В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі як Леся Теуту стоять на варті самої суті українства – Олег Володарський (відео)

МОЛИТОВНІ ПРАВИЛА

Богородичне правило

Сама Цариця Небесна дала людям це правило в VIII-му столітті, його виконували колись християни, а потім забули про нього. Преподобний Серафим Саровський нагадав про це правило. Благословляючи пройти навколо Дівєєвської обителі, старець просив людей прочитати 150 разів «Богородице Діво, радуйся…» та своїх духовних чад благословляв виконувати це правило кожного дня. В келії преподобного Серафима знайшли старовинну книжечку з описом чудес, що сталися з людьми, які виконували це чудодійне читання Архангельського почитання Цариці Небесної.

В житті Божої Матері було п’ятнадцять щаблів, п’ятнадцять головних моментів, і читання правила розділено на 15 десятків. Після кожного десятка треба молитися: «Отче наш…», а також на кожному десятку почергово згадуються усі головні моменти з життя Богородиці.

1-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Богородиці. (Молитися матері та батькові за дітей): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани рабів Твоїх (імена), а померлих зі святими упокій в вічній славі Твоїй».

2-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Введення в храм Пресвятої Богородиці. (Молитися про заблуканих та відпалих від Церкви): «О, Пресвята Владичице Богородице, спаси і сохрани та приєднай до Святої Соборної Апостольської Церкви заблуканих та відпалих рабів Твоїх (імена)».

3-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Благовіщення Пресвятої Богородиці. (Молитись за втамування скорботи та втішення скорботних): «О, Пресвята Владичице Богородице, вгамуй наші скорботи і пошли утішення скорботним і болящим рабам Твоїм (імена)».

4-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується зустріч Божої Матері з праведною Єлизаветою. (Молитись, щоб Матір Божа з’єднала розлучених чи допомогла знайти тих, що пропали безвісти): «О, Пресвята Владичице Богородице, з’єднай розлучених рабів Твоїх (імена)».

5-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Різдво Христове. (Молитися за відродження душі і про нове життя во Христі): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені, в Христа охрещеному, во Христа зодягнутися».

6-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Стрітення Господнє. (Молитись, щоб Божа Матір зустріла душу в час кончини і провела через страшні повітряні митарства): «О, Пресвята Владичице Богородице, сподоби мене при останньому подиху причаститися Святих Таїн Христових і Сама проведи душу через страшні митарства».

7-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується втеча Божої Матері з младенцем у Єгипет. (Молитись, щоб Божа Матінка допомогла уникнути спокус та позбавила від напастей): «О, Пресвята Владичице Богородице, не введи мене у спокусу в цьому житті та позбав мене від усяких напастей».

8-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується, як Божа Матір шукала 12-літнього Отрока Ісуса в Єрусалимі. (Молитися про пошук Христа в цьому житті та щоб не пристати до суєтного світу): «О, Пресвята Владичице Богородице, Пречиста Діво Маріє, даруй мені безупинну молитву Ісусову».

9-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується чудо, створене в Кані Галилейській. (Молитись про допомогу в справах та про позбавлення від злиднів): «О, Пресвята Владичице Богородице, поможи мені у всіх справах моїх та позбав мене від усяких нестатків та печалей».

10-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується стояння Божої Матері біля Хреста Господнього. (Молитися про поміч у скорботі): «О, Пресвята Владичице Богородице, Преблагословенна Мати, укріпи мої сили душевні та віджени від мене тугу і зневіру».

11-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Воскресіння Христове. (Молитись за воскресіння душі та за те, щоб Господь дав бадьорість до подвигу): «О, Пресвята Владичице Богородице, воскреси душу мою та даруй мені постійну готовність до подвигу».

12-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Вознесіння Господнє. (Молитися за вознесіння душі від суєтних турбот та прагнення до вишнього): «О, Пресвята Владичице Богородице, позбав мене від помислів суєтних та даруй мені розум та серце, які прагнуть до спасіння душі».

13-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Сіонська світлиця – зшестя Святого Духа на Апостолів та Матінку Божу: «О, Пресвята Владичице Богородице, низпошли та укріпи благодать Святого Духа в серці моєму».

14-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується Успіння Пресвятої Богородиці. (Просити спокійного та тихого відходу від життя): «О, Пресвята Владичице Богородице, даруй мені мирний та спокійний кінець».

15-й десяток: читається 10 разів: «Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жонами і благословен плід утроби твоєї, бо ти породила Спаса душ наших» і згадується слава Божої Матері, якою вінчав Її Господь після переселення Її від землі на небо: «О, Пресвята Владичице Богородице, збережи мене від усякого зла та покрий мене чесним Твоїм омофором».

Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

Перед написанням статті намагався знайти в мережі інформацію про Лесю Борисівну. А її практично немає. Є загальні фрази, офіційні відомості, як про держслужбовця і все… Тому, якби не милістю Божою дарована зустріч, я б і не дізнався, що багато років тому з Київської області до маленького містечка на Буковині доля привела талановиту художницю і майстриню, а сьогодні вже люблячу дружину, матір та бабусю, котра творить та навчає і надихає творити маленьких українців.

Я з особливою ніжністю ставлюся до програм з тими, хто навчає жовто-синіх малюків і завжди особливо нервую перед зйомками з вчителями. З вчителями, котрі з такою любов’ю та ніжністю віддають свої знання і свою турботу учням та вихованцям. Як часто ми, здаючись собі дорослими та вельми розумними, інколи цураємося цієї ніжності. І який біль ми приносимо у своє життя нашою нездатністю усвідомити те, що саме ця ніжність і рятує нашу душу, не дає їй наповнитися порожнечею і байдужістю.

Там де живе ніжність, не має місця для холоду та егоїзму. Там, де квітне ця тендітна квітка, немає туги й самотності. Є тепло тихої та щирої молитви. І є ми, українці, котрі не зважаючи на свій сильний, непокірний дух, такі неймовірно ніжні… Таку ніжність дарував нам Господь. Заповів і благословив нас ніколи не забувати про цей Його дар.

Під градом куль та снарядів, коли щодня відчуваєш на собі подих смерті, лише ця ніжність не дає  ворогу знищити наші душі в пекельному полум’ї війни, болю та відчаю. З цією ніжністю ми виховуємо наших дітей, закладаючи фундамент нашого майбутнього. З цією ніжністю ми любимо свою рідну землю, нашу неймовірну Україну.

Я пишу про безмежну ніжність та любов. Пишу в нічній тиші, з гордістю в душі, котру відчув після Маршу Нескорених. Пишу як син своєї країни. Пишу як дитина, котра знає про те, що ці рядки прочитає не тільки родина Теутів, але і родина Шкрібляків, Козубовських, Сірецьких, Поповичей… І ще багато тих, хто в такі складні часи приділяє увагу такій гідній і важливій справі, як служіння рідній українській культурі.

Ті, хто відновлює та звеличує нашу генетику в цей надскладний для усіх нас період. В той час як наші воїни боронять нашу землю, такі люди стоять на варті самої суті українства, не даючи нам забути про те, хто ми є і ким були ті, хто жили до нас. Є в душах цих людей щось таке, від чого я завмираю, наче школярик перед вчителем. Вчителем, котрий навчає любити.

Леся Борисівна сидить навпроти мене і мовчки спостерігає за мною з материнською ніжністю. І цього вже достатньо. Таке неймовірне відчуття довіри, котре не здатні викликати ніякі слова. Ми якось одразу потоваришували. Знайшли спільну мову. Її ніжність зігріває мою неспокійну, бунтарську душу і одразу стає так по-домашньому тепло і затишно.

Повінь накрила Буковину. Буремний потік увірвався на маленькі вулички й почав затоплювати будинки. Я зателефонував і почув її стривожений голос. Вона розповідала, як довго молилася про те, щоб лихо обійшло стороною будинок батьків її чоловіка. Говорять, що молитву «Богородице Діво радуйся» вперше промовив Архангел Гавриїл. Достеменно цього не знає ніхто. Але саме ця молитва, прочитана 150 разів допомогла Лесі Борисівні в ту ніч відвести лихо від батьківського дому.

Ми приховуємо нашу ніжність, віру в Бога, молитву. Ховаємо свою душу. І при всьому цьому хочемо мати об’єднане суспільство і щасливу країну. Так буває? Я більш ніж впевнений, що ні. Я нікого ні до чого не закликаю, не намагаюся навчати чи нав’язувати свою думку. Просто щиро вірую і молюся.

І сподіваюся на те, що відкриваючи в кожній «Сповіді» свою душу я зумію доторкнутися до таких самих не збайдужілих душ. Щодня у своїй молитві я прошу у Господа мир на нашій землі та дякую Йому за таку неповторну українську ніжність, котрою Він так щедро нас нагородив.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Леся Теуту, художниця, директорка та викладачка художньої школи (м. Новоселиця Чернівецької обл.)

https://youtu.be/BlUVJNhEXLc

«Христос каже: «Ось моя заповідь, щоб ви любили одне одного як я вас полюбив» (Івана 15: 12). Нам потрібна тиша, що прийняти ці слова та реалізувати їх. Коли ми схвильовані та неспокійні, у нас так багато причин не прощати та не любити надто легко. Та коли ми «заспокоїмо та умиротворимо наші душі», ці причини виявляються зовсім незначними. Можливо ми інколи уникаємо тиші, надаючи перевагу будь-якому шуму, словам чи безладу, бо внутрішній мир є ризикованою справою, адже робить нас пустими та бідними, розсіює гіркоту та провадить нас до дару з нас самих. Мовчазні та бідні, наші серця переповнені Святим Духом, та безмежною любов’ю. Тиша – це скромна, проте безпечна стежка до любові».

Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта імені Тараса Шевченка»

З відчуттям світлого суму перегортаю останні аркуші дивовижної казки, котру дарувала Буковина. Торкаюся спогадів із жадібністю дитини, котрій нарешті подарували омріяну іграшку, а зараз відправляють спати, не давши змоги награтися. В цій моїй казці залишилося не більше 20 аркушів, але на кожному з них величезна і віруюча душа.

Кожна «Сповідь» як щире зізнання в любові до Бога й України. Спочатку ніхто не може нічого зрозуміти й всі зі здивуванням дивляться на людину, котра проїхала 600 кілометрів, щоб поговорити про нас і нашу країну. І лише потім, побачивши та відчувши щирість та цікавість, починають говорити про те, що дає наснаги жити далі й про те, що країть душу нестерпним болем.

Цей діалог став для мене особливим. Перегортати цю сторінку мені вкрай важко. Такої світлої й чистої тиші я не чув вже давно. Вона довго придивлялася, не наважувалася почати діалог. Але все ж таки не змогла промовчати, коли ми торкнулися таких важливих для кожного українця тем. Спочатку вона відповідала обережно і нерішуче, та зовсім скоро повернула собі свою звичну впевненість. І все це з теплою посмішкою, відчуттям власної гідності й поваги до співрозмовника.

Але не слова, а справи якнайкраще характеризують цю неймовірну жінку. Майдан. «Просвіта». Депутатська діяльність. Заставнівська волонтерська сотня. З героїнею цієї «Сповіді» нас познайомив отче Віталій Мензак. Вона активно допомагає нашій українській церкві в боротьбі з кремлівською сектою, що вкрила своїми отруйними метастазами весь регіон. В ній болить українство від того, що відбувається в її любій країні і на рідній Буковині. І при цьому їй притаманна непідробна скромність. В неї чистий, відкритий погляд, в якому так легко побачити любов. Любов не до себе. До України. Ми звертаємо увагу на гучних і яскравих. А я прагну віднайти щасливих і люблячих.

Впевнений, вона буде не один раз перечитувати рядки цієї статті, щоб відчути душею все, що написано і те, що залишилося між рядків. А я з відкритим серцем говоритиму про те, як неймовірно пишаюся тими, хто присвятив своє життя Україні. Вона довго не зможе повірити собі. Сон полине від неї, сполоханий емоціями, думками та переживаннями. Вона подивиться в рідні, кохані очі, турботливі руки ніжно обіймуть її, оберігаючи одразу від усього світу і даруючи таку необхідну підтримку.

Я прагнув, щоб ця програма вийшла в ефір саме до Дня Незалежності. В день, коли ми святкуємо таку важливу для кожного з нас перемогу. Перемогу, котра дісталася нам авансом і за яку ми платимо зараз неабияку ціну. Перемогу, котру вже ніколи й нікому не віддамо. Це свято особливе для тих, хто так ревно і віддано вірує в майбутнє нашої країни.

Вона відкладе окуляри й, потираючи втомлені очі, знов і знов перечитуватиме ці рядки, не вірячи, що вони написані про неї. Їй знадобиться неабиякий час, щоб зрозуміти і прийняти все те, що я прагну сказати. Тиша. Сутінки. І лише погляд. Погляд людини, котра так само любить свою Неньку-Україну. Любить віддано і беззастережно.

Стрічки новин і соціальних мереж в цей день майорітимуть вишиванками і жовто-синіми кольорами. Буде багато гучних слів. Гучних і порожніх. І лише віддані діти своєї рідної країни із болем в серці згадають про наших воїнів, що боронять нашу незалежність там, під ворожими кулями. Згадають про матерів, котрі разом із загиблими дітьми ховають частину себе. Згадають про дітей, котрі бачитимуть батьків лише на фото і котрі так потребують нашої НАЦІОНАЛЬНОЇ підтримки.

Україна, вона в погляді… в посмішці… в теплі очей… В душах, в молитві, в любові… Україна там, де невтомні волонтери своєю турботою допомагають стати на ноги нашим відважним пораненим захисникам, там, де сотні людей готують тони домашніх смаколиків нашим воїнам на передову. Україна там, де в маленьких музеях люблячі працьовиті руки збирають та зберігають наші історію та традиції. Україна там, де підіймається жовто-синій стяг на честь перемоги наших спортсменів, котрі з рукою на серці слухають слова гімну, котрий лунає на їх честь. Україна, вона в самому подиху, в повітрі, в усвідомленні самих себе. Україна – наш дар Господній, Ненька, котра викохала націю нескорених романтиків та відважних героїв. Україна – Батьківщина ніжних, лагідних очей, сталевої волі й мужніх, люблячих сердець. УКРАЇНА.

Я умисно в тексті цієї статті жодного разу не назвав ім’я та прізвище героїні цієї «Сповіді». Лише заголовок містить згадку про них. Не назвав тому, що для неї, як для справжньої Українки Батьківщина набагато важливіша за неї саму. Це усвідомлене переконання. Повірить. Ще раз перечитає. Замислиться. Почує мою молитву і повірить. Обов’язково. Є переконання, котрі вищі за особистостей. Бог і Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: – Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта ім. Т. Шевченка»

https://youtu.be/YmXODWMxBaA

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Остап Васильович належить до тих людей, котрі не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю — Олег Володарський 

Остап Васильович Савчук (24 лютого 1947, м. Кіцмань Чернівецької області, Україна) — український митець, музично-громадський діяч, режисер, педагог-музикант, художній керівник Чернівецької обласної філармонії, Заслужений діяч мистецтв України.

Грав в ансамблі скрипалів разом з Володимиром Івасюком (керівник Ю. М. Візнюк), оркестрах народних інструментів (диригент В. Г. Мельницький) та духових інструментів (диригент М. Ю. Макаренко).

Автор численних сценаріїв концертів, творчих вечорів митців краю, режисер-постановник творчих звітів майстрів і художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного Палацу мистецтв «Україна».

Представляв мистецтво Буковини в Україні, Молдові, Польщі, Румунії, Росії, Угорщині. Науковий консультант бібліографічного довідника «Видатні діячі культури і мистецтв Буковини» (Чернівці: Книги – ХХІ ст., 2010)[2], автор книги «Музична Буковина» — про історію Чернівецької обласної філармонії.

З 1990 р. член правління, а з 2009 р. — голова правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 2009 р. — заступник голови обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2001 р. — голова Чернівецького обласного благодійного фонду імені Назарія Яремчука.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BF_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

В розпал літньої спеки з особливим задоволенням згадую той сніжний зимовий день, коли ми приїхали до Чернівців знімати програму з Остапом Васильовичем. І досі пам’ятаю, наскільки нервував, записуючи цю програму, адже цей герой настільки просто та щиро відкривав душу, що я боявся необережним словом чи тяжким запитанням не виправдати ту довіру, з якою він говорив в нашій «Сповіді».

Я надовго запам’ятаю те безмежне тепло, з яким Остап Васильович розповідав про вишиванку, котру йому вишила мама. Скільки ж тепла було в його очах в той момент! Але основною темою нашого діалогу була «Просвіта» — велична, потужна та глибинна організація, котра вже 150 років оберігає справжню українську культуру та історію.

Остап Васильович, пише, викладає, опікується величезною кількістю творчих, громадських та соціальних проєктів. Потужної енергії цієї людини вистачає на силу-силенну справ. Саме він познайомив нас з Миколою Миколайовичем Шкрібляком і Світланою Масловською, а вони, своєю чергою, відкрили для нас цвіт Буковини — тих людей, котрі так щиро і самовіддано люблять свою країну.

Поважний вік та набутий досвід відділяють Остапа Васильовича від загальних, беззмістовних фраз та реплік. Він ділиться не словами, а відчуттями; не почутим, побаченим чи прочитаним, а пережитим і усвідомленим. Він запросив нас до старовинної будівлі з височенними стелями, в якій розташований офіс «Просвіти», пригощав чаєм і частував розповідями про історію рідного краю.

Нам інколи дуже кортить зрозуміти людей. Ми вдивляємося в їхні обличчя, спостерігаємо за їх мімікою, жестикуляцією, словами та поведінкою. А я, приймаючись за написання статті, завжди намагаюся зрозуміти, як мислить людина. Чи є в ній родзинка вічності. Філософія часу. Краса мудрого серця. Милосердя розуміння.

Остап Васильович належить до тих людей, котрі по-батьківськи мудро та усвідомлено не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю, охоплений щоденною метушнею.

Мудрість української нації в її неймовірній розміреності. Так українська берегиня спокійно та натхненно вкладає на полотно сорочки вишиваний оберіг, заповнюючи тканину не просто вишивкою, а материнською любов’ю.

Він пишається цим. Пишається тим, що українець. Щоразу, торкаючись вишитого матір’ю оберегу, його сповнює тепло. Рідна мати і Ненька-Україна ніби огортають його крилами своєї любові в такі моменти. Я дивився на цього сильного та сивого чоловіка і розумів… він неймовірно щасливий тим, що українець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

https://youtu.be/bBL2WKoielE

Молитва про добрих українських священиків

Господи, Господи! Поглянь з неба, подивись і посіти виноград, який насадила твоя правиця. Нехай всемогутня твоя рука буде заєдно над цим народом, що його Ти полюбив. Давай йому, предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа – пастирів і вчителів Твого закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого об’явлення та з любови навчати і судити цей великий нарід. Даруй українському духовенству ласки ніколи не боятися ніякого пожертвування, де тільки йде про Твою славу і добро цього народу. Розпали в серцях українських священиків духа ревности про спасення душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого об’явлення і дай їм високе почуття святости того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їх працю і їх наміри. Хорони їх від усякого лиха, а передусім від смертного гріха. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно – так як Ти, Отче, зі Сином своїм, і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

Старовинний храм мовчав віковою тишею. Мовчав і слухав кроки тих, хто вирішив його відвідати. Наче неймовірно добрий і гостинний господар, котрий наповнює душу світлом і лікує ті душевні рани, зцілити які може лише Господь. В храмі відчувається Бог. Відчувається Його по-батьківськи люблячий та суворий погляд. Він чекає на нас. Чекає і приймає нас. Чує нас. Заспокоює, наче дитя і постійно навчає. Навчає безперестанно. Невблаганно.

Коли ми тільки запланували зйомки програми з Миколаєм Лагодичем, я вирішив пошукати відомості про нього в інтернеті. Але світлини в мережі не дали усвідомлення того, що є в цій людині такого, що привертає до нього душу. І лише коли ми розпочали «Сповідь» і він почав говорити, я відчув те, що побачив раніше, але не міг зрозуміти – добро.

Поруч зі мною був добрий і скромний Вчитель. Він говорив просто і щиро про історію, культуру сучасності, цитував Святе Писання. Та як же все це було по-доброму! Я багато в чому можу помилятися, але коли бачу і чую таку доброту, завмираю, наче дитина. Адже я чудово розумію, що такі душі наповнюються такою Благодаттю Божою лише ціною щирої, невпинної молитви й каяття. З дитинства навчений вдячно цінувати таку доброту. Ця вдячність прийшла набагато раніше, ніж усвідомлення добра і зла. А тепер, коли усвідомив, яка це рідкість в сучасному бурхливому світі, моє щире захоплення від зустрічей з такими душами не має меж.

Згадую, як маленьким йшов зі школи з повним портфелем двійок з червоним від зауважень щоденником. Додому йти не хотілося. На вулицю гуляти не пустять. Мультфільми заборонені ще як покарання за попереднє бешкетництво. Здавалося життя завершене. Заходиш додому, сідаєш обідати, а очі навпроти тебе дивляться на тебе все з такою ж любов’ю. Навіть попри те, що тобі не часто вдається бути хорошим хлопчиком. Рідне серце. Рідні очі. Добро, котре всеосяжною, безумовною любов’ю робить тебе кращим.

Таким добром глибоко пронизана генетика нашої Нації. Ми перестали чути і пам’ятати все те, що генетично допомагало нам ЖИТИ. Замість того ми сповнені страхом смерті. Ми боїмося не встигнути, тому постійно метушимося, біжимо, намагаємося отримати більше. Більше знань, можливостей, задоволень… І в цьому схожі на собаку, котра ганяється за своїм хвостом і ніяк не може його вхопити.

Ми забули про любов, тишу та спокій, котрі дарує нам люблячий Бог. Ми втратили відчуття рідної землі, а замість того, наче шпроти в банці, набиваємося в метро та автобуси. Ми перестали бути людьми, котрі живуть Десятьма Заповідями. Ми мріємо бути соціально інтегрованими і матеріально забезпеченими, а коли душа починає нестримно боліти під гнітом матеріалістичного мотлоху, відкупаємося від цього болю коштовними свічками і дорогими іконами.

Дзвінка тиша старовинного храму. Добрий вчитель. Той момент, коли поруч з тобою настільки хороша людина, що ти починаєш вкрай гостро відчувати власну недосконалість. Він так щиро і відкрито говорив правду, а я із захопленням слухав його. Сам я здатен на таку відкритість лише в Молитві, наодинці з Богом, а цей священик спокійно говорив про все те, що в нього на душі й про те, що відбувається навколо.

Доброта – це коли серце, душа і очі сповнені щирістю милосердя. Милосердям, котрому навчає Господь. Ця людина – священник за покликом серця. Вчитель, котрий залишаючись учнем Христовим, несе світло знань дітям, котрі мріють так само присвятити себе Богу.

Ми неймовірно сильна нація. Дуже добра. Милосердна. Ми діти Господні. Нам необхідно так мало і водночас багато – відмолити війну. Вимолити у Бога пробачення за гріхи. Це не покарання. Просто ми ще йдемо своєю пустелею, котра очищує нас. Саме про це так ясно та правильно говорив Миколай Лагодич.

Ворог неймовірно боїться наших націоналістичних прагнень, намагаючись знищити в нас відчуття власної державності, асимілювати нас, водночас підмінюючи Віру Господню вірою кремлівською. Та ми давно усвідомили найважливіше – якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

https://youtu.be/KbNdjVJfuq4

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині» — ми просто діти.

«Завтра»? Яке там «завтра», фата морґана в полі...

Грали в «Державу», грались... Може, уже доволі?!

Може, найвищий термін встати й себе ліпити...

Плачте, Дніпрові кручі, що не умієм жити!..

Що не навчились разом, що не навчились вкупці,

Що затягають ремінь, що у лайні по пупці...

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині ж» — ми знову діти...

Оксана Кузів, 26.03.19 р.

Учасник російсько-української війни Микола Гергелюк (ліворуч)

«Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів».

https://youtu.be/hZGAp5E05JA

Читайте: «Священик Михайло Гергелюк – людина, батько, патріот, в його серці Україна живе поруч з Богом – Олег Володарський»

Священні війни. Війни за виживання Нації. Світ продовжує розвиватися, змінюються цінності, світогляди переконання… Але на цих війнах за виживання цілих народів та країн втрачаються не тільки людські життя, втрачаються людяність та милосердя. Це страшно, коли диявольська програма сотні років крок за кроком намагається перемолоти Націю, з її мовою, культурою і самобутністю в жерновах історії. Перемолоти, щоб навіть згадки про неї не лишилося. Нас ненавидять лише за те, що ми той самий сусід, у котрого трава зеленіша. Державі-агресору не важливо, що її народ бідує, їй лякає і цікавить тільки те, що наш український народ почав розквітати і усвідомлювати себе.

Більше тисячі років тому наша Нація звернулася до Господа. Більше тисячі років ми пошепки промовляємо слова молитви, котрі захищають нас від ворожої зброї не менше, ніж обладунки. Сотні і сотні років нас намагаються зробити рабами на нашій, даній Богом, землі. Сотні і сотні років ми збираємо останні сили для того, щоб дати відсіч ворогу. Буковина іскрить. Там вкрай неспокійно. Отруйні метастази п’ятої колони розкинулися на весь регіон. Адепти «руського міра» всюди — під куполами храмів, вбрані в ряси та хрести, у владних кабінетах, вдягнені в костюми та краватки. Історія села Задубрівка (https://www.facebook.com/OlegVolodarsky/videos/157006108693166/?q=%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D1%83%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0&epa=SEARCH_BOX), як наочна ілюстрація того, що відбувається не тільки в регіоні, а й по всій країні. Справжня битва за свободу волі та віросповідання. Битва, що відбувається тут, в тилу.

Та головне, що і тут ми змогли стати на шляху у ворога. Дружна громада маленького села сміливо протистоїть всій потужності ворожої пропагандистської машини, котра не гребує ані пропагандистськими, ані силовими методами. Але найстрашніше інше — весь державний апарат, замість того, щоб підтримати хоробрих українців, котрі прагнуть України на своїй українській землі, діями та бездіяльністю потурає ворогу. Судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування — ніхто з них не став на допомогу цій відважній громаді.

Нам свідомо не дають привертатися до нашої української віри, ходити до нашої української церкви, не дають об’єднуватися у боротьбі із всюдисущими головами гідри «руського міра». Серце прокремлівської потвори в цьому регіоні знаходиться в Бонченах, де його вдень і вночі охороняють озброєні служки, котрі вірно слідуючи прикладу зелених чоловічків в Криму, періодично здійснюють туристичні мандрівки регіоном. І, за дивним збігом обставин, місцями паломництва цих озброєних, спортивних «пілігримів» стають епіцентри спротиву впливу ворожої церкви. А манкурти при владі вірно служать золотому тільцю, зраджуючи найсвятіше — Україну. Але знаєте, я пишаюся такою українською Задубрівкою і на її прикладі всіма українцями, котрі не здалися ворожій пропаганді. Перед військовою та пропагандистською потужністю ворога не вистояв Крим, Донецьк і Луганськ. А маленька незламна Задубрівка вистояла і не здалася.

Наші хлопці не маючи ані зброї, ані спорядження, ані жодного уявлення про війну від самого її початку пішли на фронт боронити свою країну від ворога. Так і ця незламна громада, не маючи ніякої підтримки, сміливо встала на шляху ворога тут, в тилу. І такі історії непоодинокі. Про них не говорять в голос, їх замовчують. Ворог не дає нам популяризувати спротив, адже краще за нас розуміє, що якщо така маленька група людей змогла стати в нього на шляху, то об’єднавшись, ми вщент його знищимо. Саме тому ворожі агенти будь-що намагаються не дати нам відновити довіру одне до одного.

Микола працює у відділі релігії Чернівецької ОДА. Пройшовши війну, на котру за станом здоров’я не може повернутися, він продовжив захищати країну від ворога тут, в тилу. Вата вже котрий рік поспіль верещить і поливає його брудом за те, що він, перебуваючи на посаді реєстратора, перереєстрував 17 громад з кремлівської церкви до української. Та що може бути більшим визнанням чеснот для воїна, ніж скавучання ворога? В регіоні, де ворог пустив свої диявольські метастази навіть в душі людей, Микола Гергелюк, не вагаючись, став на його шляху. Ворожі лайка, скарги та бруд полилися на нього не менш інтенсивно, ніж свого часу ворожі кулі. Навіть адміністрація прогнулася перед такою атакою і винесла йому догану, а він залишився непохитним у своїх переконаннях. Я ніколи не зрозумію і не пробачу наші державні органи за те, що вони йдуть на поступки ворогу, боячись спровокувати конфлікт і того, що під ними може «захитатися крісло». Добровольці, волонтери й патріоти в будь-який час готові зірватися і почати надскладний діалог, але п’ята колона при владі раз у раз намагається «примирити» їх з ворогом, аби не допустити масштабного конфлікту. Я бачив очі священників та капеланів, відчував емоції волонтерів і ледь стримувану лють добровольців. Буковину монотонно, цілеспрямовано розвалюють. Але ці люди, ці українці більше нікому нічого не подарують. Буковина очиститься від ворога, я в цьому не сумніваюся ані на мить. Більше того, я не здивуюся, коли рано чи пізно саме цей край стане епіцентром спротиву провладній п’ятій колоні, котра розвалює нас з середини.

Микола Гергелюк. Син Михайла Гергелюка, священика з Верховини. Біля храму, в якому служить його батько, розвивається червоно-чорний стяг. Він вихований в дусі святого українства. Я розмовляв з ним і відчував сталь. Такі не гнуться і не ламаються. Загартовані в горнилі війни, вони вже нічого не пробачать і не подарують ворогу. Ми думаємо, що можемо дозволити собі байдужість. А такі хлопці, як Микола платять за байдужість поколінь українців своїм життям та здоров’ям.

Це наша, така юна у своїй незалежності Україна. У нашої незалежності надпотужне коріння більш ніж тисячолітньої історії, але лише нещодавно воно проросло назовні тендітним паростком НЕЗАЛЕЖНОСТІ, котрий так багато ворогів хочуть зірвати, аби не дати йому вирости, розквітнути і давати плоди. Це наша країна. І або ми живемо усвідомленими, переконаними українцями на своїй українській землі, або в своїй байдужості перетворюємо нашу державу на чергові свиноферми «руського міра». В мене просто серце крається від того, що неусвідомлена біомаса українців, котрим «какаяразніца», стала інструментом ворога.

Повертаючись зі зйомок, я їхав засніженими спорожнілими Чернівцями, а в душі вирувало відлуння священної війни. Війни за рідну церкву, за любов до своєї країни. Як це називають зараз — розпалювання національної ворожнечі? Або ми безпринципні, безхребетні раби, або нащадки тих, хто ніколи не продасть душу дияволу та Батьківщину дияволу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — учасник російсько-української війни Микола Гергелюк

https://youtu.be/A0Zz3LBgbnE

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до ПЦУ. І тут таке почалося! – Олег Володарський

Молитви на відігнання злих духів та збереження від диявола

В руки Твого превеликого милосердя, о Боже мій, вручаю душу і тіло моє, почуття та слова мої, поради та помисли мої, діла мої та всі порухи мого тіла і душі; вхід та вихід мій, віру і дім мій, сьогодення та кінець життя мого, день і час останнього подиху мого, смерть мою, упокоєння душі та тіла мого. Ти ж, о Премилосердний Боже, всього світу гріхами неподолана Благосте та Незлобливість, Господи, мене, найбільшого грішника серед людей, прийми в руки захисту Твого та позбав від усякого зла, очисти безліч беззаконь моїх, подай виправлення злому та нещасливому моєму життю та від майбутніх гріхопадінь лютих завжди охороняй мене, щоб я нічим не прогнівив Твоє чоловіколюбство, ним же покривай неміч мою від бісів, пристрастей та злих людей. Ворогам видимим та невидимим закрий до мене дорогу; направляючи мене на путь спасіння, доведи до Себе, пристановища мого та краю моїх бажань. Даруй мені кінець життя християнський, безсоромний, мирний, від повітряних духів злоби зберігши, на Страшнім Твоїм Суді милостивий будь до раба Твого та постав праворуч разом з благословенними Твоїми вівцями, щоб з ними Тебе, Творця нашого, славити на віки. Амінь.

Віталій Гончирук, сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області

«…Відповідно до інформації, напад стався під воротами храму Святого Архистратига Михаїла. Зазначається, що прихильники УПЦ МП перервали Богослужіння, побили декількох вірян і сільського голову Віталія Гончирука.

Місцева журналістка Галина Єреміца запевняє, що місцеві обурені бездіяльністю правоохоронців. Вона повідомила, що місцеві жителі часто говорять, що Московський Патріархат платить правоохоронцям за їх прихильність. Жителі села влаштували пікет Заставнівського відділу поліції з вимогою провести незалежне розслідування інциденту та покарати винних. Сільський голова Задубрівки Віталій Гончирук повідомив, що прибічники УПЦ МП вже тривалий час здійснюють на нього тиск. Він зазначив, що мова йде і про погрози йому та його сім’ї, і про методи фізичного тиску. За його словами, прихильники МП здійснили наїзд автомобілем на нього та організували побиття. Сільський голова звернувся до правоохоронців, проте справа була закрита нібито з його власної ініціативи. Гончирук, також акцентував увагу на тому, що під час нападу 15 грудня його били не лише прихильники УПЦ МП, але й сам священик УПЦ МП Леонід. Як стало відомо, постраждалі парафіяни звернулися до правоохоронців та готові свідчити у справі»

Джерело: 1. https://vgolos.com.ua/news/bezkarnist-porodzhuye-novi-zlochyny-pryhylnyky-upts-mp-napaly-na-viryan-ptsu_1128697.html

2. http://buknews.com.ua/page/na-bukovyni-viriany-ta-sviashchenyk-upts-mp-pobyly-predstavnykiv-ptsu-i-zirvaly-bohosluginnia.html

3. https://volynua.com/posts/bezkarnist-porodzhue-novi-zlochini-prihilniki-upts-mp-napali-na-viryan-ptsu

https://youtu.be/cJftKBW9LWI

Із темряви київської підворітні, сповненої брудом та смородом від сміттєвих баків, на мене, зло стукаючи беззубими щелепами, шкірилося маленьке гидотне диявольське створіння. Воно сердито топало копитцями, озираючись на велику святиню мого міста – Києво-Печерську Лавру, все ще впевнене в тому, що ми, жовто-синя нація, так і не зможемо повернути в лоно Матері-Церкви викрадені у нас святині. Стрічка в соціальних мережах майоріла дописами сектантів кремлівської церкви, що жирують на підношеннях нерозумних вірян, котрі так і не зрозуміли на шостому році війни, що диявола годувати грішно та безбожно.

Пашка-мерседес і зам гундяя-контрабандиста Ондатрій так захопилися збиранням київських земель, що почали брати до себе в секту спортсменів, каратистів та інші дерев’яні ватноголові конструкції. В цьому нічному жахітті, що незрозумілим, диявольським способом стало нашою з вами реальністю, кремлівським пророкам «поталанило» ще більше, коли до влади прийшли нащадки шарікових і зайняли керуючі крісла в фсбу, прокуратурі, адміністрації президента та інші, не менш «ласі» посади.

Все це гарно виглядало б на сцені гумористичного шоу. Та коли це перетворилося на нашу з вами сьогоднішню реальність, то стало не смішно, а сумно. Вкрай сумно. Сектантська інфекція шириться Україною. Ця страшна хвороба калічить душі українців, крадучи у них святе для кожної нації – ВІРУ.

І в цей час український філіал фсбу не реагує на притон демонічної секти в Бойченах, епіцентр «руського миру» в регіоні, з якого роз’їжджаються тітушки по всій Буковині, аби не дати громадам перейти до української церкви, і яким заправляє вірний колега та соратник легітимного шапкокрада. Оповідка написана мною настільки абсурдна та моторошна, що здається просто фарсом, котрий якимось диявольським чином перетворився на нашу реальність.

Українці з давніх-давен були добрі та чесні. І абсолютно не вміли брехати та лукавити. А нахабний і гнилий демон настільки хитрий, що його копитця вже гуляють головними кабінетами фбсу, а потім похапцем несуть його на уклін в кремлівські зали. І там, де ступила його нога, вже ніхто не замислюється про те, який біль він приносить нації, землі, вірі і Богу. Так сталося і в селі Задубрівка Чернівецької області, події в якому просто квінтесенція тієї біди, котра заполонила країну.

Цю «Сповідь» мене попросив зняти священник моєї рідної церкви, протоієрей Назарій Гагалюк, капелан окремої десятої гірсько-штурмової бригади, настоятель храму св. апостола Петра і Павла (м. Чернівці), храму Архістратига Михаїла в селі Задубрівка Чернівецької області. І це те прохання Нації, котре я вважаю за честь.

Спочатку все було просто і по-божому – громада села вирішила перейти до Православної Церкви України і назавжди полишити кремлівських попів, що намагаються видавати себе за українську церкву. І тут таке почалося… Тітушки, сліпоглухонімі правоохоронці, шум від промосковської преси.

І навіть московитський поп на порозі храму верещить, погрожує, б’є ногами та душить незадоволених його присутністю УКРАЇНСЬКИХ прихожан. А маленькі незахищені українці, котрі відмовилися молитися з кремлівськими попами, були вигнані із храму, котрий будували вони самі та їх батьки, і змушені молитися та слухати проповідь на узбіччі дороги, в той час як із храму вивалюється юрба спортивного вигляду молодиків із криками: «Руський мір прийшов!». А тут і судді стали раптово хворіти під час розгляду резонансних справ. Це страшно, коли функціонери судових та правоохоронних органів забувають, що вони давали присягу служити УКРАЇНІ.

Віру красти не можна. У нас непроста історія. Нас неодноразово завойовували, окуповували, захоплювали та знищували. Але віру вбивали лише московіти. І які ж сліпі ті, хто не розуміє головного. Віра – це ідеологія нашої Нації. І нам ні за яких обставин не можна її втрачати ані на мить.

Ми сиділи з Віталієм Гончируком в порожньому приміщенні сільської ради, в якому не було навіть опалення… А цей українець чітко та твердо наполягав на своїй істинній вірі. І не тільки від себе, хоча йому за протидію московитським попам розбивали криницю, скручували колеса на автомобілі і навіть били та душили його самого. Він ніс в собі ВОЛЮ скромного, але такого сильного та незламного Українського села.

Ми вийшли із холодного приміщення на морозне зимове повітря і Віталій Гончирук, який і сам займається волонтерством, познайомив нас з учасниками російсько-української війни. Мені було соромно перед ними. Я відводив очі. Адже ми, українці, тут, в тилу, не здатні захистити їх матерів, дружин та дітей від отрути ворожої віри, в той час як вони під кулями воювали з тим самим ворогом.

Я бачив очі цих людей. Вони здатні здолати будь-якого ворога. В цьому я не сумніваюся ані на мить. І наразі на нас чекає широкомасштабний духовний і юридичний бій, котрий завершиться перемогою моєї жовто-синьої Нації. Їм не можна було чіпати віру. Горе буде. Треба по-мирному йти із України. Назавжди. Тут є лише УКРАЇНСЬКЕ православ’я. Мої колеги вимагали поставити цей матеріал першим. А я, як людина віруюча, знав, що спочатку треба роздражнити рогатого, потаскати його на блісні, дати можливість виснажитись, загорлати. Змусити читати кожен рядок, кожне слово.

Щоб потім, помолившись, написати ось таку життєву казку про майбутню перемогу воюючого жовто-синього народу над лютим, підлим та безжальним демоном, що роздирає на шмаття нашу Націю. Розвалюються імперії, гинуть титани цивілізаційних процесів, а генетичний пульс українства штовхає свою націю до величі і самоусвідомлення. Переможе лише істина. Божа правда. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: Сільський голова села Задубрівка Заставнівського району Чернівецької області Віталій Гончирук

https://youtu.be/hhlo-XlFiO0

Війна не залишає капелану місця для зайвих слів, треба просто говорити правду

Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави.

Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, хто називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті.

Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля.

Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

Уривок зі спогадів капелана Юрія Кав’юка у день Соборності України під час вшанування Героїв Майдану

«Ти розумів, що ти потрібен їм. Ти потрібен їм не як та людина, що щось привезла. А потрібен як той, який може надихнути. Потрібен своєю присутністю, як той, кому можна довіритись у своїх розмовах, у свої розчаруваннях, коли тебе болить, коли немає більше з ким поговорити. Капеланське служіння інколи сприймають як місію людини, яка має тільки службу служити, причащати чи сповідати. Але найбільша з функцій – це бути присутнім ТАМ. Моя офіційна ротація була у п’ятнадцятому році... Ми знаходилися там, куди ніхто не хотів заїжджати. Якщо ти на ротації, буває, думаєш, що цілий місяць до тебе ніхто не підходить, то ти нікому не потрібен! Але настає мить, коли одна розмова з військовим може змінити все у сенсі твого перебування. Розумієш, що заради тієї розмови, що людина щось цінне отримала у житті і буде продовжувати своє буття на землі, заради цього потрібно було оцей місяць там бути. Чекати – чи два, чи рік, чи більше. Взагалі, капеланське служіння є досить цікавим, веселим, адже треба і поспівати, і посидіти з хлопцями, і поговорити».

Джерело: https://kitsman.city/read/misto/62468/kapelan-yurij-kavyuk-podilivsya-spogadami-pro-sluzhbu-pid-chas-zahodu-v-oblasnomu-muzei

Для мене вечірня молитва наче колискова. День, що минув навіює сон, а душу сповнює любов та тиша, котрі дарує лише щира віра. Ти повторюєш слова молитви, посміхаєшся нічному місту, котре затихає під шепіт тієї молитви і посміхається тобі нічними ліхтарями та світлом численних вікон. Ти закриваєш очі і бачиш храм. Ікони. Чуєш тишу Бога. Молишся за свою рідну землю. Просиш їй миру та процвітання. Ти звертаєшся до Матері Божої та Ісуса Христа, усією силою твоєї душі просиш Господньої допомоги для наших воїнів на передовій. Просиш за Україну та українців. Просиш милості божої. Для усіх.

«Дезертири судять добровольців», – слова, сказані головним капеланом Чернівецької та Буковинської єпархії ПЦУ Юрієм Кав’юком сталлю пройшлися по серцю. Наша рідна українська церква завжди була поруч під час подій Революції Гідності. А потім, не вагаючись ані на мить, пішла разом із Нацією на війну. Наша Матір-Церква, котра захищала і боронила беззахисних. Наша українська церква на передовій молиться Богу українською мовою, звертається до Нього своєю силою своїх українських душ, що так болять від того болю, що сповнює країну, в якій йде війна. Наша Матір-Церква, Бог і Україна – це непохитні базиси, це все що у нас є в складні часи змін та випробувань. Наша українська церква – це фундамент, основа величного храму ДОВІРИ одне до одного, котрої нам так не вистачає.

Особлива частинка яскравої мозаїки нашої церкви – капеланія. Капелани особливі. Завжди усміхнені очі. Сталева воля, загартована у горнилі війни. Особлива стриманість. І неймовірна чуйність в голосі та в душі.

Війна не залишає місця для зайвих слів, емоцій, зайвої метушні. Капелану просто говорити правду. Просто одного дня йому стало сил зібратися та поїхати до хлопців на фронт. Туди, де лунають постріли та вибухають снаряди. Приїхати, подивитися їм в очі, підтримати їхню віру, помолитися з ними і за них.

Юрій Кав’юк старший капелан. Та він не хоче, щоб його називали головним. Не терпить ніякої відособленості від братів-капеланів. В цьому він дуже схожий на митрополита Данила, котрий так само простий спокійний і відкритий у спілкуванні.

В стінах церкви святої Параскеви Сербської, знакової не тільки для прихожан, а й для священнослужителів єпархії, ми говорили з капеланом Юрієм Кав’юком про Бога, про Націю, про Україну. Він дивився мені прямо в очі і говорив правду. У нього лаконічні і чіткі відповіді. Та за зовнішньою стриманістю відлунням відчувається турбота, любов та ніжність.

Він неймовірно сильна особистість. Людина, котра без жодних вагань присвячує всього себе Богу і Україні. Він поруч із нами. Він один з нас. Саме тому чудово розуміє громадянські та соціальні проблеми проте не намагається навчити як потрібно жити. Він капелан-кочівник, він в дорозі. І назавжди поруч із нами, поруч із Нацією.

Війна – це страшно. Та лише з її початком ми віднайшли свою жовто-синю Батьківщину, почали усвідомлювати ціну та цінність незалежності. А ще поміж нас з’явилися духовні воїни, Боже воїнство, котре допомагає нам пройти до миру та милосердя крізь пекло війни. Запекла, дієва непримиренність до зла, в якій завдяки ніжній любові до Бога немає ані краплі ненависті, люті та страху. Я вдячний нашій Матері-Церкві за те, що нам є в кого вчитися тому, що воно таке – зріла та справжня любов до Бога і України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – старший капелан Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ, настоятель храму Святителя Миколая (м. Кіцмань) протоієрей Юрій Кав’юк

https://youtu.be/vW_ieVebnWs