Мої вірші-діти мого серця,

В них печаль із радістю зійшлись.

В них любов і біль переплелися,

Вони душу піднімають ввись.

Мої вірші-то життя сходинки,

Райдуга емоцій-почуттів.

То похмурі,як в осінній день хмаринки,

То ясніють від яскравих кольорів.

Мої вірші-то душі відкриті двері,

То архів прожитих днів і літ.

Мов птахи,які летять у вирій,

Із душі летять вірші у світ.

Мої вірші-мого серця квіти,

Може,відгук в серці чийомусь знайдуть…

Із думок і почуттів,неначе діти,

Знову римами віночки заплетуть.

Тонуть вікна в білім подиху.

Ніч новий зриває куш.

Сни катаються на соняху,

А до хати – ані руш.

Небо бавиться люстерками,

Спомин бавиться в любов,

І міркує над цукеркою

Чай, голодний до розмов.

Мій милий гостю з Тау Андромеди,

Чи ще якої, може, далини,

Навіщо Ви свої топтали кеди,

Невже у вас немає тишини?

Що привело Вас з нетрів небокраю

У землі ці, де царствує руде?

Невже на небі осені немає

І ліс востаннє жовтим не цвіте?

Невже у вас, поспільства богорівних,

Не ходять світом потаємні сни?

Ну що ж, присядьте, нині буде дивно,

Як тільки може бути восени.

В чорну весну шаленіють люди.

В чорну весну перебор химер.

Сивий Бог нікого вже не судить,

Сивий Бог у людях тих помер.

Біла смерть потомлена, у милі,

У холоднім трансі німоти,

На полях, де щедро уродили

Трощене залізо і хрести.

За лісом ліс, за полем знову поле,

І чи він є – реальності кінець?

А може не творився він ніколи?

А може так жартує Праотець?

А може все на місці і доречно,

І в кожної піщинки власна роль,

І світ оцей – дорога безкінечна

Із вузликами перехресних доль?

Збиралися миші

На місяць летіти,

Там сиру, казали,

Найбільше на світі!

А котики в інший

Збиралися путь,

Бо знали, що в лісі

Сосиски ростуть.

Далеко-далеко, за краєм Землі,

Де ранки ростуть цікаві,

Де тіні вітрил підніма кораблі,

І враження є яскраві,

Де небо народжує сонячний диск,

Та інші космічні творіння,

Де вчинками рухає зовсім не зиск –

Звичайне людське розуміння.

Там хочеться жити, там зовсім не зле,

Немає постійного бігу,

Там солодко, тепло, чудово, але…

Ніколи не бачили снігу.

По вулиці

Привокзальній,

Вздовж гуркоту

Залізничного

Немає нічого

Вічного

В картині

Не ідеальній.

Там сенс у одному

Русі,

Там в небо тікають

Колії

Женучись собі

За волею,

Чи ще щось

У тому ж дусі.

І ходить луна

Між стінами,

І хмари до сонця

Туляться

На цій незвичайній

Вулиці,

Де пахне, як завжди,

Змінами.

Бальна зала. Луна. Паркет.

Притомивсь клавесин в кутку.

Витанцьовує згад балет,

Обіймаючи тінь крихку.

Промінь сів на квадрат стіни,

Залишивши в думках сліди.

Чути шерех. То просто сни,

Що не хочуть нікуди йти.

Десь подівся вантаж годин,

І пророчиться мед утіх,

Та навіщо, як я – один,

І повітря в руках моїх?

І немає кому тепер

Прочитати якийсь сонет,

Непосидливий світ завмер.

Бальна зала. Луна. Паркет.

Який красивий вечір за вікном,

Та кольорова гама неповторна,

І я дивлюсь і ще не марю сном,

Навіщо ця примара ілюзорна?

І я живий – небачений етюд,

Така картина, що ціни не скласти,

А унизу повзе мовчазний люд,

І топиться в своїм мовчазнім щасті.

Малюнок Ніно Чакветадзе