Голубоокі пагони цикорію,
Малює синю блискавку ріка,
Колись це поле бачило історію:
Якійсь Петро прохвиськав батога.
Ще й бідкався, мабуть, словами тяжкими,
Не голосно, а так собі, тихцем,
Шукав між звіробоєм та ромашками,
Кульбабками, пахучим чебрецем,
А потім плюнув та поїхав зморений
І цяткою розтанув вдалині…
Батіг проріс, весною перетворений,
І весело підморгує мені.
Цей ліс сьогодні ясно-синій,
У ньому сутінки живуть,
У ньому ходять світлі тіні,
Ховають денну каламуть.
І розквітають дивні квіти,
Сріблясту струшують росу,
І хочеш навіть трохи жити,
Щоб пити поглядом красу.
На древніх вуличках Памплони,
Де не трапляються таксі,
Середньовіччя у законі
Та неприхованій красі.
Там чути срібний дзенькіт дзвонів –
Відраду щирих християн,
Там ходить древній дух Бурбонів
Та іменитих громадян.
Там час обмеження не має,
Епох сплітаються шляхи,
І коло сонячне дрімає,
І сяйвом миються дахи.
Ви можете бути
різними,
Всілякою міряти
мірою,
Та прошу,
не будьте залізними,
З холодними душами
сірими.
Підтримуйте пісню
і бесіду,
Живіть, не шкодуйте
взаємності,
Додайте-но кольору
всесвіту,
Він теж полюбляє
приємності.
Зірковий слід
комусь майбутнє пише,
Холодний двір
тривожать співом барди,
Скажи, мій Боже,
я тобі навіщо,
Якщо таких на світі
вже мільярди?
На що я обернуся
у фіналі?
Потішу чим
земну й небесну
сфери?
Який є сенс
від тихої печалі,
Якій уже
не вистача паперу?
А може у мені мета є
вища?
А може просто скоїв
необачне?
Скажи, мій Боже,
я тобі навіщо?
Так жити в цьому світі
легше значно.
Тут всі свої,
Хто вірив і не вірив,
Хто проклинав,
Любив і не любив,
Чи ясний день,
Чи небо темно-сіре,
Усі мовчать,
У всіх немає слів.
Ніхто не п’є,
Ніхто не кличе мами,
Ніхто не носить смутку на душі,
Лише вітри
Літають над хрестами,
Й поволі камінь сточують
Дощі.
І там, де тихо падає роса,
І там, де танці водять заметілі,
Чомусь я й досі вірю в чудеса
Світанків із відтінком кошенілі.
У чисте сяйво місячного бра,
У натяки далекого Едему,
Я вірю навіть у буття добра,
Хоча його знайти тепер проблема.
Себе довірити листам,
Думки зібрати найясніші,
Спитати, як у тебе там,
І мило посміхнутись тиші.
Перетворитись на луну,
Та геть, допоки ніч не зникне,
Щоб слів шукати таїну,
І духом снів гасити вікна.
Я вчора був на виставці фігур,
Їм заздрив мармур – свідок ренесансу,
Приходив вітер – син температур
І викладав із тих фігур пасьянси.
І я тремтів, бо кидало у жар,
Та у душі спліталася сюїта
Від тих фігур, звичайних ніби хмар,
Що відлітали, взявши крихту літа.
Пісок і кров
останньою дорогою,
У безвість кличе
стоголосий дзвін,
Утішся, нумо, ворог
перемогою,
І подаруй-но публіці
уклін.
Та не тряси ти, іроде,
мулетою,
Я втомлений. Мене чекає
Рай,
Ти йшов сюди, убивця,
за монетою?
Чого тягнути?
Гроші відробляй!
Нехай народ цілунками
закидає,
А мій по світу добігає
путь.
Радійте всі,
знетямлені коридою,
І хай вас всіх
до пекла заберуть…
