«Спортсмени Вінниччини добре виступили на чемпіонаті Украіни із лижних перегонів та біатлону серед осіб із вадами опорно-рухового апарату і зору. Вони здобули десяток нагород різного ґатунку. Стартували учасники із 11 областеи Украіни і Києва. Змагались у спринтерськіи гонці вільним стилем. Перегони пройшли у західному реабілітаційно-спортивному центрі, що в селі Яворів (Львівська область). Вінницька область на чемпіонаті була представлена шістьма лижниками регіонального центру «Інваспорт» – 5 із вадами ОРА, 1 – із вадами зору. Серед них – дворазовий срібний призер Паралімпійських ігор із біатлону Олександр Казік і бронзова призерка чемпіонату світу, багаторазова переможниця та призерка Кубків світу, учасниця Паралімпіади Ірина Буй.

У перший день пройшли перегони на 900 метрів. Вінничанки Дар’я Бродецька та Ірина Буй принесли дві срібні та бронзову медалі. На другий день в стартах на 2,5 км вони ж виграли срібло і дві бронзи. У перегонах на 6 км Дар’я Бродецька отримала срібло, Дар’я Банделюк – бронзу, а Ірина Буй посіла 4-е місце. В останній день лижники мали б змагатись у біатлоні на дистанції 10 кілометрів, але погодні умови стали на заваді, тому перегони були скорочені до 6 кілометрів. Вінничани «Інваспорт» втримались на своїх позиціях: Дар’я Бродецька та Дар’я Банделюк посіли другу і третю сходинку п’єдесталу відповідно. Їх підготували тренери відділення біатлону регіонального центру «Інваспорт» Марцін Кучерявий та Інга Тарнопольська. В загальнокомандному заліку збірна Вінницької області посіла друге місце серед спортсменів з ураженням ОРА. Для порівняння, в минулому році ми були третіми на аналогічному чемпіонаті.

Паралімпійські ігри відбудуться в 2022 році. В цьому році запланований чемпіонат світу із біатлону і лижного спорту серед осіб із вадами ОРА і зору. Поки головними претендентами серед вінничан на нього є штатні члени національної збірної – Ірина Буй і Олександр Казік (гайд, тобто помічник під час перегонів Сергій Кучерявий). Наразі спортсмени залишилися у Яворові на навчально-тренувальному зборі для підготовки до участі в чемпіонаті світу».

Джерело: http://noc-vin.org.ua/%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%BB%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D1%80/

Марцін Антонович Кучерявий, тренер-викладач Вінницького регіонального центру інваспорту (м. Бар Вінницької області), Заслужений тренер України

«Інваспорт — система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні».

Кожна зустріч, кожна душа, кожна «Сповідь» змінює мене, навчає та надихає. Але зазвичай для цього мені потрібно декілька разів переосмислити все почуте та відчуте під час діалогу, для того, щоб зрозуміти чому саме дав мені змогу навчитися Господь у цієї душі. Але цього разу все було інакше. Це була та ситуація, той урок, котрий захопив своїм виром і назавжди перевернув щось в душі. Я лише згодом зрозумів, що побачене змінило щось в мені назавжди.

Наближалися вечірні сутінки, рух на дорозі був не дуже жвавий, назустріч нам рухалися поодинокі машини. Тоді я ще був приємно здивований тим, що на такій нерегульованій дорозі всі дотримують доволі невисокої швидкості. Аж раптом назустріч нам виїхали діти. Підлітки. У яскравих захисних жилетах.

Я вперше бачив тренувальне спорядження параолімпійців, але не впізнати в цих дітях спортсменів було неможливо. Зібраність, уважність, зосередженість на цілі – все це було помітно неозброєним оком. Так, сильні, потужні, талановиті. Але ж діти. Наші українські діти, що змушені тренуватися, маневруючи між автомобілями!

Потім ми під’їхали ближче, я познайомився з тренером і мав змогу побачити тренування юних чемпіонів. Говорити, що ці діти з обмеженими фізичними можливостями? Ні в якому разі! Спостерігаючи за їх тренуванням, я розумів, що всі обмеження у нас в головах, а наші тіла ховають в собі безмежний потенціал, доступ до якого блокує для нас лише нами самими вигадані обмеження.

Я бачив перед собою такі юні й водночас такі дорослі уособлення сили духу, волі та потужної роботи над собою. Їхній ДУХ давно вийшов за межі фізичної недосконалості наших тіл, вони самі, їхні душі стали сильніші за фізичне тіло. І вже не тіло, а ДУХ веде їх вперед до нових перемог, досягнень та звершень.

Я, як батько, як українець, прагнув би для цих маленьких янголів найкращих умов для життя та тренування. Але вони й у цьому сильніші за мене. Для них польові умови – це навіть не другорядне. Вони ведуть безперервний процес самовдосконалення, незалежно від будь-яких умов. Я дивився на них і не бачив фізичних вад. Моє батьківське серце переповнювала гордість за таких неймовірних наших українських дітей.

Тому «Сповідь» з тренером юних чемпіонів викликала в мене водночас і цікавість, і хвилювання. Мені так важливо було побачити душу цієї людини та показати її Нації. Я неймовірно переймався про те, чи вистачить в мене самого на це душі. Та Марцін Антонович однією фразою відповів на усі мої поставлені та не поставлені запитання. Розповідаючи про своїх вихованців і про те, що сьогодні виступи наших олімпійців транслюють на державних телеканалах, він сказав: «Тепер я маю змогу спостерігати за виступами своїх дітей». Вимогливий, принциповий тренер, він виховує не просто спортсменів. Він тренує дітей. Своїх дітей.

Левову частку складнощів, що виникають в процесі підготовки спортсменів він бере на себе: розшукує спонсорів та обладнання, сам забирає дітей на тренування та розвозить по домівках і уважно стежить за кожним кроком, кожним рухом своїх підопічних, аби вчасно підставити плече і кожне падіння для його вихованців одразу обернулося злетом.

З одного боку його розповідь про спортивні будні здавалося мало емоційною. Та він сам пояснив це: «Я запрошую на наше тренування усіх охочих. Немає сенсу розповідати про те, що потрібно побачити на власні очі». І я в цьому з ним більш ніж згоден.

Я дивився на Тренера та його підопічних розумів, що лише Господь знає скільки любові та душі потрібно для того, аби допомогти дітям зміцнити ДУХ настільки, щоб він став настільки сильнішим за тіло, сильнішим за фізичні вади. Ми розмовляли, а я щиро захоплювався тим, наскільки яскраво сяє Божа іскра в його душі й на які величні справи вистачає цього сяйва.

Мені залишається лише дякувати Богу і цим дивовижним українцям за цей урок сили, волі та духу, котрий вони дарують Нації власним прикладом і молити Господа про те, щоб кожен з нас зумів скористатися цим уроком. Особисто я згадуватиму цю науку кожен раз, коли мені здаватиметься, що я зіткнувся з нездоланними складнощами.  Людина може досягти будь-чого, якщо в ній достатньо Духу, Душі та Бога.

О великий апостоле, євангелісте громоголосий, Богослове довершений. Ти бачив таємні одкровення, що чекає людство, непорочний і возлюблений наперснику Ісуса Христа! Прийми нас, грішних, під своє заступництво. Випроси у Всемилостивого Чоловіколюбивого Христа, Бога нашого, милості, Який перед твоїми очима Кров Свою пролив за нас. Нехай помилує нас і простить наші гріхи по милості Своїй, і дарує нам здоров’я духовне і тілесне, всяке благодіяння та достаток. Настав нас отримати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого. А по кончині дочасного життя нашого нехай позбавить нас від немилостивих мучителів на митарствах, і щоб ввійти нам в Небесний Єрусалим, якого славу ти бачив в Одкровенні. О, великий Іване! Збережи всі міста християнські, храм цей, тих, хто служить і молиться в ньому, від голоду, згубної смерті, вогню і меча, навали іноземної і міжусобних війн. Порятуй нас від всякої біди і напасті та молитвами твоїми відведи від нас праведний гнів Божий, і випроси для нас Його милосердя.

О великий Боже, Альфо і Омего, джерело і осново нашої віри! На моління уповаємо Івана святого, через якого Ти нам відкрив Себе, незбагненного Бога, в невимовному Об’явленні. Прийми його прохання за нас і даруй нам милосердя в просьбах наших на славу Твою. Понад усе допоможи нам стати духовно вдосконаленими, щоб увійти в Обителі Твої. О Небесний Отче, Творцю всього небесного і земного, Всесильний Царю! Торкнись перстом Твоїм сердець наших, щоб перетворити їх з кам’яних на плотські, щоб цими новими і очищеними серцями ми удостоїлись бачити Славу Твою та розрізняти добро і зло. Духом Премудрості очисти наш розум і нашу душу, щоб Премудрість Твоя вчила нас Заповідям Твоїм і тому, що угодне Тобі. Щоб ми жили не по плоті, а по Духу, і сподобились з Іваном прославляти ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь.

Митрофорний протоієрей Ростислав Процанін, благочинний Бершадського та Чечельницького районів Вінницько-Тульчинськоі єпархії, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (м. Бершадь) та храму св. ап. і єв. Іоанна Богослова (с. Красносілка)

Опікуючись двома парафіями, маючи силу силенну справ, він все одно знаходить час та можливість регулярно їздити на фронт. Щось йому болить, не дає спокійно жити та залишатися осторонь. Щось кличе його на передову до наших воїнів.

Що саме? Спробую розповісти це так, як сам відчув. Відчув душею безмежно милосердну душу мого співрозмовника. Ми познайомилися задовго до нашого приїзду на Поділля. В телефонній розмові я пояснив йому навіщо хочу та що шукатиму. Він уважно вислухав мене й одразу ж відправив мені контакти героїв майбутніх програм: Марії Цимбалюк, Юхима Вигоднера, Володимира Шаматієнка, Надії Фартушняк, Романа Ковальчука.

Різні люди, різні долі, проте всі пов’язані одне з одним невидимою ниткою українства, котре сповнює їх душі та серця. Люди, котрі люблять свою країну самовіддано, беззастережно, безумовно. Я вдячний за ці «Сповіді», котрі відкрили Україні неймовірні душі наших співвітчизників. Проте зняти програму з самим отцем Ростиславом виявилося доволі не просто. Він постійно зайнятий численними справами парафій, допомогою нашим воїнам та ще купою справ, котрих вистачило б на п’ятьох людей.

Та мені все ж таки пощастило знайти час та можливість і зняти «Сповідь» з отцем Ростиславом. І хоча зйомки відбувалися на подвір’ї його парафіянина, це нікого не бентежило. Навпаки, в цьому було стільки справжнього простого та щирого. Я з гордістю за нас, українців, спостерігав за тим, з якою повагою та любов’ю ставляться парафіяни до свого священика і з якою турботою та теплом приймають у своєму домі. І це тепло між людьми, коли я його побачив та відчув, розповіло мені про ці душі набагато більше за будь-які слова.

Ми сховалися від спеки в затишній тіні дерев і розпочали наш діалог. І якось так мирно було на душі. Блаженно. Неймовірно тихо. Таке враження, що Господь подарував ці хвилини спокою двом постійно заклопотаним мандрівникам, котрим поклик душі не дає спинитися ані на мить. Той сонячний день, сонячний діалог був сповнений смаком життя та ароматом змін. А ще любов’ю до всього, що дарує нам Господь.

Україна була в усьому. У відлунні фраз, у хмаринках над нашими головами, в кожній ниточці павутинки, котру плів працьовитий павук поруч з нами… В кожному звуку та подиху. Ми навіть завмерли на мить від відчуття грандіозності нашої рідної землі та посміхнулись одне одному, розділивши це неймовірне відчуття. В ту мить ми настільки розуміли один одного без слів, що слова здавалися зайвими.

На початку статті я задався запитанням, а потім кожним рядком, кожною фразою усвідомлював відповідь на нього. Що змушує нас, українців – Ростислава Процаніна, Олега Володарського та багатьох інших полишати купу надважливих справ і рушати туди, куди кличе Бог і Україна?

Любов до рідної країни, котра стала більшою за нас самих, масштабнішою, ніж ми могли б усвідомити. Адже за спиною залишається рідна Нація, рідна земля, котрою ходитимуть наші нащадки й котра прийняла в себе тіла наших предків.

Ось тому отець Ростислав раз за разом рушає в дорогу, котра гріє йому серце, адже він везе на фронт частинку тієї любові та вдячності, котру передає нашим захисникам рідна Нація. Болить йому війна. Болить Україна.

А тут, в цей сонячний день він якось враз видихнув клопоти й вдихнув спокою та тиші. Все ж таки любов більша, сильніша та глибша за біль, що б там не сталося. Ось тому вся суть героя цієї «Сповіді» говорила лише одне: «Я люблю тебе, Україно!

Люблю такою, яка ти є: ще такою юною і не свідомою у своїй незалежності, зболілою та знекровленою війною, продажністю й ницістю політиків та чиновників, але такою безмежно красивою барвами та душами українства. Люблю наш мудрий, працьовитий народ. Родючу землю. І ВОЛЮ, котру віками не вдається зламати зовнішнім та внутрішнім ворогам»

Я не знаю чи почув в ту мить душу мого співрозмовника, власну душу чи душу кожного небайдужого українця. Одне я знаю напевне – Господь милосердний тим, що дарує нашій Нації такі душі, котрі вміють так любити Бога і Україну. І саме в таких душах наша сила та непереможність.

https://youtu.be/Inj73X9YTxM

У XVII сторіччі замок був уже повністю мурований. В плані квадратний, на рогах його були бастіони чи башти, які задалеко відступали від периметру мурів і висовувалися по діагоналі. Але мало що збереглося вже на початок 20 ст.

Дослідник подільської землі Сіцінський Юхим Йосипович пише: «На місці ставу сіножаті та городи. На краю міста руїни замку, рештки мурів, що оточували замок. Заввишки мури 6-7 м, а над ним бійниці. Башт до нашого часу не збереглося».

Новий кам’яний замок було збудовано під керівництвом Мартіна Гербурта, який був старостою барським у 1553-1570 рр., з метою укріплення південних рубежів Речі Посполитої, перекриття виходу до Чорного моря.

У 1636 р. у Бар переніс свою резиденцію гетьман великий коронний Станіслав Конецпольський. Кам’яна фортеця будувалась у 1630-1647 рр. за проектом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана . За його планами створено чотирикутну фортецю з чотирма бастіонами, 6 м у висоту. Замок Бар став третьою за величиною (після Кам’янця і Меджибожа) фортецею Речі Посполитої, й разом із Бердичевим Бару дали назву «брама польської України». Сьогодні на місці фортеці є парк, оформлений на початку ХХ століття.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику: «Кам’яний Бар — справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати». У 1671 році Ульріх фон Вердум писав в нотатках: «На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста».

В 1640-і роки йшло будівництво в Барі арсеналу інженером-архітектором Кшиштофом Арцишевським і Павлом Ґродзицьким. На озброєнні у всій державі в 1640 р. було 325 гармат, з них Барська фортеця мала 4 колюбрини (гармата калібром 21 см), 2 бастардові колюбрини (10 см), 8 польових діл.

Під час повстання 1648 р. Максим Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар — місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів. Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.

29 лютого 1768 в Барі була проголошена Барська конфедерація. Проти конфедератів було послано російські війська під командою генерала Петра Кречетнікова, яких підтримувала вірна Станіславу Августу Понятовському коронна армія під командуванням Франциска Ксаверія Браницького. 9 червня 1768 із боями місто було взяте, за іншими даниим облога Бару (або оборона Бару) почалась 19 червня 1768 року. 30 червня 1768 замок був взятий штурмом під командою Апраксіна. Після цього Барський замок був значно поруйнований і з тих пір став занепадати.

Ігор Лозінський, громадський діяч, голова БФ «Барський замок. Відродження»

Не можу писати автоматично. Після «Сповіді» не може бути шаблонних фраз чи стандартних слів. Кожна душа особлива і ставитися до неї можна тільки з максимальною увагою та глибокою повагою. Треба її відчути. Це як спіймати вітер в парус. Спіймати той самий потік емоцій, вражень та відчуттів.

Господь дарує зустрічі, знайомства та діалоги, проте тобі має вистачити душі для того, щоб усвідомити та оцінити кожен Його Дар. Тут вже не можливо змусити себе писати, просто одного разу ти відчуєш, що настав час переосмислити саме цю «Сповідь» і тоді слова самі прийдуть і зберуться в потрібні фрази, речення та тексти. Скільки не намагався розпочати написання, сподіваючись, що натхнення з’явиться в процесі, проте окремі думки та фрази так і не ставали текстами, доки не приходило відчуття того, що настав їх час.

Цього разу текст покликав мене, коли я знову відчув себе на стежках напрочуд красивого парку, дерева якого сягають своїм корінням глибини віків, адже на місці цього парку ще в XVI ст. була побудована перша фортеця, а в XVII ст. було збудовано Барський замок, котрий на той час вважався другим за потужністю після Кам’янецького, тому його називали «ключем від Східного Поділля». Це неймовірне відчуття, коли бачиш над головою чисте небо, до якого завше підіймаєш очі в молитві, а під ногами в тебе б’ється пульс славетного етапу нашої історії, ніби в очікуванні того, як зможе розповісти своїм нащадкам про велич давнини, а поруч протікає ріка, своєю плинністю та мінливістю пов’язуючи минуле і майбутнє, небо та землю.

Познайомив нас із цим дивовижним місцем Ігор Лозінський — людина, котра опікується відродженням Барського замку, співпрацюючи з істориками, етнографами, археологами та місцевими адміністраціями, вкладаючи в цю справу багато праці, любові та зусиль. В той день він люб’язно погодився провести для нас екскурсію та розповісти про той потужний пласт історії, котрий лежав у нас під ногами, де-не-де виринаючи на поверхню. Саме завдяки Ігорю, його глибоким знанням та щирому ентузіазму, ми зуміли відчути це місце душею.

Ігор розповідав про Барський замок, ми з цікавістю та увагою слухали його, але мене не полишало відчуття якоїсь недомовленості. А потім ми підійшли до невеличкого будинку, поруч з яким зберігся великий фрагмент стіни замку, і я навіть несподівано для себе запитав про цю таку непримітну будівлю. Виявилося, що здавна ця будівля належала римо-католицькій церкві, храм якої возвеличувався неподалік, проте під час радянських репресій була конфіскована і перетворена на катівню, де велися допити, застосовувалися тортури та відбувалися страти. Пізніше в цій будівлі розмістили піонерську організацію і лише нещодавно споруду знову повернули в лоно церкви й світлі душі зараз відмолюють це місце.

Як на ґрунтовому профілі ми бачимо як змінюють один одного горизонти ґрунту, так і у цій дивовижній місцевості, варто лише «копнути» глибше, ми бачимо, як змінювали один одного горизонти нашої історії останні 600 років. І в цьому стільки мудрості, величі та болю, що душа крається від усвідомлення усього цього. Проте лише це усвідомлення усіх барв нашого минулого може створити нам підґрунтя для того, щоб ми відновили своє коріння, котре дасть нам рости та квітнути.

Після екскурсії ми рушили в Польський дім, де нам люб’язно надали приміщення для зйомок програми. Я ніяк не міг відійти від тих почуттів, що в мене викликала розповідь Ігоря під час екскурсії, а для нього самого відродження замку, відродження нашої історії – це справа життя. Тому під час «Сповіді» ми говорили здебільшого про історичні та соціальні аспекти нашого буття.

Так буває. Такі люди, як Ігор Лозінський, котрі так натхненно віддають себе своїй діяльності, зазвичай сповнені переконанням того, що справа понад усе і тому їм і на думку не спаде, що можна говорити про себе, замість того, щоб розповісти українцям те, чому присвячують себе. Та й що говорити? Слова варті лише тієї частинки душі, котра в них вкладена.

А ті, хто вкладає душу у важливу для Нації діяльність, говорить своїми справами, масштаб котрих інколи затьмарює потужність особистості, проте аж ніяк не зменшує. І чим більше зустрічаю таких людей, тим більше моя віра у величне майбутнє України перетворюється на впевненість. Я вдячний Богу, що посеред нас є ті, хто відроджує наше коріння, тим самим створюючи нам підґрунтя для того, щоб Нація росла та розквітала.

Приймаючи присягу Українського Патріота, перед Богом нашим Всевишнім, перед народомсвоїм, іменами Матері і Батька моїх, святою землею моєю українською клянуся, що буду твердо стояти за державність, свободу, незалежність України, вірно служитиму їй… Якщо ж я порушу клятву, то нехай прокляне мене рід мій і народ український. І нехай покарають мене Всевишній і побратими мої Слава Україні, Героям її – Слава!

Йосип Едуардович Кібітлевький, директор ВСП «Барський фаховий коледж транспорту і будівництва», почесний автотранспортник України, почесний дорожник України, почесний громадянин м. Бар Вінницької області

Довго не хотів відпускати цю згадку, цю статтю і сам посміхався таким по-дитячому теплим відчуттям. Знаєте, як буває в дитинстві, коли ти нікому не хочеш показувати свій наївний скарб, щоб він не втратив свою магію. Ось так і ця зустріч, це знайомство потрапило до скарбнички моєї пам’яті й до таких дорогоцінностей я ставлюся вкрай ревно.

Коли мені розповідали про Йосипа Едуардовича, мені одразу сказали, що ця людина – скеля. Власними зусиллями, переконаністю та ентузіазмом він зібрав в очолюваному ним коледжі настільки потужну матеріально-технічну базу, обладнав наукові лабораторії, в яких є навчальні та виставкові моделі, від двигуна до фари та найдрібнішої деталі найновіших автомобілів відомих автовиробників, зібрав потужний викладацький склад та створив всі умови для того, щоб студенти могли отримувати сучасні, прикладні знання.

Ми поспілкувалися з Йосипом Едуардовичем, відвідали музей, аудиторії та побували на уроках. І я з повною впевненістю можу сказати, що сьогодні в Барському фаховому коледжі транспорту і будівництва створені всі умови для того, щоб вчорашні школярі, в стінах цього навчального закладу мали змогу отримати вдосталь знань та умінь. Щоб його випускники мали не багаж марних знань, котрі припадатимуть пилом в закутках пам’яті, а здобули потужні прикладні навики та уміння, котрі дозволять стати висококласним спеціалістом у своїй справі.

Тут дають змогу отримати квиток у життя, причому не лотерейний, де все залежить від удачі, випадку чи знайомств, а той, котрий дасть змогу забезпечувати себе власною працею та не перейматись за майбутнє. І я неймовірно радий за те, що наші українські діти мають таку змогу.

Та чим більше я дізнавався про коледж, тим більше росла моя повага й разом з нею цікавість до особи очільника коледжу. На початку нашої зустрічі я розповів про «Сповідь». Йосип Едуардович уважно слухав та спостерігав за мною, а потім сказав: «Ви робите дуже важливу для України справу. Тому я поруч із вами. Я обожнюю свою країну».

Першим, на що я звернув увагу в кабінеті директора, був прапор коледжу. Йосип Едуардович розповів мені, що у коледжу є прапор та герб, для розробки яких залучали майстра геральдики. Я здивувався такому ґрунтовному підходу, на що співрозмовник відповів: «А як може бути інакше? Ми бачимо цю символіку як на вході до навчального закладу, так і на канцелярських товарах,що на партах наших студентів, тому від самого початку її створення маємо ставитися до неї з повагою та відповідальністю».

І цією фразою він одразу пояснив мені яким чином коледжу вдалося досягти такого надвисокого рівня. Небайдужість, наполеглива праця, уважність до найменших деталей та багато душі. Усе це, вкладене в будь-яку справу завжди приносить видатні результати.

Поки мої колеги налаштовували апаратуру, я роздивлявся кабінет і побачив жіночий портрет, котрий було видно лише власнику кабінету.

– Мама? – запитав я.

– Так! – трохи сором’язливо, але з неймовірним теплом відповів він.

Численні здобутки та досягнення цієї людини – це те, що видно одразу. Та глибинним, фундаментальним в усвідомленні цієї людини для мене стало те, що саме усвідомлення свого коріння, українського, материнського коріння дозволяє йому настільки міцно стояти на ногах і дає сили, енергію та натхнення настільки потужно змінювати сьогодення та творити майбутнє.

І такий самий фундамент він намагається відбудувати у своїх студентах. Вшанування пам’яті Героїв Крут, козацькі забави, молитва студента, пам’ятка громадянина України та потужні, сучасні прикладні знання з професійних та загальноосвітніх дисциплін. Знаєте, під час цього візиту я ніби потрапив в інший світ, в той, де юні та дорослі українці, своєю завзятістю у передачі та отриманні знань будують ту Україну, про яку ми усі з вами мріємо.

https://youtu.be/UFvjR8eG5rY

Молитва до Пресвятої Богородиці

Пречиста Діво Маріє! Зі світанком цього дня вдаюся під Твій Покров і як добра дитина, благаю Тебе: Матінко моя Небесна, заопікуйся мною! У Твої руки віддаю душу мою і тіло, все моє життя. А Ти, добра Небесна Мати, будь найкращою Ненькою та Заступницею! Охороняй мене завжди сильним Твоїм Покровом у всіх небезпеках для душі і тіла. Заступайся за мене у Твого Сина та Своїми молитвами зменшуй Його Святий Гнів з приводу моїх гріхів! Бо я добре знаю, що Ти, Царице Неба, завжди успішно допомагаєш усім тим, хто з довірою віддається під Твоє заступництво. І твердо вірю, що під Твоєю Святою Опікою легше зможу уникати всіх небезпек для душі і тіла, та виконувати Божу Волю, а після смерти осягнути вічне щастя на Небі. Амінь.

Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці у смт. Оратів, Вінницької області

Духовні лідери Нації. Люди, котрим українці довіряють набагато більше, ніж свою долю. Довіряють свої душі, свої думки. І котрим каються та сповідуються. З якими моляться та звертаються до Бога. Я неймовірно пишаюся тією довірою священнослужителів, завдяки якій я вже третій рік поспіль подорожую Україною та знімаю «Сповідь» на очах у Нації і Бога.

Під акомпанемент осіннього дощу ми прямували до Оратова на зустріч зі священиками рідної Української церкви. В красивому, затишному храмі Успіння Пресвятої Богородиці на нас вже чекали Андрій Кук, Ігор Штим, Ярослав Мацюк та Вадим Новокрещонов. Четверо священиків, котрі, не зважаючи на зайнятість та негоду, знайшли час та можливість знятися у нашій програмі.

Це неймовірна мотивація працювати над «Сповіддю» та знімати нові й нові програми, і водночас неймовірна відповідальність, адже для усієї команди проекту надважливо виправдати цю довіру. В круговерті великих міст ми часто втрачаємо не тільки себе, а й Бога. І в тому дивовижна чарівливість маленьких містечок, сіл та селищ, де люди мають вдосталь часу, змогу та тиші, щоб постійно мати Бога в душі та звертатися до Господа.

Тому священик тут – істинний духовний лідер громади. А це неабияка відповідальність перед Нацією і Богом. Тому потрібно мати багато душі, віри та любові, щоб виправдати цю довіру. А потім ми дивуємося тому, звідки ж тут стільки патріотизму, любові до ближнього та до України. Все дуже просто – покоління за поколінням виховуються в любові до Бога і України і велика заслуга в цьому нашої рідної Церкви та українських священиків.

Із самого дитинства тут розмовляють з Богом. Малеча промовляє слова молитви і дорослішаючи усвідомлює глибину цих слів. Діти говорять з Богом. Вони совісні, добрі та милосердні. Я нікому не нав’язую своєї думки, проте мрію про те, щоб діти мали змогу спілкуватися зі священиком у школі і прошу у Господа такого виховання своїм майбутнім онукам та правнукам.

Та не менш важливою церква є і для дорослих. В храмі, під час спільної молитви, ми усвідомлюємо, свою єдність. Такі громади, поєднані спільною молитвою, надзвичайно потужні. Вони – фундація сильної, квітучої України. В цій молитовній єдності громади, єдності Нації велика заслуга українських священиків.

У отця Андрія Кука очі випромінюють світло. У нього ясний та надзвичайно добрий погляд. І в цьому добрі велика сила! Він дивиться в очі, розуміє навіть не сказане і з любов’ю обіймає душею. Люди, котрі багато часу проводять з дітьми, починають випромінювати особливе світло.

Андрій Кук, окрім священичого служіння, навчає маленьких українців музиці. Ми розмовляли, а мені стало тепло на душі від того, що поруч з нашими маленькими українцями є такі люди. Я як батько, для якого чужих дітей не буває, щиро радів за наших українських дітей, котрим Бог дарував щастя наповнювати душу молитвою та творчістю за мудрої підтримки цієї неймовірної людини.

Ми навчаємо дітей власним прикладом і водночас самі навчаємося у них по-дитячому щиро любити та вірити, довіряти та радіти. І завдяки тому, що такі священики, як Ігор Кук, підтримують як дорослих, так і дітей на шляху до Бога, то обом поколінням стає набагато простіше засвоїти уроки одне від одного і не втратити цей зв’язок поколінь. У своїй любові до Бога та до ближнього ми стаємо мудрішими та щасливішими і в цьому величезна мудрість тієї Любові, котру Господь дарував людству.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (смт. Оратів, Вінницька область)

https://youtu.be/SR93_OkCd6o

Історія інтелектуально-ігрового руху в нашому університеті розпочалась на початку 90-х років минулого століття. З окремих зацікавлень і спорадичних виявів інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» у стінах тоді ще ВДТУ січневими днями 1995 року зародився Клуб інтелектуального товариства «Баюн». Назва клубу має свої витоки в давньослов’янській міфології, згідно з якою бог Велес був не лише покровителем скотарства та багатства, а й богом знань та мудрості. Він має два міфологічних втілення у птиці Гамаюн та котові Баюнові. Обидва слова «гамаюнити», «баюнити» означають наспівувати, розповідати, тобто доносити до людей інформацію, давати знання, а це і є одним із завдань клубу. Ігрові форми які практикуються в діяльності клубу покликані формувати вміння та навики логічного, швидкого мислення, роботи в команді, розширення ерудиції студентів, що й здійснюється ось уже 20 років. За два десятиліття свого існування КІТ «Баюн» провів десятки різноманітних турнірів з таких інтелектуальних ігор як «Що? Де? Коли?», брейн-ринг, «Своя гра», відео-реалії, мудрологія, квест та інше. Стали традиційними регулярний чемпіонат Кота Баюна (40 чемпіонатів), чемпіонат студентів ВНТУ, Кубок кураторів (для першокурсників ВНТУ та їх кураторів).

Діяльність клубу вийшла й за межі університету, саме за його ініціативи та зусиль проводився Кубок університетів Вінниці, Студентська інтелектуальна ліга, переможець якої отримав тижневу подорож до Польщі та Чехії, турнір по екстремальному брейн-рингу. А з 2005 року клуб почав проводити всеукраїнські фестивалі: «Березневі ігри Кота Баюна» (2005), «Козацька сотня» (2006), «Всесвіт українського слова» (2007), «Баюнале» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013, 2014), на які приїжджають команди інтелектуалів зі Львова, Івано-Франківська, Чернігова, Одеси, Києва, Тернополя, Миколаєва, Житомира, Харкова, Луганська, Донецька. Стало доброю традицією для клубу проведення тематичних інтелектуально-ігрових заходів до ювілеїв видатних діячів української культури. Так, були проведені турніри по «Що? Де? Коли?»: «Незламний дух каменяра» до 150-річчя Івана Франка, «Аристократ вінницької землі» до 70-річчя письменника гумориста Олега Чорногуза, «Голос з Гетсиманського саду» до 100-річчя Івана Багряного, «Слово Тараса Шевченка для всіх поколінь» до 200-річчя поета. У 2011 році було проведено Вінницький обласний шкільний турнір по «Що? Де? Коли?», до участі в якому було залучено представників 20-ти районів, це понад 200 команд і більше 1500 учнів.

Любить Кіт Баюн і прогулятись та організувати інтелектуально-пошукові ігри на вулицях Вінниці «Давай за Гоголя» до 200-річчя письменника, «Скарби Вінниці», «М. Коцюбинський: письменник і просвітянин» до 145-річчя нашого земляка (2009), «Тарас Шевченко і Кароль Войтила — визначні постаті європейської культури» (2010), «Велика рідня» до 100-річчя. Михайла Стельмаха, «Знайди свій талант» з біблійної тематики, «Синоніми до України» з нагоди 75-річчя вінницького поета Анатолія Бортняка (2013), виїзні ігри «Печера-квест» (2013), «Тиврів-квест» (2014). Вінницькою родзинкою постала нова форма інтелектуальної гри — відео-реалії, яка була придумана саме Котом Баюном. Це гра побудована на картинках підказках, кожна наступна з них зменшує поле пошуку, вказує на якісь особливості того об’єкта, що загаданий в питанні. Турнір з відео-реалій традиційно є апогеєм всеукраїнського фестивалю «Баюнале». Але було проведено ще цілий ряд самостійних ігор в цьому форматі «Світ очима перекладача Григорія Кочура» (2008), «Кубок великого Філа» (2008), «Історія Євросоюзу» (2009), «Веселий залп» до 75-річчя гумориста Анатолія Гарматюка (2011), «Княжий кубок» (2011), «ІТ-Кубок» (2012), «Кубок Соборності» (2013), «Несподівані реколекції» по життєписах християнських святих (2013), «Новорічно-різдвяні традиції Західної Європи» (2014), «Новорічно-різдвяні традиції українців» (2014), «Традиції та фестивалі європейців» (2014). А ще клуб організовував інтелектуально-ігрові презентації книг «Отаман Яків Шепель» Олександра Дмитрука, «Думки» Блеза Паскаля в перекладі професора Олега Хоми, турніри з брейн-рингу, «Трійки» з творчості Євгена Гребінки, Лесі Українки, Тараса Шевченка, тематичний турнір «Що? Де? Коли?», присвячений Польщі, інтелектуалізований турнір з «крокодилу» до ювілею Кобзаря, звичайні дебатні турніри та літературні дебати. Філософ Йохан Хейзінга проголосив, що людина — це Homoludens (людина граюча). Життя без гри нудне, тим паче інтелектуальної розваги, яка насправді є найбільш, як це не дивно, пристрасною, тому ГРА ТРИВАЄ!

Джерело https://www.myvin.com.ua/ua/news/student/33292.html

Анатолій Іванович Теклюк, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, директор центру соціальних комунікацій і лідерства ВНТУ, директор інституту Конфуція ВНТУ, голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн»

Перш ніж вирушити на зйомки чергового циклу «Сповіді», я телефоную друзям проекту і прошу у них поради та допомоги, щоб протягом обмеженого часу зуміти відшукати дух українства в очах та душах закоханих в Україну співвітчизників. І водночас показати людські барви та унікальність кожного регіону нашої такої різноманітної, багатої, цікавої країни. Цього разу завдяки допомозі Світлани Масловської, членкині Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», ми познайомилися з Анатолієм Івановичем Теклюком, завдяки якому ми мали щастя познайомитися та поспілкуватися з надзвичайно цікавими людьми, серед яких були як його неймовірні колеги, так і видатні діячі культури та мистецтв.

Тільки-но завітавши до Вінницького національного технічного університету, ми одразу завітали до ректора Володимира Грабка, з яким відзняли «Сповідь». А далі ми потрапили у дивовижний вир знайомств, вражень та відчуттів. Тамара Болеславівна Буяльська, котрою я щиро захоплююсь, науковець, волонтер, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса Світлана Травнева, письменник Анатолій Дмитрук.

І весь цей час турбота Анатолія Івановича Теклюка супроводжувала нас, де б ми не опинилися. Він був поруч, знайомив нас, допомагав організувати локації для зйомки, а в перервах розповідав про героїв програм та рідний університет. На завершення цього потужного дня, декілька разів впевнившись в тому, що ми не втомилися і вкотре пригостивши нас кавою, Анатолій Іванович запросив нас до актової зали, де ми розпочали зйомки «Сповіді» з ним самим.

І я дуже радію, що ця «Сповідь» все ж таки відбулася. Адже за привітною посмішкою та легкою вдачею не одразу можна побачити справжню глибину цієї людини. Так щиро радіти життю і насолоджуватися кожною його хвилиною дозволяє лише потужний фундамент, на котрому це життя базується. У Анатолія Івановича це усвідомлена віра в Бога, щира та сонячна любов до своєї родини — дружини та двох синів, котрими він неймовірно пишається, глибока повага до України, котру він відчуває як невід’ємну частину свого буття всім своїм єством.

Завдяки цьому в його душі відсутня порожнеча, котра отруює наше життя і занурює нас в болото постійного невдоволення собою та світом. Потужні наукові здобутки, висока посада в університеті викликають повагу, але мене вразив Анатолій Теклюк іншим — він відчуває цей світ душею, котра сповнена світла. І це світло привертає до нього людей.

Фаховий любитель мудрості — так називають Анатолія Івановича в стінах університету. Дійсно, неможливо не розділити той ентузіазм, з яким він розповідав про своє дітище — Клуб інтелектуального товариства «Баюн» та інтелектуальні активності, що проводяться на базі клубу.

Для мене в цьому і є квінтесенція душі, любові та мудрості — навчати важливим речам легко та просто. І не просто навчати, а надихати та заохочувати до того, щоб юні українці навчалися українству самостійно з ентузіазмом та задоволенням. Мало навчати наукам, не достатньо навіть говорити про складні речі простими та зрозумілими словами.

Я завжди бачив справжню місію Вчителя в тому, щоб посіяти в серцях учнів зерна мудрості, котрі проростатимуть там, змінюючи серця, змінюючи майбутнє і навіть світ. Тому моє серце радіє щоразу, коли мені вдається познайомитися з тим, кого з гордістю можна назвати Вчителем з великої літери. Згадуючи цю зустріч, цю «Сповідь», я дякую Господу за те, що Він подарував мені змогу ще раз переконатися, що у нашої Нації є ті Вчителі, котрі творять наше майбутнє вже сьогодні.

https://youtu.be/xDno991qK7o