Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128

Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.

Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.

Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.

Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya

Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.

Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.

Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.

Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.

Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.

Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.

Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.

Неймовірна Ліна Костенко писала:

«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»

У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.

https://youtu.be/jSp8Cr3iX9U

Третій рік поспіль столиця древнього Сіверського краю приймала учасників Чернігівського історичного фестивалю – істориків-реконструкторів. Три дні свята мечів, бойових сокир, стародавніх обладунків і справжнього чоловічого духу. І апогей – показові бої на території Дитинця. ІІІ Чернігівський історичний фестиваль зібрав близько ста учасників. Українці – члени клубів Чернігова, Києва, Херсона, Львова, Чернівців… Традиційні гості – поляки, норвежці (три роки тому саме Україна, Польща і Норвегія дали старт Чернігівському історичному фестивалю). Білоруси… І вперше цього року – французи, справжні нормани на чолі з могутнім Свеном.

Історичний фестиваль у Чернігові – це, в першу чергу, зустріч колег, які вивчають життя воїнів епохи Раннього Середньовіччя. І стверджують: культура як спосіб життя людей і тисячу років тому, і зараз у французів і поляків, в українців і норвежців була і є спільна – європейська.

Організатор фестивалю чернігівський історик Олег Ярошенко задоволений тим, що якість форуму щороку зростає: все більше продуманих комплектів одягу, який до деталей має відповідати епосі, точніші репліки (тобто точні копії) зброї. Власне, Чернігівський історичний фестиваль і задумувався для популяризації наукових знань про той історичний період, коли існувала Давньоруська держава, і для промоції історико-туристичної України й Чернігівщини зокрема. «Іноземці відкривають для себе Україну, – каже Олег Ярошенко, – і в тому числі Чернігів. Коли я приїжджаю на якийсь європейський фестиваль і представляюся, тепер кажуть – знаємо Чернігів, Чорну могилу, де були знайдені чудові шолом і меч…». А якщо додати, що щороку чернігівські реконструктори беруть участь у п’яти-семи аналогічних акціях в Європі, виступають в тамтешніх ЗМІ, то мова йтиме вже про один з найпотужніших потенціалів в популяризації Чернігівського краю – і в історичному, і в туристичному плані.

Йдеться і про необхідність розповідати іноземцям про реальну ситуацію в Україні. Наприклад, на Чернігівський історичний фестиваль цього року французи їхати просто боялися, адже інформацію про нас вони шукали в російських джерелах. А побачили, кажуть, зовсім інше…

А глядачі на ІІІ Чернігівському історичному фестивалі побачили справжні турніри – бої один на один, лава на лаву, змогли поспілкуватися та сфотографуватися з лицарями і навіть потримати їхню зброю в руках. Наступного дня реконструктори провели закриту для публіки частину зустрічі в Ялівщині: бій в лісі глядачів не передбачає.

Тим часом, за словами співорганізатора Чернігівського історичного фестивалю, директора департаменту культури і туризму, національностей та релігій ОДА Олександра Левочка, вже йде підготовка до четвертого фестивалю – запрошення розсилаються за рік. І участь в ньому, попередньо, візьмуть вже вісім країн.

Джерело: http://zemlyaivolya.net/news/evropeyski_vikingi_gostyuvali_chernigovi.html

Олег Ярошенко, керівник студії Чернігівського обласного центру народної творчості

Коли ми йшли коридорами Чернігівського обласного центру народної творчості, то побачили, як він працює у своїй студії. Зібраний. Зосереджений. Сконцентрований.

Я і потім, в перервах між програмами, бачив, як Олег постійно чимось займався. Захоплено. Повністю віддавшись ремеслу. Олег Ярошенко Ярошенко цікавиться життям наших предків. Займається історичною реконструкцією та відтворює епоху Русі.

Як історик та митець відтворює одяг, взуття, аксесуари та предмети побуту. Олег відчуває цю епоху. Я часто писав про те, що Русь жива, але ми не здатні почути та усвідомити цей такий потужний період нашої величної історії.

А у цій «Сповіді» поруч зі мною була людина, котра не тільки чує та відчуває, але і відтворює цю самобутню частину нашої історії. Розумний, талановитий, розважливий. Олег Ярошенко знає до чого прагне та вміє досягати свого.

Попри ще юний вік Олег Ярошенко достатньо мудрий, аби, використовуючи досвід наших предків, розфарбовувати сьогодення яскравими барвами та додавати кольорів життю. Олег любить життя. Знає його ціну та цінність. І цінує кожну мить. Такі люди уміють насолоджуватися краю навколишнього світу.

У Олега чудова сім’я. Його прекрасна дружина поділяє його погляди та захоплення. Вони шиють одяг та взуття, традиційні для наших предків. Дарують сьогоденню багатовічну глибину.

Здавалося б проста людина просто живе та насолоджується своїм життям, своїм ремеслом. Та придивившись уважніше усвідомлюєш глибину та мудрість цієї простоти.

З ним було легко та просто. Олег Ярошенко відкритий, чесний та привітний. Він радіє, коли люди цікавляться його справою і з радістю ділиться знаннями та уміннями з іншими.

Після кожного такого знайомства, такої зустрічі, такої «Сповіді» мене переповнює захоплення від того, які неймовірні люди живуть історією та культурою нашої дивовижної країни. І таких людей немало. Вони переконані українці. Та вони вже ні з ким не сперечаються, адже самі собі вже все довели. Просто живуть, працюють, виховують дітей. І люблять. Люблять Україну та українство.

О Пречистая Діво, Мати Господа Всевишніх сил, Неба і землі козацької Царице, Богохранимого стольного града Києва і всієї держави нашої України-Руси — Всемогутня Заступнице! Прийми всехвальні й подячні піснеспіви ці від нас, недостойних рабів Твоїх, і піднеси молитви наші до Престолу Бога і Сина Твого, щоби був милостивим до неправд наших і послав благодать Свою до тих, хто шанує Всечесне ім’я Твоє і з вірою та любов’ю вклоняється благовісній іконі Твоїй. Бо ми недостойні помилувані Ним бути, якщо не Ти ублагаєш Його за нас, Владичице, бо є все Тобі можливим від Нього. Через це вдаємося до Тебе як до певної і скорої Заступниці нашої. Почуй нас, що молимося Тобі, осіни нас Всемогутньою Покровою Твоєю і виблагай в Бога і Сина Твого: священикам нашим — ревність і піклування про душі наші, державцям — мудрість і силу, суддям — правду і безсторонність, відвагу і наснагу козакам, шлюбний Покров молодим подружжям та збереження їх у вірності та цнотливості, родинам — любов та злагоду, дітям — слухняність, ображеним — терпимість, кривдникам — страх Божий, тим хто у скорботі — душевний спокій, веселим — стриманість, а всім нам — Духа розуму і благочестя, Духа милосердя і покірності, Духа чистоти та правди.

О, Владичице Пресвятая, змилуйся над немічними людьми твоїми, позбав нас зневіри, відчаю, гніву, ворожнечі, недовір’я, заздрощів, наклепу, ненависті, марнославства і гордощів бісівських, а відтак зглянься на всіх нас милістю Твого заступництва. Підійми нас із глибини гріховної і просвіти сердечні очі наші, щоби бачити Спасіння. Будь милосердною і тут, і там: як на стороні земного буття, так і на Страшному Суді Сина Твого. А тих, хто з вірою і каяттям від життя цього відійшли — отців і братів наших, вікопомних князів і гетьманів, душі славних козаків-лицарів Війська Запорозького Низового — у вічному житті з янголами й усіма святими жити сподоби. Ти після Бога перша наша Надія і Заступниця всіх, хто прибігає до тебе з вірою. Збережи соборність землі нашої Україноруської, покрий нас Святим Твоїм Омофором від зазіхання злих нечистих сил та усякого супостата, нехай буде в країні нашій правда Господня, та хай збережуться в народі нашому святодідівська мова та звичаї. Бо молимося до Тебе Пречиста і Непорочна Діво як до Всемогутньої Заступниці та Винуватиці спасіння нашого і величаємо Святе та Величне ім’я Отця і Сина і Святого Духа в Троїці славимого і поклоняємого Бога, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь!

Протоієрей Микола Апанасенко, Клірик храму святої великомучениці Катерини (Катеринінська церква) м. Чернігів

Поки ми знімали програми він проводив служби. Я сам підійшов до отця Миколи. Я із захопленням спостерігав, наскільки самовіддано він ставиться до служби Божої та до прихожан. Люди приходили та йшли. Храм жив своїм життям, наповнюючись молитвами й каяттям, сльозами вдячності, надії та віри.

А отець Микола Апанасенко продовжував молитися та служити Господу. Я підійшов до нього і запитав: «Ви дозволите зняти з Вами програму?». Він сором’язливо посміхнувся та відповів, що не встигає, адже в той день у нього йшла служба за службою. Я попросив виділити хоча б 15-20 хвилин на «Сповідь» і він погодився, за що я йому безмежно вдячний.

Розмова про Бога з цим священиком стала для мене важливим уроком ВІРИ. Він козацької крові. Нащадок славетного роду. Чернігівець з діда-прадіда. Навчений вірувати в Бога і Україну. Переконаний та уважний духовний наставник.

Я побачив, з якою любов’ю та шаною отець Микола ставиться до свого служіння. Це неймовірно красиво — спостерігати за людиною, котра робить справу свого життя, слідуючи своєму призначенню.

На відміну від попів ворожої церкви, наші священики і капелани знайомі з тяготами та випробуваннями. Багато з них власними силами, серцями та душами відроджують старовинні часто напівзруйновані храми, а дехто навіть будує церкви від найпершої цеглинки в фундаменті до найвищого купола. І в цьому стільки святого! Стільки Божого!

Я надовго запам’ятав фразу, котру промовив до мене один з митрополитів нашої рідної церкви: «Мене часто запитують про те, чому наша церква саме така. І я відповідаю, що в цьому пряме відображення суспільства, в якому ми живемо. Так само як і держави».

Ми всі, кожен з нас — частинка величного цілого. А священик — це той, хто чує нашу душу. Адже лише покликаний Господом до служіння священик може вказати тобі шлях до світла. Треба лише зуміти стати на цей шлях. Прийняти його. І йти ним чесно та віддано.

Ми завершили програму, а отець Микола почав обряд хрещення немовляти. Ми проходили повз, коли батьки з ніжністю тримали малюка на руках. Неймовірно милий та обласканий хлопчик. І в першу чергу милістю Господньою. Його принесли до Бога, щоб Він осяяв ще таке маленьке життя сяйвом щирої та вічної любові.

Прилуцькому краєзнавчому музею імені В. І. Маслова 127 років

«Музей одна з небагатьох інституцій, що відображає творення державності України та її становлення на світовій арені, як висококультурної розвинутої країни. Відвідати музей наче отримати можливість ненадовго доторкнутися до минулого, відчути на собі плин часу, згадати історію свого села чи міста, осягнути власний зв’язок з далекими поколіннями предків. Адже народ, який не знає своєї історії приречений на вимирання.

Прилуцький краєзнавчий музей є одним з найстаріших в Україні. Археологічні, історичні, природничі, етнографічні та мистецькі пам’ятки Прилуччини, що зберігаються в його стінах, є безмовними свідками багатовікової історії Приудайської землі. Вони наче розповідають про її чарівну природу, про видатних прилучан та їх життя».

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

Я наче відчував, що мені потрібно потрапити на другий поверх краєзнавчого музею. Нас, змоклих під осінньою зливою, зустрічала директорка музею Тетяна Зоць. Ми привіталися, познайомилися і рушили нагору. Перший поверх надихає відвідувача цікавими експозиціями з експонатами флори та фауни регіону. Тоді як зали другого поверху сповнені історією українства та відображують історичні події від буття стародавніх слов’ян до подій XX століття.

Ледве ступивши до зали з історичною експозицією, я одразу відчув наскільки мені тут затишно і як тішиться побаченому моя українська душа. З кожної сторінки цих епох наші предки говорять до нас. До нас кличе неймовірна, настільки могутня спадщина віків, міць якої ми за всі роки незалежності так і не змогли усвідомити. Але саме це усвідомлення має стати частиною буття кожного з нас, адже саме воно являє собою фундамент нашого майбутнього.

Це так важливо культивувати генетику, котру по-варварськи винищували сотні років. Нам потрібно з науковою педантичністю збирати відлуння Душі Українства, і з відкритою душею приймати та вивчати наукові здобутки на цій ниві. Наука, історія не може бути від’єднана від суспільства.

Для розбудови соціуму топові ЗМІ мають висвітлювати на перших шпальтах не вбрання селебрітіз чи особисте життя самопроголошеної еліти суспільства, а останні наукові відкриття та передові досягнення. Тільки так ми зможемо замінити у свідомості рабську психологію меншовартості, котру століттями нав’язував червоний режим, на відчуття національної гідності та самоповаги.

Саме такі думки наповнювали мене, під час знайомства з історичними експозиціями Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова. Першу «Сповідь» ми знімали з директоркою музею Тетяною Зоць.

Ми говорили не про цифри чи дати. Ми говорили про душу з людиною, котра очолює колектив однодумців, надзвичайно натхненних духом українства. Вони не просто збирають та демонструють експонати, а ще й відчувають усю ту глибину, котру вони уособлюють.

«Сповідь» це програма про душу. Душу, котра творить добро. Для всіх: для близьких та для незнайомців, для сучасників та для прийдешніх поколінь. Творить во славу Господа та за покликом серця.

«Сповідь» – це відповідь телевізійним аудиторіям, котрі так бравурно та нерозсудливо піддаються ворожій інформаційній пропаганді. Котрі не шанують Героїв. Котрі забувають про війну із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Котрі воліють не пам’ятати про те, що кожним своїм вчинком кожен з нас створює сьогодення Нації й тим самим закладає фундамент нашого спільного майбутнього.

Нас намагаються зробити сірими, безініціативними, аморфними. Байдужими. Соціально й національно пасивними. Але є люди-іскри. Вони палають. Світять. Творять. Надихають. Їм складно. Важко. Часто самотньо. Але коли такі люди відшукують одне одного та збираються разом навколо спільної мети, вони стають тією потужною рушійною силою, котра рухає українство вперед.

Такою я побачив Тетяну Зоць. Натхненна, потужна, небайдужа українка, вона палає своєю справою та надихає своїм ентузіазмом оточуючих. Я слухав її, зачарований тією енергією, котру випромінює ця людина. Але не зважаючи на надзвичайну приємність бесіди, мою душу сповнював сум та тривога.

Ми, як Нація, забуваємо про нашу культуру. Забуваємо про генетичні цінності. Ми маємо набагато більше уваги приділяти історії, культурі та мистецтву. Набагато принциповіше ставитися до цих питань, до їх вивчення та популяризації. Адже це не просто гілки на дереві нашого буття, це його коріння. Основа основ. Ми втрачаємо час. Ми знову і знову відмовляємо собі в можливості пишатися тим, що ми українці.

Час нашої розмови сплинув непомітно, але відлуння цього діалогу і досі зігріває мене. З цим місцем, цим музеєм, варто познайомитися. Варто його відвідати. Відчути його. Пройтися залами, послухати екскурсію, подивитися експозиції. Варто хоча б для того, щоб вийти з цих стін натхненним оновленим та почати зовсім по-іншому відчувати ту землю, якою ми ходимо, на якій живемо. Це місце дарує диво.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

https://youtu.be/gb_Ox8Sl5FQ

Знаю, що навіть там… в Небесній Обителі Наталія Миколаївна буде молитися за свою Україну — Олег Володарський (відео)

Померла завідувачка ніжинського дитячого садочку №13 «Берізка» Наталія Миколаївна Примушко. Світла, творча, креативна людина, прекрасна жінка, турботлива, любляча мама та бабуся. Наталія Миколаївна педагог майже з півстолітнім стажем — віддала дошкіллю більше 40 років.

Заслужений працівник освіти України, «Відмінник освіти України», «Спеціаліст вищої категорії», має звання «Вихователь-методист». Її творче кредо — «Створення «хати радості» для маленького українця, про яку так мріяла Софія Русова. Кожен її день діяльності — то була яскрава сторінка відкриття шляхів вдосконалення формування основ національного світогляду педагогів та ніжинської малечі.

Світла пам’ять людині, Педагогу з Великої літери! Співчуття рідним та близьким!

Джерело: https://mynizhyn.com/news/misto-i-region/21338-vidiishla-u-vichnist-natalija-primushko.html

Примушко Наталія Миколаівна, директор закладу дошкільної освіти №13 «Берізка», Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України

Про цю людину, цю жінку, Матір та Вчителя писати складно. Серце щемить та хвилюється. Під час нашої «Сповіді» я щосили намагався не показати, як всередині мене прокинувся та закричав той маленький хлопчик, котрим я був майже піввіку тому.

Почуття нахлинули з небувалою силою. Мені було складно говорити, ставити запитання та взагалі складно було сприймати цей діалог як зйомки програми. Було складно стримувати власні емоції. Це було на самісінькій межі моєї витримки. Ми усі хочемо в дитинство. Мріємо про це і згадуємо його як найсвітліші миті нашого життя і в миті радості, і в час смутку чи журби.

Останнім часом я часто повертаюся до своїх дитячих спогадів. Чому? Не знаю. Але мені там спокійно і тихо. Навіть молитва останнім часом огортає мене спогадами дитинства, осіннім туманом та передчуттям скорого Дня народження.

Наталія Миколаївна з такою материнською ніжністю поставилася до мене, що я відчув себе малюком, подумки перенісшись у дитячий садочок на київському Подолі, котрий відвідував в той час.

Ми знімали програму, поруч були колеги та герої наступних програм, час був досить обмежений і я мусив зробити максимум для того, щоб допомогти дивовижній героїні програми розкритися у «Сповіді», але душа раз у раз рвалася туди, у босоноге дитинство.

Мама, бабуся, дідусь та старовинний Поділ. Як багато залежить від тих, хто торкається самою суттю своєї душі до наших маленьких дітей. Наскільки важливі та принципові ці перші стосунки. Наскільки категорично я закликаю до суспільства своїми програмами та статтями, усієї своєю працею, котрою займаюся останні чотири роки: «Наша країна має бути з добрим людським обличчям!».

І тут не тільки про соціальні чи конституційні норми. Мораль нашого існування — добра посмішка та надзвичайно ніжна душа. Якщо правильно, фундаментально відбудовувати цю тендітну соціальну конструкцію, котра має під собою міцну, надійну та віддану національну якість, ми в результаті повернемо те, що так люто та кровожерливо намагалися знищити наші північні вороги.

Все починається з перших кроків. З перших слів. Кожна мить. Кожна посмішка. Дитячий рай в дусі святого УКРАЇНСТВА, де в маленькі душі закладають найчистіше та найрідніше. Це має бути академікою нашого виховання. В цьому і є феномен нашої генетики. Любов в найвищому її розумінні. Абсолютна любов. До Бога. До України.

Бути українцем не просто. Вирости та стати їм ще складніше. Справжнім. Готовим любити та шанувати свою Батьківщину не тільки на словах, а й віддати себе на служіння країні. І це виховується з найменших кроків маленького, тендітного та рідного материнського виховання. Так зобов’язаний приймати наш соціум чисті та світлі душі. В любові, турботі та розумінні.

У героїні цієї «Сповіді» — це в її материнській душі. Вона доводить це своїм ставленням, усім своїм життям. Довірити такому Вчителю свою дитину — це наче Благословення Господнє. Він розповість їй про нашу країну набагато більше, ніж ми. Вчитель від Бога. Мама для усіх дітей. Величезна, добра і ласкава душа. Сувора? Можливо інколи. Але це любляча, материнська строгість, котра навчає дисципліні.

Ця стаття і ця програма не про досягнення і результати. Ці слова про душу. Про рідну, ласкаву, турботливу українську материнську душу. Душу, сповнену Божої Любові. Я торкнувся свічі під іконами, котра яскраво палає в ім’я любові до українства. Палала.

P.S. Я не смію переписувати статтю, котра була написана два місяці тому. В ній є те, що називається моєю країною. І герой моєї програми — той, хто все життя присвятив вихованню маленьких українців. Мені ближче посвята, ніж реквієм. Мені спокійніше та мудріше, коли згадую те тепло і ту ніжність, котру відчув, доторкаючись до цієї неймовірної душі.

І навіть там… в Небесній Обителі вона буде молитися за свою Україну. Мені залишається лише вклонитися і з любов’ю та ніжністю промовити: «Господи, бережи її душу!». Пам’ять про цю «Сповідь» залишиться зі мною назавжди. Українська, любляча душа — це навічно!

 https://youtu.be/jT-nvYzeyW0

З метою національно-патріотичного виховання юних громадян України, формування патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України, утвердження гуманістичної моральності, культивування кращих рис української ментальності 20 лютого в навчальному закладі було проведено загальношкільний Форум патріотичних справ дітей та учнівської молоді «Ми – українці». Делегатами Форуму були учні 1-11 класів (по два представники від кожного класу), в т.ч. діти учасників АТО. На початку форуму присутні вшанували загиблих героїв Небесної Сотні та АТО: учнівським самоврядуванням було проведено традиційну акцію «Свіча пам’яті». Після урочистого відкриття з вітальним словом до учасників Форуму звернувся директор школи Анатолій Артурович Ловчинський. Президент школи Холява Руслана (учениця 10 класу) виступила із захистом загальношкільного проекту «Школа, що виховує патріотів». Проект не залишив байдужим жодного із присутніх. До роботи Форуму долучилися учасники Революції Гідності, АТО, волонтери, представники громадських організацій, освітянської галузі міста та району: Піддубний Михайло Іванович – голова районної ради, учасник Революції Гідності, Цицюрський Артур Анатолійович – міський голова, учасник Революції Гідності, Подуфалов Віктор Миколайович – секретар міської ради, учасник Революції Гідності, Маліцький Володимир – керівник підрозділу ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО», Пацьора Олексій Олексійович – учасник Революції Гідності, волонтер, Маковецький Сергій – учасник Революції Гідності, волонтер, Фрик Михайло Петрович – викладач Барського коледжу транспорту та будівництва, член ГО «Учасників бойових дій Барського району», учасник АТО, Суконнік Юрій Миколайович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Гнидка Богдан Юрійович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Требух Руслан Володимирович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Павич Юрій Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО, Пархонюк Олександр Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО. Гості стисло і лаконічно розповіли про свою особисту участь у Революції Гідності, АТО, волонтерську діяльність, подякували делегатам Форуму за активну життєву позицію і особистий внесок у боротьбу за незалежність України. Надзвичайно вразило присутніх оформлення актової зали в національно-патріотичному стилі: вишиті рушники, національна символіка, історичні книги, калинові композиції, українські обереги, малюнки, висловлювання відомих людей про Україну та ін.

Підсумовуючи почуте і побачене до учасників Форуму звернулись Стрельчук Наталія Олександрівна – спеціаліст гуманітарного відділу міської ради, Маринюк Тетяна Миколаївна – завідувач НМК відділу освіти Барської РДА, Блащук Лариса Іванівна – методист НМК. На завершення першої частини Форуму усі присутні взяли участь у флешмобі «Слава Україні!»

https://osvitabar.at.ua/news/

Олексій Олексійович Пацьора, волонтер, співголова ГО «Сімейні цінності»

Багато хто говорить зараз про Майдан. Та більшість з тих, хто насправді його відчув, або взагалі не розповідають про це, або обговорюють лише зі СВОЇМИ. Їх можна зрозуміти, адже не можна спокійно дивитися на те, як ті, хто тоді залишився осторонь, зараз намагаються брудними руками, брудними словами торкатися надважливого етапу становлення нашої Нації – Революції Гідності.

Минуло стільки років, а вата і досі палає від згадки про події Майдану, а п’ята колона і досі намагається використовувати високі ідеали для власних низьких цілей. Час іде, але ті, хто не кричить і навіть не говорить вголос, спокійно, без зайвих слів продовжують служити ідеалам Гідності, служити Нації.

І в цій тиші набагато більше сили, більше потужності ніж у будь-яких закликах і лозунгах. Адже саме вони так само тихо зібралися і силами тисяч душ перегорнули сторінку історії для усієї Нації.

Та на палаючому тлі тих подій добре видно, хто сьогодні сподівається і далі прикриватися інтересами країни, держави та суспільства для власного збагачення, а хто продовжує тихо та сумлінно служити Нації, дихати разом з нею, чути її пульс, її біль.

Можна «грати» в Україну. А можна жити нею. Це два протилежних принципи, два полюси сьогоднішнього буття, сьогоднішнього соціуму. Сьогодні Україна воює не тільки з полчищами лютих, кровожерливих андрофагів на сході країни, а й із залишками совково-червоних прокремлівських маріонеток.

А поки там, ненажерливі провладні організми ділять між собою кошти, виділені на армію, дороги та соціальні виплати, я сидів поруч зі свідомим українцем, батьком та дідом великої, сильної, люблячої родини. В нього добрі очі, величезна душа і любляче серце. І саме серцем та душею він виховував своїх дітей, котрі стояли поруч з ним на Майдані.

Олексій Олексійович дивився на мене з цікавістю та повагою і говорив про Україну та українців. Він виховав сильних, мудрих, ВІЛЬНИХ дітей, котрі разом з ним стали частиною Революції Гідності. Ця родина, цей рід ніколи не зрадить ідеали, за які цвіт Нації заплатив кров’ю і навіть життям.

Можливо це вік, але я помітив за собою, що все менше і менше уваги приділяю словам і навіть вчинкам. За ними я намагаюся побачити душі, на яких залишає відбиток кожна думка, кожне слово, кожен вчинок.

Сьогодні поруч зі мною опинилася добра, любляча, при тому сильна і принципова душа. Душа, котра нікому і ніколи не подарує неповаги до своєї рідної землі, до землі своїх предків, дітей, онуків та нащадків. І я безмежно вдячний Богу за те, що такі українці є посеред нас.

Святий Михаїле, захиснику Церкви, вимоли нам у Бога відвагу у боротьбі зі злом, перемогу над духовною лінню і щиру любов до всіх людей. Вчини, щоб у нас завжди перебувала любов до Отця, Сина і Св. Духа, а також до Приснодіви Марії, нашої Матері. Святий Михаїле, допоможи, щоб у всіх вчинках ми завжди шукали Божої хвали, старанно виконуючи свої обов’язки. Хочемо, щоб наше життя було свідченням радісної віри, то ж допоможи нам розділяти поміж усіма людьми посмішку дружби та запалювати в їхніх серцях надію. Допоможи у кожній людині помічати обличчя Ісуса, приймати всіх людей, не вимагати вдячності за наше служіння та з новою ревністю виконувати свої обов’язки кожного дня. Святий Михаїле, захищай Святу Церкву! Допомагай, щоб сім’ї жили в гармонії та єдності. Випроси усім християнам любов, працьовитість і радість, а нашим померлим — вічний відпочинок у Господі і небесну радість. Амінь.

Протоієрей Антоній Панасенко, головний капелан військ оперативного командування «Північ», військовий священик 1-ї окремої танкової «Сіверської» бригади

Високий та зібраний наче міцна сталь священик підійшов до нас, привітався та представився. Ми сфотографувалися на анонс програми. В робочому порядку, знімаючи священиків Чернігівської єпархії в Катерининській церкві, були налаштовані плідно та серйозно працювати.

Він широко та щиро посміхався, був відкритий до діалогу. Це завжди надихає. З такими священиками говорити легко та спокійно, у них є своє бачення, своя точка зору і свій погляд на те, чим вони займаються.

Мене здивувала непересічна контрастність цієї людини, від якої віяло генетикою. Відчувалася родовитість. Спадщина Нації. Навіть несмішливо примружені під час розмови очі видавали в ньому козацьку кров.

Дежавю. Мені здавалося, що ми перенеслися на багато віків назад. У старовинній церкві та межі Сіверщини ми говорили про війну з ордою. І потім дивувалися тому, що минуло сотня років, а ворог, війна і розуміння не змінилися зовсім. Минув час. Ми змінилися. Ставлення до глобальних процесів зазнало змін. А суть нашої історії та культури залишилася незмінною. Фундаментальною.

Він воїн. Впевнений. Відважний. Переконаний. Духовний воїн. Військовий священик. По його очам видно, що він завжди готовий прийти на допомогу. Там, на фронті, і тут, в тилу своєї рідної країни. Не багатьом священикам вдається говорити істинну правду і причини проблем, що відбуваються в житті кожного з нас.

Антоній Панасенко буде говорити на найскладніші теми. Відкрито дивлячись в очі тому, хто так потребує Божої допомоги. А значить і його допомоги, як священика. Байдужість є всюди. Але не з цим священиком. Його можна чекати коли завгодно. Але прийде він завжди вчасно. Так він навчений. Таким його любить Господь.

Прямий. Відкритий. Інколи безкомпромісний. Але чесний. Молитовний. Люблячий. Суворий капелан. Суворий вчитель. Тому що він служить Богу і Україні там, де навколо смерть. І він розуміє, що інакше не можна.

Є люди добрі, а є добренькі. Притомно-солодкі та показово-правильні. Часто хочуть зрозуміти різницю між нашою церквою та московитською. Єлейність медових слів промов московитських попів принижує своїм безпринципним цинізмом. Вони брехали, брешуть і будуть брехати дурній та байдужій пастві.

Наш, генетично рідний та кровний священик буде говорити чесно. По-рідному, але як суворий батько. І лише ми обираємо, що нам більше підходить: брехати чи істинно вірувати. В цьому і є принципова відмінність між Нацією з багатовіковою історією, культурою, вірою та плем’ям андрофагів з диких непрохідних боліт. Чути правду, говорити правду, вірити в правду, жити правдою. Воля Христова. Голгофа. Хрест, котрий завжди закликає тебе до чесності та істинної віри.

Він справжній. Капелан Антоній Панасенко щиро посміхався, а я чудово розумів, що поруч Воїн. Воїн Святого Духа, Бога і України. Мені захотілося на прощання схилити голову перед цим капеланом, що я і зробив: ввічливо та з глибокою повагою.

https://youtu.be/G51lra9ZFCY