хочу сюда!
 

Антония

37 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 33-47 лет

Заметки с меткой «вадим гетьман»

Вадим Гетьман - творець Конституції України 1996 р.

В.П. Гетьман

ЯК ПРИЙМАЛАСЬ КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ


Нотатки учасника розробки Основного Закону України


Про автора

Вадим Петрович Гетьман народився 1935 р. в с. Снітин Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення 1956 року Київського фінансово-економічного інституту працював у банківських, фінансових, цінових і планових органах Запорізького облвиконкому, з 1975 по 1987 p.p. першим заступником Голови Державного комітету України по цінах. Очолював створені ним Український республіканський акціонерний банк «Агропромбанк», республіканський акціонерний комерційний банк «Україна». У 1992 р. - Голова правління Національного банку України. Нині Голова Біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі. Депутат Верховної Ради України 12 і 13 скликань, заступник голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, керівник депутатської групи «Незалежні», академік Міжнародної академії інформатизації, член- кореспондент Академії інженерних наук України.

З думою про Золоте рало

«Коли держава правується у згоді з розумом, ганебні бідність і злидні.»

Конфуцій.

Із далеких днів у пам'яті моїй відклалась розповідь про Золоте рало, за допомогою якого колись буде ви­оране щастя для рідного краю. Йшли роки, мінялися вожді і п'ятирічки, щораз обіцяючи народові швидкий прихід продекларованих революцією щедрот. Зміню­вались обриси міст і сіл. Тільки далекими від справж­нього щастя почувалися регламентовані люди в них. Думай одне, говори інше, не роби того, про те не смій згадувати, хвали, що хвалять усі, картай, що скажуть згори, — хіба ж для того, щоб бути гвинтиком, народ­жується людина на світ ?!

Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійно­му залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів.В уяві раптом так виразно постало засмічене бур'янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті ? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов'язки ? Єдине — вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це.Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!...

... Вируючий зал Верховної Ради України. 23 години. Завершується важкий день 27 червня 1996 року, а кон­сенсусу нема. Натомість чергова тупикова ситуація. Хтось вже виходить із залу, хтось роздратовано шепо­че своєму сусідові: «Я вже ситий цим по зав'язку!» Мені здалося, що якщо цієї миті щодо статті № 10 про мову проекту Конституції, підготовленої Тимчасовою спеціальною комісією, не буде знайдено влаштовую-

чого всіх рішення, то все раніше зроблене перетво­риться на непотрібний фарс.

Високі спостерігачі із президентської команди, що знаходились в урядовій ложі в цей час, напевно, поду­мали: «І цього разу у них нічого не вийде. Цей парла­мент не здатний на серйозні речі. Президент таки прийняв правильне рішення, підписавши сьогодні Указ про призначення на 25 вересня референдуму з пи­тань Конституції».

І тут, як це вже не раз бувало, знову «знайшовся» О. Мороз. Видавивши з себе лагідну усмішку, він звернувся до вкінець наелектризованого, натомлено-го залу: «Шановні депутати, заспокойтеся. Вихід ми обов'язково знайдемо. Як сказав Саахов із відомого кінофільму, у нас із вами звідси лише два шляхи: або в прокуратуру, або в ЗАГС».

Зал вщух, розмірковуючи, куди веде цей хитрий Мо­роз? Хвилинною паузою скористався Олександр Тка-ченко, щоб повідомити, що в приміщенні Верховної Ради цілодобово працюватимуть буфети і підготовле­но транспорт, щоб при нагоді вночі розвезти депутатів по домівках. Тож поспішати нема чого.

Для багатьох із нас стало зрозумілим, що на цей раз керівництво Верховної Ради хвиль не ганятиме, на­лаштоване на результат. Отже, працюватимемо доти, доки не отримаємо бажану наречену — Конституцію.

Так, замість завершення роботи, опівночі ще з більшою силою розгорілися дебати навколо кожного речення майбутньої Конституції. Калейдоскоп карко­ломних епізодів і драматичних подій тієї зоряної ук­раїнської ночі, як відомо, закінчився щасливим і дов­гожданим акордом. О 9.30 ранку, вже 28 червня 1996 року, під скляним куполом сесійної зали Верховної Ради України велично пролунала знайома з дня про­голошення незалежності України мелодія М. Вер-бицького, що лише декілька годин тому, вже консти­туційно, набула статус Державного Гімну України. Це знаменувало, що щойно, в цьому залі, Україна — єди­на держава на терені колишнього Радянського Союзу

—парламентським шляхом   отримала свою нову де­мократичну КОНСТИТУЦІЮ!

Суха протокольна статистика останнього голосуван­ня свідчить: о 9 годині 20 хвилині ранку 28 червня 1996 року в сесійному залі Верховної Ради України за проект Конституції, опрацьований Тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України, в дру­гому і третьому читанні, з інтервалом в 2 хвилини, проголосувало 315 народних депутатів. 36 депутатів натиснули кнопку «Проти», 12 утримались, 30 депу­татів не взяли участь у голосуванні.

Радій, звеселися, Україно! Справу зроблено! Наша суверенна, незалежна, демократична, правова дер­жава, ти все-таки діждалася «свого Вашінгтона з но­вим і праведним Законом», про що так мріяв Тарас Григорович Шевченко! Хоч прийшов цей Закон на зе­млю Шевченка через 235 років після свого заокеансь­кого попередника. І все ж довгий, тяжкий, інколи навіть розчаровуючий шлях України до своєї Консти­туції кінець кінцем виправдався.

Незабутні хвилини торжества! Сльози радості, обійми, поцілунки завершили це безпрецедентне нічне засідання Верховної Ради. Потім мені доводи­лось чути, що за своєю тривалістю і змістом воно вар­те бути вписане до відомої книги Гіннеса. Але тоді нам було не до рекордів.

Я щасливий, що належу до категорії небагатьох на­родних депутатів, яким довелось безпосередньо бути в епіцентрі всіх трьох історичних актів, які привели до самоствердження на карті світу суверенної України.

16 липня 1990 року разом із своїми колегами по Верховній Раді України минулого скликання я мав честь віддати свій голос за прийняття Декларації про державний суверенітет України. Саме України, а не УРСР, що вже тоді було далекосяжним державницьким кроком. В історичному тексті Декларації, що стихійно народжувалась у переповненому залі Верховної Ради, є і моя частка. Зокрема, назву центрального банку держави — Національний Банк України — прийнято за

моєю пропозицією. Пам'ятаю, як я хвилювався, коли головуючий на сесії Іван Степанович Плющ першому для короткого привітання з приводу ухвали Декларації надав слово Гетьману. Можливо, у самій семантиці мого прізвища тієї історичної миті було щось сим­волічне.

Дозволю собі навести тут із стенограми цю спонтан­ну трихвилинну промову:

"Гетьман В.П., голова правління Українського рес­публіканського банку "Агропромбанку СРСР (Умансь­кий виборчий округ, Черкаська область). Шановні ко­леги! Щойно наш молодий парламент став фундато­ром історичної події. На очах багатомільйонної ауди­торії наших виборців, у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності. Хай зважать наші виборці, що в розпалі гострої полемиіки дехто із нас отримував мікрофон, м'яко кажучи, не в парла­ментському вигляді. Що декому зраджувала витрим­ка, що комусь невистачало такту, толерантності, але всі були свідками того, що в залі не було байдужих, що мова йшла про доленосне майбуття нашої рідної Ук­раїни і її народу. Тому мені б хотілося, щоб цей істо­ричний документ усі ми розцінювали як плід колектив­ного розуму. Щоб ніхто не почав визначати пере­можців і переможених, ніхто не став би ділити депу­татів на патріотів нації, а тим більше її ворогів, ніхто не став вираховувати: хто більше, хто краще, хто чистіше. Всі ми діти свого народу і свого часу. Всі ми прийшли сюди і добровільно взяли на свої плечі цей нелегкий вантаж заради тільки одного — в міру своїх сил і здібностей допомогти нашому народу зайняти гідне місце в співдружності націй. Український народ, його історія дає нам для цього всі підстави.

В одному я впевнений, що у прагненні знайти шлях до кращої людської долі ми тут з вами — однодумці, неза­лежно від того — товарищ, добродій чи пан — милує наш слух. Поздоровимо себе і зробимо все можливо, щоб ідеї, які пронизують декларацію про державний

суверенітет України, були якомога швидше втілені в життя. Дякую, шановні, за увагу. (Оплески)."

24 серпня 1991 року в цьому ж історичному залі Вер­ховної Ради України, був проголошений Акт Незалеж­ності нашої держави і вперше над величним куполом Верховної Ради України замайорів державний жовто-блакитний прапор України. Щоправда, спочатку поряд із червоно-блакитним. Цей сміливий крок дався зако­нодавцям нелегко. Хоч невідворотність його була оче­видною. Цього владно вимагало життя. Ще 21 серпня 1991 року, коли не все ще було зрозумілим навколо подій у Москві, демократично настроєні депутати зібрали необхідну кількість підписів своїх колег з ви­могою негайно скликати позачергову сесію Верховної Ради. Ось імена цих ініціаторів: Лариса Скорик, Кате­рина Завадська, Володимир Яворівський, Павло Мов-чан, Іван Заєць та ін. Дякуючи їх сміливості і наполег­ливості Україна зробила ще один крок на шляху до своєї незалежності.

Разом з іншими народними депутатами я стояв тоді на східцях головного входу Верховної Ради перед ви­руючим людом, що скандував: «Незалежність!», «Не­залежність!», «Незалежність!»

Таке неможливо забути.

Повний текст є в Інтернеті, або за цим посиланням

https://spavedfront.io.ua/s2634684/getman_vadim_yak_priymalas_konstituciya_ukraeni