Я зачиняю день на два замки,

Скрегоче ключ, іржавіють хвилини,

Блукають неприкаяні думки

І місять рим нових жовтаву глину.

Чи то буде скульптура, чи таке,

Що людям показати – соромота,

А може, щось солодке і п’янке,

Із натяком на волю Саваота,

Із присмаком небачених знамень,

Із поглядом наївним і дитячим…

Летить іржа. Я зачиняю день.

Спасибі, що до мене був терплячим.

То є не примари,

І не міражі,

Блукають європами

Діти чужі.

Їм треба не неба,

Їм треба земне,

Допоки удома

Усе не мине.

А там все минає –

Роки і батьки,

І погляди гаснуть,

Тьмяніють зірки,

І час неугавний

Стирає сліди,

І вже повертатись

Немає куди.

Які в синьйора інтереси?

Принесли Вас які вітри?

Тут не заробиш навіть песо,

Тут брудно, вогко і щури.

Тут люди на людей не схожі,

А більшість як щури оті,

І Вам зустрітись не дай Боже

Хоча б з одним у цім житті.

Тут мешканці на совість хворі,

У них характери – сміття,

Тікайте звідсіля, синьйоре,

Якщо цінуєте життя.

Картина «Світ». Художник – невідомий.

За рамою холодного вікна

Три ліхтарі мов пояс Оріона

На чорноті небесного сукна.

Якась в картині неосяжна сила,

Хоч кольорів – веселка засміє,

Але малюнок той настільки милий,

Що серце тихо тішиться моє.

Художнику! Напевне ти – всевишній,

Цей «Світ» в мені запалює свічу.

Я, шанувальник твій, палкий та грішний,

Картиною милуюся. Мовчу.

Мовчить душа немов німа –

Слова всі виїла скорбота,

Була людина і… нема.

Лишились спогади та фото.

Вона ж ходила серед нас!

Сміялась! Мріяла! Кохала!

У неба є безмежний час,

Чому їй видали так мало?

Чому у нелюдей з усіх

Натхнень є тільки убивати?

Чому для них природний гріх?

Чом не хвилює їх відплата?

Людей у світі й так катма,

Двоногих звірів більш прибуток.

Була одна… Тепер нема.

Є подих. В пам’яті. Та смуток.

Коли від щастя

Серце калата

Або воно на нитку

Сходить сумом,

Я люблю музику.

Вона… Вона свята,

Найбільш щирішого

Ніхто ще не придумав.

Вона все знає

Про моє життя,

Слова відверті,

Думки потаємні,

У мене з нею

Спільні почуття,

Єдині, своєрідні

Та взаємні.

Молоде, несміливе листя,

Вітер з небом веде розмови,

Я втопився у цьому місті,

Рятувати не треба, що ви!

Де знайду я таку бруківку?

Де знайду я дахи лускаті?

Мабуть це є ота домівка,

Звідкіля не будеш тікати.

Тут завжди відчуваєш волю,

Тут тривоги не б’ють сполохи,

Рятівне не давайте коло,

Я побуду отут. Ще трохи.

Як тільки ніч почує волю

І зробить у майбутнє крок,

Розкриє небо парасолю

З жовтавим поглядом зірок,

Помастить сріблом плин річковий,

Гукне совою далину,

То місяць випливе казковий

І сяде знов на мілину.

Пише липа тінь на плоті,

Миє кіт вологий ніс,

Ходять дяді, ходять тьоті,

Сонце котиться униз.

Виє радіосопрано,

Хлопці граються в м’яча,

Не беруть. Сказали: «Рано!

Нам малих не вистача!»

І гасають з диким криком,

Розсипаються на сміх…

От я виросту великим

Й не покличу вас, старих.

Неси вода мої думки

туди, де їх чекає хтось,

Розмий забуті сторінки

усього, що колись збулось,

Усього, що було в душі,

примари снів, примари мрій,

Хіба що тінь мою лиши,

то співрозмовник давній мій.