Богине! Феє! Диво! Янголице!
За вами плачуть навіть королі!
Лише для Вас пісні співають птиці
По всіх кутках квітучої землі!
Без Вас мій дух покриється іржею!
Я задля Вас звоюю всі світи!..
Коли ішла по воду Дульсінея,
То не було кому допомогти.
Ще сотні літ, і сотні ще потому,
Допоки сонцю місце в небі є.
Допоки часу невідома втома,
Допоки серце світиться твоє,
Допоки світу держиться основа,
І спокою є місце де-не-де,
Люби моє невимушене слово,
Воно без тебе зовсім пропаде.
У лісі осінню цвіте
І ходить ранок сивий,
У лісі все давно не те,
Інакший запах дива.,
Відлуння тиші розтає,
Легкий серпанок висить,
У лісі все тепер моє,
У жовтобокім лісі.
Зверни мене на добрий люд,
На добрий дім, на пам’ять чисту,
У світі болю і облуд,
Шляхів пекельних і тернистих.
На цій трипроклятій війні,
В годину чорну і буремну,
Воскресни вірою в мені
У те, що я тут недаремно.
Тиха колиска димів,
Світ непорочного дива,
Я би тебе не любив,
Та не любить неможливо.
Думи завмерли дзвінкі,
Солодко спить несказанне,
Хмарні блукають бики,
Чухають небо носами.
Обрій тримає свічу,
Птиця тікає за літом,
Тільки-от я не лечу –
Хто буде осінь любити?
Співаче, натягуй струни,
Нудьгу годувать не варт!
Я кидав сьогодні руни,
Вони обіцяли фарт.
На захід, за морем сірим,
Де дзвони гудуть церков,
Гуляти моїй сокирі
І пити удосталь кров!
Там золота, кажуть, гори!
Там повно всіляких втіх,
Повітря лікує хворих,
І безліч дівок струнких!
І всі, до холери, юні,
Й дістануться всі мені!
Співаче, натягуй струни!
Бо ж руни не брешуть, ні?
Лунав осінній лейтмотив,
Із легким дзенькотом, без гніву,
Дзюрчав струмочком позитив
У чорнім морі негативу,
У нескінченності годин
Не було жадібності, тліну,
Ані думок, ані новин,
Ані тривоги, ані спліну.
В небі дзвенів маскарад,
Йшов зодіак по колу,
Зоряний падав град,
Кисень ковтало воло,
В захваті сум зачах,
Розум забув про герці,
Був феєрверк в очах
Та потепління в серці.
Під посвист стріл
Щербилися мечі,
Іржали коні,
Сіялось прокляття,
І тихо плакав
Янгол на плечі
Того, кого не зміг
Урятувати.
Ділили землю
(дивний інтерес)
Не витримавши з розумом
Розлуки…
Як добре, що до райдужних
Небес
У тих людей
Не дотягнулись руки.
