Автор Яна Хмелюк

 Станіслав Прощенко, учасник російсько-української війни, громадський діяч

«Якщо цю ракову пухлину не зачистити, вона вибухне новою війною». І мені також це принципово в нашій країні. Навіть категорично принципово. Щоб російська церква пішла з нашої святої землі. Назавжди. Безумовно. З Почаївської Лаври. Зі Святогірської. З Печерської.

Це мета моєї роботи. Ціль останніх чотирьох років життя. 403 «Сповіді». 403 долі. З яких майже половина – це священики, капелани та ченці. Рідні та кровні українці, котрі вірують в Бога і Україну хочуть жити вільно та справедливо.

Воля – частина нашої суті. Невіддільна частинка українства. Віра. Віра предків. Ікони. Люди, котрі навчають нас молитися та любити. І раптом на восьмому році війни ми розуміємо, що повністю не захищені від ворожого лицемірства кремлівської церкви, котра захопила численні українські храми та руйнує свідомість багатьох українців.

Злодійкуваті, підступні істоти проповідують любов до кремлівських божків і збирають з українських вірян гроші нашому ворогу. Тут і біль, котрий іноді просто спустошує, коли кожна наступна влада заграє з внутрішнім ворогом українства замість того, щоб нейтралізувати п’яту колону всередині країни.

Банальність зрадницьких дій вже ні для кого не секрет. Байдуже мовчання – безхребетність більшості. Наша байдужість – це внутрішня хвороба, це наче проказа, що роз’їдає душу українства.

Я завжди пишу про те, що такі хлопці, як Станіслав Прощенко, вже ніколи не повернуться з війни. Душею вони там назавжди. Поруч із тими, хто дивиться на нас з Небес. І вони це гостро відчувають. І ці погляди, ці душі вони вже не зрадять ніколи.

А ми? Суспільство? Громадськість? Українство? Де ж усі ми? Займаємося власним життям? Намагаємося будувати власне майбутнє, закриваючи очі на те, що за наше вільне сьогодення проливається кров і гинуть найкращі?

Одужання душі в її покаянні. Каяття. Ми не помічаємо всередині себе цілу армію українофобів і зрадників, тим самим намагаючись йти вперед із заплющеними очима. Мені це дуже болить. Це крає душу. Забирає сон. Зриває з місця і несе Україною, щоб об’єднати тих, хто прагне мирного неба над нашими головами і єднання нас як Нації. Нації, котра має тисячолітню історію.

І кожен з тих, кому не байдужа доля нашої країни бере на себе хрест десятка байдужих. Вони несуть на собі неспівмірну ношу. Свою і чужу. Це вибір кожного з нас. Я не знав Святослава Прощенко перед програмою. І можливо ми більше не побачимося. Байдужі та бездуховні називають його по-різному.

Я можу назвати Станіслава лише Братом. Моїм справжнім Братом по українству. У нас одна країна. Один прапор. Одне українське небо над головами. Так хто він мені?Брат! Брат, котрий у надзусиллях несе свій хрест, не зважаючи на каміння, що летить в нього та гомін ватної юрби. Він повернувся з війни і продовжує воювати за свою ВІРУ.

Московити мають піти з нашої землі назавжди, забравши з собою брудних попів чужої для нас віри. Діалог. На краю ночі. Під зоряним небом нашої рідної Богом даної України. Дякую за непримиренну позицію. В цьому і є соль нашої землі – будь-що боронити нашу повну та безумовну ВОЛЮ.

https://youtu.be/oXDNtz2vpzc