинами: чоловік і менші діти попереду, а позаду я зі старшим сином і котом. Кіт явно нервував і періодично клав в лоток свій внесок в той піхвець, що творився навкруги. В салоні смерділо невизначенністю і котячим лайном. Невизначенність при цьому смерділа сильніше.
На якомусь зі світлофорів зателефонував чоловік і повідомив, що він вирішив повернутись і взяти масло, щоб потім його поміняти у себе в машині. Оце мене в моєму чоловікові одночасно і бісить, і дивує. Він вміє в певний придурошний момент подумати, що він буде робити далі. Я цього не вмію. Було вирішено, що я тихо їду попереду, він доганяє по ходу.
Виїзд з нашого міста був вільним. Мало-хто їхав в той бік. Навпаки, всі тікали звідти.
На нашому шляху весь час зустрічалися самостворені блокпости, наші документи і багажник перевіряли на кожному з них. Про всі свої зупинки я попереджаю чоловіка, який їде десь позаду. Тоді в мою голову якось не прийшло, що робити цього не можна. Якраз в пункті призначення чоловік мене наздоганяє.
Ми в селі. Вигружаємо речі. Видихаємо.
* * *

Досі відчуваю провину перед Оззі. Так, ми повернулися до нього. Так, він був нагодований і вигуляний. Але...


P.S. Всіх люблю.
26

Коментарі

19.08.22, 12:48

    29.08.22, 12:48

    живы? хвала богам! пошла читать. морда пёсельная шикарна!

      39.08.22, 12:55

      в мене теж єдині слова знаходились - ми живі

        49.08.22, 12:56

        прочитала. надеюсь, пёсенька простит. натерпелся он, конечно. но! главное, что он тоже жив.

          59.08.22, 13:06Відповідь на 4 від bagheera

          прочитала. надеюсь, пёсенька простит. натерпелся он, конечно. но! главное, что он тоже жив.песинки и коты прощают. а я себе не могу простить моего подопечного Белого. Кроме Зайки, я себе в Изюме нашла трех-четырех брошенных хозяевами, подкармливала. Один их них Пушок, я назвала его Белый. Абсолютно домашний кот, который вдруг оказался на улице, без еды, без Человека. Хозяева выехали в Польшу в первые дни, без кота. перепоручили. те перепоручили другим. те другие просто бросили. Белый от голода через пару недель преодолел страх и стал подходить за едой ко мне, я его долго пробовала приманить, он боялся. Потом он стал просто собачкой, сопровождал меня везде, километры наматывал.

          и я четвертая, которая его Предала. Убегала из оккупации только со своей Зайкой, без Белого

            69.08.22, 13:15Відповідь на 4 від bagheera

            прочитала. надеюсь, пёсенька простит. натерпелся он, конечно. но! главное, что он тоже жив.Він не так натерпівся, як сумував і, мабуть, думав, що ми його покинули.

              79.08.22, 13:23Відповідь на 5 від ёlkа

              песинки и коты прощают. а я себе не могу простить моего подопечного Белого. Кроме Зайки, я себе в Изюме нашла трех-четырех брошенных хозяевами, подкармливала. Один их них Пушок, я назвала его Белый. Абсолютно домашний кот, который вдруг оказался на улице, без еды, без Человека. Хозяева выехали в Польшу в первые дни, без кота. перепоручили. те перепоручили другим. те другие просто бросили. Белый от голода через пару недель преодолел страх и стал подходить за едой ко мне, я его долго пробовала приманить, он боялся. Потом он стал просто собачкой, сопровождал меня везде, километры наматывал.

              и я четвертая, которая его Предала. Убегала из оккупации только со своей Зайкой, без Белого
              Ёленька, всех не спасти, как бы ни хотелось. Зайку спасла - хвала. другие и своих бросили.

                89.08.22, 13:23Відповідь на 5 від ёlkа

                Я дуже люблю тварин, але якщо обставини диктують такий жорстокий вибір, то треба його робити
                Ми були впевнені, що наш Оззі не буде голодним. Якби було інакше, то я би себе точно з'їла зсередини

                  99.08.22, 13:23

                  я Вам давно писала шо будєте драпати з того кійова аж гай буде шуміти....
                  ПисПис...замітку не читав!

                    109.08.22, 13:24Відповідь на 6 від muxa-xa-xa

                    прочитала. надеюсь, пёсенька простит. натерпелся он, конечно. но! главное, что он тоже жив.Він не так натерпівся, як сумував і, мабуть, думав, що ми його покинули.
                    да, это самое страшное. они ведь не понимают, что к ним вернутся. пусть отогреется защитник. чмокните его в нос за меня!

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      3
                      4
                      5
                      7
                      попередня
                      наступна