О, свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, у Господі красо дівича, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівицтва і мучеництва прикрашена Господом. Молимо тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Господньою силою, милістю і благодаттю розжени Своїми молитвами святими до Бога морок темний гріхів наших. Поспіши, о, свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — разом зі мною випроси в Бога зцілення й відновлення душі і тіла. Щоб, за твоєю допомогою, ми з пітьми вийшли в світлі й силі віри істинної та діянь Божественних. Амінь.

Отець Мирон, настоятель храму святої великомучениці Параскеви (П’ятницької церкви)

Я спостерігав за отцем Мироном, поки він очікував знімання «Сповіді». Спокійні, неквапливі жести і якась дивовижна внутрішня тиша. Таке враження, ніби ця людина молиться не словами, а самим своїм буттям. Молиться безперервно. А коли озвучує слова безперестанної внутрішньої молитви вголос, то вони набирають ще більшої сили.

Я й досі шкодую, що через значну мою та його зайнятість, через відповідальність перед героями програм та глядачами так і не знайшов можливості помолитися разом з цим священиком та завітати до нього на проповідь.

Молячись щоранку та щовечора, не перестаю вражатися тій дивовижі відчуттів, котрі викликає в мене молитва. Як захоплене дитя, котре торкається ДИВА, відчуваєш, наскільки величний та неосяжний світ Божої любові, в який відкриває тобі двері молитва. Двері, за якими наповнює світлом та спокоєм мудрий, справедливий та люблячий Отець Небесний.

Поруч з отцем Мироном я відчував молитву. Простий, розсудливий, неговіркий. Здавалося, що в душі цієї людини панує така внутрішня тиша, котру без необхідності він не любить порушувати словами. «Аскет», – подумав я та уважно подивився йому в очі. Він спокійно відповів на мій погляд і ми розпочали діалог.

Цікаво. Всі ми прагнемо здобувати нові знання, навички, вміння, пізнавати нове, підкорювати кар’єрні та інші вершини… Та жодні з цих здобутків не тішать душу так, як радіє малюк, граючи у сніжки, з’їжджаючи на санчатах зі снігової гірки чи просто радіючи гарному дню. Людина народжується для того, щоб бути щасливою і маленькі діти – найкращий тому доказ.

За більш ніж півсотні прожитих років я усвідомив, що один із найбільших здобутків – це не втратити здатність по-дитячому щиро радіти життю та бути щасливими. Як же важливо зберегти цю чистоту душі. Зберегти щирість у стосунках з собою та світом. Залишити собі себе справжнього. Та як складно це зробити в хаосі соціального життя.

Лише молитва, лише розмова з Отцем Небесним допоможе зберегти в душі те світло, котре наповнює щастям наше життя. Цю іскру Господь запалює в нас від народження, саме цим світлом наповнена кожна посмішка маленької дитини. Це Дар Божий кожному з нас. Та без молитви наші душі черствіють настільки, що ми втрачаємо цей дар та перетворюємо власне дивовижне, неповторне життя на сірі будні. Я глибоко та беззастережно вірую в Господа. І вже давно ставлюся до людей через призму Віри Святої.

Під час спілкування з отцем Мироном мені здалося, що він монах. Не знаю напевне, можу помилятися. Та я відчув в ньому якийсь аскетизм. І це мені дуже близько. Відчуваєш, як віра дає тобі стільки, що соціум починає відчуватися задушливим.

Усвідомлюєш, що світське життя ніколи не дасть тобі більше, ніж дарує Отець Небесний під час спілкування з Ним. Соціум спонукає нас жити сьогоденням та дивитися у завтрашній день, а Господь щомиті дарує нам вічність. Не маючи Бога в серці, ми позбавляємо себе вічності.

Цю скульптуру присвячено незмінному символу Києва — каштану. Щовесни місто прикрашається біло-рожевими «свічками» каштанових квітів, а кожної осени діти ганяють по парках блискучі коричневі каштанчики, роблять з них саморобні іграшки або влаштовують «каштанові бійки». Мініскульптуру встановлено біля входу до Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36).

Здається, що каштани прикрашали наше місто завжди. Коли саме в Київ привезли перший каштан, достеменно невідомо. Але є припущення, що це дерево з’явилось у нас ще за часів митрополита Петра Могили. Розповідають, що нібито біля Свято-Троїцького монастиря, що в Китаївській пустині, і досі росте велетенський каштан, посаджений самим митрополитом Петром Симеоновичем Могилою — видатним релігійним просвітителем, засновником «Києво-братської школи». Посадженому ним каштану імовірно понад 350 років.

Але найвідоміша легенда, пов’язана з каштанами, стосується бульвару Тараса Шевченка. Зараз цей бульвар прикрашений пірамідальними тополями, але, як кажуть, спочатку на бульварі посадили саме каштани. Міська влада чекала на приїзд царя Миколи I, тож було зроблено ошатний бульвар, яким мав проїхати цар. Але в той момент, коли якийсь чиновник доповідав імператору про те, що зроблено в місті до його візиту, та згадав бульвар з каштанами, цар чомусь поморщився. Може, йому було просто жарко… А може і справді не сподобалось імператору волелюбне дерево, яке мало звичку вільно розкидувати свої гілки в усі боки. Так чи інакше, вирішили замінити каштани на пірамідальні тополі — мовляв, стоять немов солдати на плацу, саме так, як полюбляє його величність. А каштани… викопали і викинули. Але ж хіба дозволять кияни загинути живим деревам? Тож вони розтягнули каштани по дворах та садибах, і з того часу каштан можна було зустріти в місті повсюдно.

За радянських часів суцвіття каштана було основним елементом герба міста. Гілочка каштану з листочком і досі прикрашає «Київський торт2 (якому присвячена інша мініскульптура).

Джерело: https://yuliabevzenko.com/chestnut_sculpture

Марина Козирєва, мешканка м. Ніжин, власниця кав’ярні «Gogol point»

Обіцяв, сидячи в затишній кав’ярні в центрі неймовірно ніжного міста, розповісти про свої любі київські каштани. Красиві, натхненні очі моєї співрозмовниці пробудили в мені асоціацію з оповіданням «Та, що біжить по хвилях».

Ми іноді навіть несподівано для себе зустрічаємося на життєвому шляху з обставинами, котрі підказують нам правильний напрямок. Життя — це книга. Книга, в якій усі сторінки розташовані в порядку отримуваного тобою досвіду.

Гортаючи сторінки книги своєї пам’яті, я дивуюся точності та мудрості усього того, що довелося зустріти на своєму шляху. Ніби хтось мудрою Батьківською рукою ставив крапки, перегортав сторінки, розпочинав нові абзаци чи глави саме тоді, коли ти був для цього готовий.

Чарівлива, затишна кав’ярня. Смачні, ароматні напої. Сонячний Ніжин. І містяни, котрі спокійно та неквапливо прогулюються по бульвару каштанів. Мої рідні київські каштани — це більше ніж прикраса.

Це символ мого рідного міста Києва. В їх тіні ми гралися малечею, призначали побачення в часи буремної юності, проходили повз них, повертаючись з роботи. Ці дерева – частина душі величного, стародавнього Києва.

Та й для мене самого це не просто дерева. Це квіт моєї пам’яті, мовчазні супутники життя кожного киянина. Без них це місто перестане бути собою. І якими б вражаючими не були експонати бетонних джунглів, вони ніколи не зможуть відтворити те, що дарують Києву ці неймовірні дерева.

Каштани – це пам’ять. Пам’ять, котру ні за яких обставин нам не можна втрачати. Моє рідне місто пахне каштанами, бринить ними. Я не знаю, скільки відміряно мені Господом, та вже більше пів століття мене супроводжує рідний аромат каштанів. Це не правда, що цей аромат не чутно восени чи взимку. Каштанами Київ пахне завжди.

І в Ботанічному саду, і на Видубицьких схилах, і в Бабиному Яру, і в Китаєво, і на Татарці. Каштани пам’ятають все. І каштани пам’ятають усі. Це дерево мого життя. І я корінний киянин, я усвідомлюю це на генетичному рівні. Каштани ростуть біля будинку, в якому я виріс, та біля могил моїх предків.

Тиха кав’ярня огортала затишком. Хотілося, зупинитися, та насолоджуватися горнятком запашної кави, забувши про усі клопоти, а потім з новими силами повернутися до буденних справ. Це місце має свою душу.

Я ще раз подивився в очі моєї співрозмовниці. Тендітна, але така сильна жінка, котрій вистачає душі й на те, щоб наповнювати затишком цей неймовірний заклад, і на те, щоб відстоювати та берегти душу міста, котре вже давно стало їй рідним. А я обіцяв їй розповісти про свої, київські, каштани.

У ХІХ столітті на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а вишневого кольору. Найтиповішим для північно-східної Чернігівщини у вишивці на сорочках було поєднання вишневого і чорного кольорів, вишневого і сивого (світло-сірого), іноді разом з білим, вишневого та білого; також одним тільки вишневим кольором, «білим по білому».

Різнобарвні нитки усіх кольорів веселки, якими вишивали з середини ХХ століття, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Згідно з дослідженнями науковців, рослинні квітчасті орнаменти на сорочках почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття, а більш давніми є геометричні візерунки або рослинні в геометричних формах (восьмикутні зірки-квітки, «сосонки», наприклад). Вишивка на сорочках для наших пращурів мала функцію не лише естетичну, але й була оберегом, а подекуди й родовими знаками (щось на зразок родового герба). І не лише тому, що вишивальниці працювали з молитвами, іноді лише в певні дні астрономічного місяця, свяченими голкою і нитками, але і самі візерунки мали значення, були кодами давніх вірувань.

Автор Віра Зайченко «Вишивка Чернігівщини»

Постол Наталія Миколаївна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

«Білим по білому». Інколи буває складно згадати деталі подій, та варто було лише поринути спогадами до Ніжина, і як наяву перед очима постали затишні вулички намоленого міста. Ця «Сповідь» була першою в той насичений знімальний день. Проте ані час, ані відстань не зменшили яскравість вражень від цього знайомства. Зі мною розмовляла дивовижно ніжна та красива душа. Душа митця, душа майстра. І стільки в цій людині добра та світла, що на обличчі мимоволі з’являється тепла посмішка при згадці про неї.

Пані Наталія помітно нервувала. Я з розумінням ставлюся до переживань героїв програми, але водночас щоразу дивуюся тому, що ті, хто душею, працею та переконаннями заслуговують бути в авангарді нашої Нації, соромляться уваги та всіляко намагаються її уникати.

Можливо, річ у тім, що ЗМІ активно пропагують інших героїв сьогодення: вигаданих продюсерами чи політологами, штучно створеними з реальних людей і тому ідеальних і навіть досконалих. Але наскрізь фальшивих та порожніх.

Гадаю, що саме через це, такі рідні та справжні, такі прекрасні та живі у своїй недосконалості українці, соромляться та замовкають, варто лише увімкнути камеру. Рідні мої, якби ви тільки знали, наскільки ви красиві! Такі натхненні та талановиті у своїй справі, люблячі та самовіддані у своєму ставленні до України та українства, мудрі у своїй простоті…

Такі дивовижні душі, як у героїні цієї «Сповіді», потрібно чути та бачити. З ними потрібно розмовляти. Їх потрібно показувати українству. Показувати дивовижну красу, талант та мрійливу ніжність таких душ.

Я дуже люблю тебе, Україно! Ти неймовірна! Але скажи мені, рідна, коли ми навчимося говорити душами одне з одним? Нашими щирими УКРАЇНСЬКИМИ ДУШАМИ. Говорити з дітьми та батьками, з рідними та друзями, зі знайомими та з незнайомцями. З УКРАЇНЦЯМИ.

Як же мені було гірко від усвідомлення того, що усі ми, вражені пліснявою радянщини, навчені шанувати тих, кого скажуть чи кого покажуть у ЗМІ, замість того, щоб поважати та цінувати самих себе та одне одного.

Хоча нам, нашій Нації, є чим пишатися. Ми такі сильні, мудрі, красиві та добрі! Я раз у раз зачаровуюся красою українства, зустрічаючись з такими Божими душами. І щоразу дякую Господу за нашу неймовірну жовто-синю Націю.

Протоієрей Олег Сіренко, настоятель Храму св. мучеників князя чернігівського Михаїла і його боярина Федора

— Non nobis, non nobis, Domine Sed nomini tuo da gloriam

— Дай славу не нам, не нам, а імені Твоєму

Від цього священика віяло спокоєм та надійністю. Отець Олег уважно слухав запитання та відповідав на них щиро та просто. Він усвідомлює те, що сьогодні соціум дедалі більше втрачає віру в Господа, але знає і те, що матеріалістичний світ, навіть з усіма його благами та принадами, не здатен заповнити ту порожнечу, котра виникає в душі, котра не знає любові, Бога та молитви.

Любов, віра, милосердя, каяття перестали бути ключовими постулатами буття. Зараз душу лікують мотиваційними цитатами в інтернеті, а біль та порожнечу заглушають смачною їжею, красивим одягом та гаджетами останніх моделей. Мало хто замислюється, що ми маємо щось набагато більше, ніж визнані соціумом мірила успіху у вигляді соціальних благ, кар’єрних та фінансових здобутків, та одвічної гонитви за примарою успіху.

І мені дуже шкода, що примарність цих псевдоцінностей більшість з нас усвідомлюють лише тоді, коли лихо постукає у двері. В той час як щира щоденна молитва наповнює життя теплом, щастям та благодаттю. Душа наповнюється вдячністю за те, що послано Господом.

І замість постійної невдоволеності собою, близькими, зарплатою, державою ми рухаємося вперед, насолоджуючись тим, що маємо, радіючи кожній миті життя і в такому стані досягаємо набагато більшого. Люди добрі, з Богом в душі, вони зовсім інші.

Вони люблячі. Людяні. Милосердні. Небайдужі. Межа між байдужістю та вірою в кожному нашому рішенні. Милосердя допомагає не тільки іншим, воно зцілює душу того, хто його проявляє. Господь дарував нам здатність любити.

І дивовижна здатність цього Дару в тому, що чим більше любові ти віддаєш, тим більше її в собі примножуєш. І в цьому дивовижна, глибинна мудрість буття. Ти по-дитячому щиро та відкрито посміхаєшся Господу, а Він наповнює щастям твою душу.

І в цю мить ти розумієш, що гастрономічні шедеври, одяг останніх колекцій відомих кутюр’є, дорогі машини чи прикраси приносять лише задоволення, в той час, як ВІРА дарує справжнє щастя. Щастя, котре не в багатствах, а в кожній миті життя. Ти живий. Ти любиш. Ти віруєш. Ти щасливий.

Ось така «Сповідь» відбулася між нами. Сповідь віри. Сповідь про нас. Ми розмовляли, а я подумки дякував священику рідної церкви за те, що він подарував мені це відчуття єдності віруючих душ. Українських душ. Котрі моляться про мир на рідній українській землі.

Альона Шкодин, класний керівник групи ОН21

Овод Вікторія і Савлученко Діана, студентки спеціальності «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського. Студенти та викладачі Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. В музеї активно йшла підготовка до відкриття виставки, панувала натхненна та творча атмосфера. Художники, майстри народної творчості, різьбарі, митці. І студенти. Талановиті, творчі, яскраві особистості.

Мені пощастило побачити роботи Вікторії і Діани. Вони з цікавістю та захопленням навчаються, переймають досвід своїх наставників та викладачів, проте вже зараз намагаються відшукати власний стиль, відчути якими саме гранями творчість в них виблискує найяскравіше.

Це нове покоління українства. Нове покоління митців. Я часто думаю про те, що буде, якщо ми відійдемо в сторону і дамо їм вільно дихати на повні груди, більш вільно розвиватися, замість того, щоб душити в них ВОЛЮ нашими застарілими, проіржавілими радянщиною усвідомленнями про те, як треба жити і як все має бути. Адже ми виховані старою, совковою системою освіти, системою світосприйняття, котра виховувала гвинтики, а не особистості.

З нас батогом та пряником витравлювали будь-які прояви індивідуальності, будь-які прояви українства. І якщо бути чесними з собою, то багато хто зі мною погодиться. І тільки Майдан та війна почали повертати нас до нашої генетичної усвідомленості, національної ідентичності. Нам не розповідали правди про Україну навіть пошепки, лишень бабусі та дідусі пошепки молились за нас та за нашу Батьківщину, боячись говорити про це відкрито.

Але в наших дітей вільна та незалежна Україна є з самого народження. Та лише від нашої усвідомленості і щирості залежить, наскільки ми зможемо навчити їх цінувати та поважати це. Однак виховання – це лише фундамент. Адже їм, нашим дітям, доведеться обирати власний курс, шукати попутні течії та ловити вітер, котрий надме паруси.

І як би ми не переймалися за них, це їхнє життя, їхній час. Це важко сприйняти. Для цього потрібно багато любові та мудрості. Та нам доведеться прийняти те, що наші такі юні діти набагато старші за нас у своєму усвідомленні нашого генетичного українства. Це сучасне покоління величної України.

Нервувати, турбуватися, цікавитися їхніми справами — це наше батьківське право, котрого ніхто нас не позбавить. Та я все ж пропоную не заважати їм. Не тиснути на них. Допомагати, але не обмежувати. Нехай будують. Ми станемо собою тільки після того, як довіримо свою Батьківщину нашим дітям. Нашим таким юним, але вже таким воістину дорослим УКРАЇНЦЯМ. На це здатні лише мудрі. Але це не ризиковано. Зовсім.

Адже завдяки тому, що ми знайдемо в собі сили дати їм цю свободу, вони з повагою прийдуть до нас за порадою, коли настане біда. Діти торкаються душею Господа і говорять душами з Отцем Небесним і зі своїми батьками. Ну і, здавалось би, навіщо тоді зайвий раз хвилюватися? Але сам хвилююся і часто не сплю ночами.

Вікторія мріє не тільки реалізуватися у творчості, але й навчати та надихати юних українців. Вона добра, щира та привітна і легко знаходить спільну мову з будь-ким. В ній вдосталь любові і до мистецтва, і до людей для того, щоб нести світло знань в юні душі.

Діана хоче віднайти свій особистий творчий шлях та реалізуватися в цьому. Вона сильна, вільна, талановита. І вже зараз попри глибоку повагу до поглядів знавців мистецтва та модних тенденцій, не боїться іти проти течії та заявляти про себе, навіть якщо хтось може вважати її вибір не популярним.

Зізнаюся, ця «Сповідь» сповнила мене батьківською гордістю за наших дітей, наших юних українців та зігріла душу неймовірним теплом. Дивлюся я на цих дівчат, на їхніх ровесників та ровесниць, на власних дітей і розумію, що ми прожили життя не даремно. Я мимоволі перевів погляд на сина, котрий долучився до нашої знімальної групи у цій мандрівці Чернігівщиною і побачив, з якою цікавістю він спостерігає за тим, що ми робимо. Перевів погляд на Вікторію та Діану та зрозумів, що все залежить тільки від нас самих. Від сили наших сердець та душ. Українки… І защемило серце… Майбутнє нашої любої країни… Юні берегині, майбутні митці, матері, вчителі… Нам залишається тільки пишатися та захоплюватися нашими дітьми. Любити їх. І вірувати!

В хаті сонячний промінь косо
На долівку ляга з вікна…
Твої чорні шовкові коси
Припорошила вже сивина.

Легкі зморшки обличчя вкрили —
Наче праці тяжкої слід…
Але в кожному русі — сила.
В очах юності видно слід.

Я таку тебе завжди бачу,
Образ в серці такий несу —
Материнську любов гарячу
І твоєї душі красу.

Я хотів би, як ти, прожити,
Щоб не тліть, а завжди горіть,
Щоб уміти, як ти, любити,
Ненавидіть, як ти, уміть.

Василь Симоненко

Любов Кіник, педагог

Іменем твоїм живу, рідна моя земле. Святим ім’ям твоїм засинаю і прокидаюся, мріючи, аби ти відродила свою споконвічну велич і знову стала сильною, квітучою, щасливою. Ім’ям твоїм, для мого серця і ще сотен тисяч СПРАВЖНІХ звертаюся у молитві до Господа і прошу миру нашій українській Нації.

Святим ім’ям твоїм пишаюся, але замовкаю, коли високо в небі кричить сміливий та вільний сокіл, вселяючи надію в мою душу. Ім’ям твоїм уповаю, коли бачу зовсім ще маленьких українців, котрі своїм беззастережним усвідомленням українства наповнюють ніжністю моє серце. Ім’ям твоїм захоплююсь, тихо звертаючись до Господа у вранішній та вечірній молитві. Ім’я твоє бринить в моїй непокірній душі, котра стане на коліна лише перед Богом і Україною.

Катерининська церква дзвеніла величною тишею. Я присів біля святої Катерини та посміхнувся сонячному промінчику, що ніби оживляв образи святих на церковних іконах. Цей день був сповнений спілкуванням зі священиками та капеланами моєї рідної церкви.

Та не тільки глибиною душ та силою духу священиків та капеланів запам’ятався мені той день. Героїня цієї «Сповіді» дала свою згоду, а її чоловік, Роман Кіник, дав своє благословення на зйомки й уперше за майже чотирирічну історію цього проекту я знімав програму з дружиною священика, з Любов’ю Кіник.

Жінка, мати, дружина, українка, педагог з дивовижно красивою душею, в якій так багато любові. Мудра та любляча українська берегиня. Наша сила і наша слабкість у величному слові МАМА. У буденній метушні ми часто забуваємо про це слово, це відчуття. Руйнуємо кувалдами твердиню звершень, а душею знаємо та розуміємо — без величного слова Мама усі ми сироти.

Мама. У кожного своя мить для цих слів. Своє звершення. Своя майбутність. І крізь призму свого усвідомлення ми кристалізуємо це поняття як Неня, Берегиня, Батьківщина. Україна. Мама… Ніжно і ласкаво. Слів можна сказати багато, та головне те, як відчуває себе душа, доторкаючись до цього дива творіння. І що в цю мить в тебе на серці.

Тоді… чотири роки тому, на красивій площі Львова під похмурим дощовим небом моя українська душа, ніби почувши це, почала молитися. Посеред великого і красивого міста. Молитися і плакати, ніби свічка, що палає під іконами. І не важливо, і не складно потім чути будь-який акомпанемент під звуки цього дощу. Найважливіше — знати, запам’ятати святість цього розуміння. Ми — як символ сильної та величної Матері-України. Ми — як відображення кожного з нас. Ми — ті, хто так свято і безумовно любить свою рідну землю.

Я не буду говорити саме про неї. Проте переконаний, що якби вона почула те, про що я пишу, вона, як українка, матір та дружина зрозуміла б мене, відчула душею те, що я хочу сказати. Душею, котра вінчана Богом зі священиком нашої Української Церкви. Душею, для якої Україна — набагато більше ніж просто навколишній простір. Душею, для якої Бог і Україна — базові постулати буття.

Вона мовчить про це, не говорить в голос. Але любить та вірує. І лише в молитві, наодинці з Господом, всім серцем молить Всевишнього про щастя для наших дітей і мир для нашої країни.

Головне в цій «Сповіді» зовсім не запитання та відповіді. За цією розмовою стоїть набагато більше. Головне те світло та тепло, котре відчуваєш поруч з цією людиною, цією душею. Українською душею. Я чув душу нашої рідної країни.

Саме в пошуках цього відчуття я щоразу збираюся в нову мандрівку, знімаю все нові та нові «Сповіді» з нашою неймовірною Нацією. Це моя молитва за майбутнє нашої країни. Коли МИ — це більше ніж усе, що ти маєш. Що мав. І що матимеш.

Джерело: https://jak.koshachek.com/articles/choloviki-jaki-vishivajut-hto-v-ce-povirit-alisa.html

Попченко Валентин Миколайович, військовий штурман морської ракетоносної авіації, майор

Чернігівщина — генетично глибокий край. Складно усвідомити, а тим більше передати наскільки безмірна ця глибина. Я неймовірно вражений тим, що відчув душею під час перебування тут. Це те, що я шукав усюди: на Гуцульщині та Буковині, Одещині та Дніпровщині. Те, що кличе до мене і не дає спокійно спати, раз у раз надихаючи на нову мандрівку нашою неймовірною країною.

Де наша Батьківщина? Чому я бачу її уві сні, але не можу віднайти наяву? Це потім, коли я почав знімати діалоги з Нацією, коли почав слухати та чути «Сповіді» українства, я побачив проблиски тієї величної Русі, котра квітла величчю на увесь світ.

Чернігівщина — амфора класичної культури. Древляни, поліщуки… Величний край з величною історією. Ми маємо уважно та завзято вивчати нашу історію, аби усвідомлювати, хто ми є та яке ми маємо коріння.

Та сьогодні основа існування українства зачинена для нас. І якщо ми хоч трохи поважаємо себе, ми почнемо змінювати це і ставитися до цього вкрай принципово. Від цього залежить майбутнє нашої країни. Генетику потрібно культивувати! Це надважливо для України та українства.

Але нашу національну ідентичність останні сотні років знищують під акомпанемент нашої байдужості та рабської покори. Та все ж таки посеред нас є ті, в кому бринить українство. Ті, хто цінують, шанують та бережуть його. Свято. Ревно. Переконано.

Валентин Миколайович — один з таких людей. Українець. Офіцер. Сильний характер військового та глибока, творча душа. Участь у фольклорному колективі, народна вишивка. Красива душа, котра творить красу. Я вперше спілкувався із чоловіком, котрому вистачає терпіння та зосередженості займатися вишивкою. Це молитва без слів, молитва руками.

Він прийшов на ефір у власноруч вишитій сорочці. Сталева воля і ніжне серце. В цій людині надзвичайно красива гармонія контрастів. А ще в ньому стільки українства! Воно бринить в ньому. Сяє. Палає. Усвідомленість. Совісність. Принциповість. І глибока любов до своєї Батьківщини.

В той дощовий осінній день музей Олександра Довженка, його співробітники та гості зігріли нас теплом надзвичайно красивих душ. Люблячих душ. Українських. Ми побачили іншу Чернігівщину. Спокійну. Усвідомлену. Глибоку.

В них варто повчитися любити. Вони це роблять так переконано, щиро та назавжди. Ці дивовижні українці не звикли говорити про свої почуття, адже для них це очевидні речі. Та для мене можливість розповісти про них українству стала надзвичайною втіхою. Ми, українці, вміємо любити. І які ж ми красиві у нашій любові до подарованої нам Господом України!

Я вірив, коли говорив: Я сильно пригнічений!

Я сказав був у поспіху: Кожна людина говорить неправду!

Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?

Я чашу спасіння прийму, і прикличу Господнє Ім’я!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його!

Дорога в очах Господа смерть богобійних Його!

О Господи, я бо Твій раб, я Твій раб, син Твоєї невільниці, Ти кайдани мої розв’язав!

Я жертву подяки Тобі принесу, і Господнім Ім’ям буду кликати!

Присяги свої Господеві я виконаю перед усім народом Його,

на подвір’ях Господнього дому, посеред тебе, о Єрусалиме! Алілуя!

Біблія, Старий Заповіт, Книга Псалмів

Переклад Івана Огієнка

Якубів Дарія Василівна

Вона пригощала нас гарячим чаєм, поки ми знайомилися з отцем Михайлом Якубівим, ніжинським священиком нашої рідної Православної Церкви України. Усюди на території красивого Свято-Покровського храму відчувався дотик душі дивовижної Берегині цієї родини і цього місця.

Це важка праця у славу Господню — приїхати в незнайоме місто і по крихтах відновлювати, відбудовувати храм Божий. Цеглина за цеглиною. Ікона за іконою. Вимолити, вибудувати, викохати майбутнє цього храму. Виховувати дітей, допомагати чоловікові священику у його щоденному служінні Богу і Україні. Не жалітися на складнощі та негаразди, а просто жити, працювати, любити та вірувати.

Соціум пропагує різні наративи, як складову поняття «особисте щастя». Матеріальний добробут, умови проживання, фінансова стабільність, соціальні гарантії… Та він ніколи не навчить тому, що щастя — у вірній та самовідданій любові. Ніколи не розкаже про те, що можна стати щасливою, послідкувавши за чоловіком в невідомість, та ще й з маленькою дитиною на руках.

Не розкаже соціум і того, що щастя живе в люблячій душі, котрої вистачає і для того, щоб пліч-о-пліч з чоловіком спочатку відбудувати храм, а потім і тримати його на собі, і вистачає на родину, на коханих чоловіка та діточок. Про це розкажуть лише люблячі, щасливі очі цієї прекрасної жінки.

Ми вигадуємо собі якихсь героїв, розфарбовуємо їх кольоровими олівцями, додаючи їм вигадані нами барви та риси. Та у справжньому, не вигаданому, житті все інакше. Ти часто опиняєшся перед вибором. Перед точкою неповернення. І саме в цю мить важливо не зрадити себе своїм вибором. Почути своє серце, свою душу. Так Господь відкриває шлях до щастя.

І це щастя часто не в багатстві чи розкоші, не у славі чи визнанні. Воно може бути у щоденній праці, у родинних турботах, у силі силенній буденних справ… Але воно буде настільки глибоким та всеосяжним, що ти не проміняєш його навіть на усі блага світу.

Жодна квітка, жодна вишита серветка не з’являється у храмі сама по собі. В кожній найменшій деталі видно руку люблячої Берегині. Вона душею обіймає кожного, хто переступає поріг цього місця і наповнює не тільки власний дім, а й дім Божий теплом, затишком і любов’ю.

Наші українські Берегині — дружини, матері, доньки та сестри. Вони вміють любити всюди: у затишних стінах своїх домівок, в тилу і на фронті, в бізнесі, політиці, економіці. І в цьому стільки красивого, вишуканого та справжнього. Стільки Божого!

В тому є і заслуга пані Дарії, що це місце, цей храм одразу припадає до душі. Сюди хочеться зайти і відключитися від мирського, метушливого, задушливого. Просто поставити свічку та помолитися. Кожному із нас це потрібно. В нескінченному коловороті примарно-важливих справ ми забуваємо про душу. А непочута, душа говорить до нас все тихіше і тихіше, поки не замовкає зовсім, ховаючись у недосяжній глибині нашого єства.

Ми розмовляли, а я відпочивав душею, зігрітий теплом величезного серця матінки Дарії. зігрітий силою її любові та віри. Під час нашої розмови раптом розпочалася злива. І це лише додало затишку храмовим стінам і тепла нашій розмові.

Рука в руці, серцем до серця отець Михайло та матінка Дарія бережуть цей храм для нас. Для тих, любить Христа. Для тих, хто вірує в Господа. Це так просто і водночас складно — просто жити, любити та вірувати. Та в цьому стільки мудрості, гармонії та щастя.

Закортіло зайти до храму та поставити свічку. Запалити її, мовчки дивитися на вогонь та відчувати силу Божої Любові, котра сильніша за будь-що в цьому світі. Без неї наша душа не зможе бути живою.

Голові федерації футболу міста, депутату міської ради двох скликань Мамедову Володимиру Хейбаровичу присвоїли звання почесного громадянина міста Ніжин. Рішення було прийнято на 37-й сесії Ніжинської міської ради одноголосно. Звання почесного громадянина присвоїли Володимиру Хейбаровичу за вагомий внесок у розвиток міста. Активну участь у громадському та патріотичному житті Ніжина. Безкорисливу допомогу місту, громаді, спорту.

Мамедов Володимир Хейбарович вже майже десять років — незмінний голова федерації футболу Ніжина, яку створили з його ініціативи — є депутатом двох скликань. Володимира Хайберовича визнано одним із переможців обласного конкурсу «Благодійник року» імені меценатів Тарновських, відзначено медалями військового відомства, нагороджено відзнаками православної церкви та званням «Волонтера України».

Джерело: https://www.uezd.com.ua/volodymyru-mamedovu-prysvojily-zannya-pochesnoho-hromadyanyna-mista-nizhyn/

Мамедов Володимир Хейбарович, Почесний громадянин м. Ніжин, депутат Ніжинської міської ради п’яти скликань

Я рідною мовою вірші пишу,

Щоб краще вона процвітала.

Я рідною мовою дорожу,

Щоб наша держава буяла.

Хай згинуть з дороги усі вороги,

І наша країна міцніє.

Щоб гасло, яке ми з Майдану несли,

Над нами як сонце жевріло.

Не соромно нам

За Державу свою,

Ім’я якій Україна.

Прославимо працею навіки,

Бо це твоя і моя Батьківщина.

Її широки поля і лани

Гори її і долини,

Сиві Легенди її давнини

Нащадкам ми залишили.

Автор Володимир Мамедов

Володимир Хейбарович чекав на нас в холі Ніжинської міської ради, потім запросив до свого затишного ресторану. Забігаючи наперед, скажу, що «Сповідь» людини з такою величезною та люблячою душею варто почути та побачити. А тоді, ще практично незнайомці, ми йшли красивим, намоленим містом, а я згадував ті неймовірні душі, котрими мені відкрився цей край. Почесний громадянин свого рідного міста Володимир Хейбарович неквапливо йшов поруч із нами і було видно, наскільки він любить це місто і як ним пишається. Він був готовий до діалогу. Готовий говорити щиро, розповісти про те, що на душі.

Володимир Мамедов — розумний, ерудований співрозмовник, потужна, яскрава особистість. Цій людині є про що розповісти і є чим поділитися з Нацією. Та для мене стало несподіванкою те, що світ бринить для нього поезією, в яку він вкладає стільки себе самого. У своїй «Сповіді» він поділився своїми віршами і це стало для мене справжнім одкровенням про цю людину.

Коли на нашу рідну землю прийшла війна, суспільство реагувало по різному. Комусь «какаяразніца», хтось одразу втомився від війни. Дуже мало тих, хто залишився з Україною, хто підставив своє плече в час підступного ворожого удару, хто підіймав нашу Неньку, коли той, хто називався братом, завдав удару в спину. Тому кожен з таких людей на вагу золота для нашої Нації і я щоразу з особливим хвилюванням та повагою торкаюся таких душ.

Володимир Хейбарович залишився з українством. Майдан. Війна. Волонтерство. Спорт. Тут, в тилу, він допомагає нашим захисникам і водночас робить так багато для того, щоб розбудувати ту величну країну, про яку мріють ті, котрі, ризикуючи власним життям, тримають над нами рідне небо. В нього вистачає душі й на сьогодення, і на майбутнє нашої країни.

Пан Володимир віддавав нам свої рядки. Вірші, народжені в усвідомленні життєвих перепитій. Одного він не міг спокійно прийняти — війни. Я розумів його. Мене це відчуття не полишає вже восьмий рік. Я так само звинувачую себе в тому, що сталося з нашою країною. І не зможу собі цього пробачити. Раптом уявив собі скептичний погляд мого ровесника, такого самовпевненого та незграбного пересічного обивателя, котрому нічого не цікаво окрім себе самого, але якому усі скрізь винні. Я б витримав цей пихатий та самовпевнений погляд з посмішкою та відчуттям сорому за тих, хто так і не зрозумів, що ми платимо кров’ю та життями найкращих за свою власну байдужість та егоїзм. Платимо життями наших дітей! Адже посеред Нації не існує чужих дітей.

Володимир Хейбарович так само сумно та стримано посміхався. Спокійно та розважливо він розповідав про свій рід. Розповідав про паломництво свого діда, котрий обіймав молитвою увесь свій рід, розповідав про батьків та онука. Розповідав про своє життя та про власні переконання. Говорив коротко, стримано та без зайвих емоцій.

І читав вірші. Його поезія лягала бальзамом на мою зболілу душу, котра так любить Україну та українство. Наприкінці програми пан Володимир подарував мені книгу про футбол. Він займається розвитком футболу у своєму рідному місті з надзвичайною самовідданістю та ентузіазмом. Це його дітище.

Коли Володимир Мамедов говорив про це, в його очах спалахнули іскри мудрої, але попри все такої юної та завзятої душі. Ця людина відчуває все, що відбувається з його країною. Небайдужий, відданий, переконаний українець. Після розмови з ним я йшов затишними вуличками Ніжина, вдихав вже по-осінньому прохолодне повітря і відчував себе дивовижно щасливим. Ми не самі в цей буремний не спокійний час. Ми, українці, є. І наша країна обов’язково переможе!

Автор Яна Хмелюк

 Станіслав Прощенко, учасник російсько-української війни, громадський діяч

«Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною». І мені також це принципово в нашій країні. Навіть категорично принципово. Щоб російська церква пішла з нашої святої землі. Назавжди. Безумовно. З Почаївської Лаври. Зі Святогірської. З Печерської.

Це мета моєї роботи. Ціль останніх чотирьох років життя. 403 «Сповіді». 403 долі. З яких майже половина – це священики, капелани та ченці. Рідні та кровні українці, котрі вірують в Бога і Україну хочуть жити вільно та справедливо.

Воля – частина нашої суті. Невіддільна частинка українства. Віра. Віра предків. Ікони. Люди, котрі навчають нас молитися та любити. І раптом на восьмому році війни ми розуміємо, що повністю не захищені від ворожого лицемірства кремлівської церкви, котра захопила численні українські храми та руйнує свідомість багатьох українців.

Злодійкуваті, підступні істоти проповідують любов до кремлівських божків і збирають з українських вірян гроші нашому ворогу. Тут і біль, котрий іноді просто спустошує, коли кожна наступна влада заграє з внутрішнім ворогом українства замість того, щоб нейтралізувати п’яту колону всередині країни.

Банальність зрадницьких дій вже ні для кого не секрет. Байдуже мовчання – безхребетність більшості. Наша байдужість – це внутрішня хвороба, це наче проказа, що роз’їдає душу українства.

Я завжди пишу про те, що такі хлопці, як Станіслав Прощенко, вже ніколи не повернуться з війни. Душею вони там назавжди. Поруч із тими, хто дивиться на нас з Небес. І вони це гостро відчувають. І ці погляди, ці душі вони вже не зрадять ніколи.

А ми? Суспільство? Громадськість? Українство? Де ж усі ми? Займаємося власним життям? Намагаємося будувати власне майбутнє, закриваючи очі на те, що за наше вільне сьогодення проливається кров і гинуть найкращі?

Одужання душі в її покаянні. Каяття. Ми не помічаємо всередині себе цілу армію українофобів і зрадників, тим самим намагаючись йти вперед із заплющеними очима. Мені це дуже болить. Це крає душу. Забирає сон. Зриває з місця і несе Україною, щоб об’єднати тих, хто прагне мирного неба над нашими головами і єднання нас як Нації. Нації, котра має тисячолітню історію.

І кожен з тих, кому не байдужа доля нашої країни бере на себе хрест десятка байдужих. Вони несуть на собі неспівмірну ношу. Свою і чужу. Це вибір кожного з нас. Я не знав Святослава Прощенко перед програмою. І можливо ми більше не побачимося. Байдужі та бездуховні називають його по-різному.

Я можу назвати Станіслава лише Братом. Моїм справжнім Братом по українству. У нас одна країна. Один прапор. Одне українське небо над головами. Так хто він мені?Брат! Брат, котрий у надзусиллях несе свій хрест, не зважаючи на каміння, що летить в нього та гомін ватної юрби. Він повернувся з війни і продовжує воювати за свою ВІРУ.

Московити мають піти з нашої землі назавжди, забравши з собою брудних попів чужої для нас віри. Діалог. На краю ночі. Під зоряним небом нашої рідної Богом даної України. Дякую за непримиренну позицію. В цьому і є соль нашої землі – будь-що боронити нашу повну та безумовну ВОЛЮ.

https://youtu.be/oXDNtz2vpzc