У тих серцях, де не буяла повінь,

Де не було гучних весняних злив,

Де не ходив крихкий надії човен,

І розпач за човном тим не ходив,

Де не жила за ближнього тривога,

Не відали за помилок стида,

Там не було ніколи, певне, Бога,

Бо Він в такі серця не загляда.

Минуле що? І спогади. І прах.

Відбитки кісточок у вогкій глині.

Забутий сенс у втрачених словах.

Солоний піт і праця у хлібині.

Це правда, про яку ніхто не знав,

Жовтавість благородна фотографій,

Гучне відлуння нескінченних справ

І тихий сум коротких епітафій.

Минуле – це земля з якої ми

Пішли колись на сонця поклик чистий,

Надії на майбутнє і псалми

Піднесені до неба урочисті.

Там джерело усіх великих мрій,

Дитячий сміх з аґуканням в колисці,

Але в минулім, прошу, друже мій,

Не залишайся. Там тобі не місце.

Оце вже напевно літо - 

наснилося нам,

ясненько,

мов намальовано якимсь

і ми в ньому персонажі,

За сонцем – сон, за місяцем – тумани,

Та я не сплю – без Вас які тут сни?

Ви – береги печалі-океану,

Ви – перший блиск моєї сивини.

Піду у ніч – там зорі Вами світять,

Піду у степ – там Вами все цвіте,

І я не я, і літо вже не літо,

І в серці щось ворушиться святе.

У непам'ять не йди,

Там немає нікого,

Там не квітнуть сади,

Там самотньо і вбого,

Розум губить сліди,

І любові немає.

Не іди.

Не іди

У непам'ять,

Благаю.

Сьогодні йшли зі мною двоє,

Куняли в пазусі літа,

Із неба чорною дірою

На нас дивилась пустота.

Не вороги і не герої,

Не привиди моїх хотінь,

Зі мною йшли сьогодні двоє:

Моя душа і просто тінь.

Які іще там політеси?

Тепер тактовність – то дурня,

І першу скрипку грають стреси,

Що кров у жилах розганя.

А там, у плетиві артерій,

Де у душі немає дна,

Усі позачинялись двері,

І де ключі – ніхто не зна.

 

На древніх вуличках Памплони,

Де не трапляються таксі,

Середньовіччя у законі

Та неприхованій красі.

Там чути срібний дзенькіт дзвонів –

Відраду щирих християн,

Там ходить древній дух Бурбонів

Та іменитих громадян.

Там час обмеження не має,

Епох сплітаються шляхи,

І коло сонячне дрімає,

І сяйвом миються дахи.

У місті мостів і Біг-Бену,

Й автобусів височезних,

Є паркові плями зелені

І тіні будівель помпезних.

Там класика – бізнес і хобі,

Там кожен камінчик – то спадок,

І ходять по вулицях боббі,

А поруч крокує порядок.

Це місце розваги і праці

Де завтра до вчора пасує,

І десь в Букінгемськім палаці

Бабуся старенька чаює.

Доброго, злого, великого,
І замалого занадто -
Всього було забагато
В дивнім моїм житті.
Все гучномовно вже кликало:
Пусткою, схлипами, скриками,
Шерхотом, дзвоном і скрипами,
Флейтою, бубоном, скрипкою,
Золота повною скринею,
Міддю, кришталем і крицею,
Вірою срібноіскристою...
Оркестри життя
Ущерть задзвенять
На диво міцним
Повноголоссям.
І летять за вітром, летять
Золоті павутинки
Надій і волосся.
Що було - те минуло!
Не жаль ані трішки
Ті загублені й знайдені
Миті й роки.
Ну, а буде ще стільки!
(Й трохи ще - на горішки...)
Нових днів, нових порухів
З долі руки.
Все приймаю!
Й наповнюю кожну хвилину
Сплавом райдужним
Сонця й майбутньої долі.
Знаю: через страждання
Й неволю,
Знаю - буду,
Я буду щаслива!