Віктор Бойко "ЛЕЛИК"
- 14.07.11, 18:56
«Летять лелеки навесні,
Летять у небі, над полями.
Здається лист несуть мені,
Несуть від тата, і від мами.
Летіть «лелечики», летіть,
Я кожну весну вас чекаю,
Бо з вами образи батьків
У моїм серці воскресають»
(Автор)
ЛЕЛИК
Спитаєте: хто це такий? Якщо хочете взнати, то поїдьте в Вікторове рідне село Глиняна Балка, що на Черкащині, і спитайте у його тітки Єлі Альошківської. Це вона приклеїла йому це прізвисько: «Лелик». Тож і пішло воно гуляти по всьому селі: «Лелик пішов, Лелик пішов». Спочатку, коли Віктор ще був малий, то сердився трохи за те прізвисько, а як став зовсім уже дорослим і не жив у своєму селі, то ще й сумував за тим словом. Та старався час від часу приїжджати у своє село, щоб через те слово повернутись у дитинство. І як ото приїжджав, то спершу кого провідував, так це тітку Єлю, щоб почути, як вона вимовить це слово.
– Доброго здоров’я, тітко Єлю. Як поживаєте? Що тут новенького трапилось за мою відсутність?, – а вона бере в руки кінчик своєї білої хустинки, витирає куточки очей і якимось здавленим голосом каже: «О! Лелик приїхав! – Надовго?.. То пішли до хати. Я якраз корову подоїла, то молочка свіженького вип’єш з дороги».
Від тих її слів у Вікторовому серці стає гаряче і він, стримуючи сльози, йде за тіткою до хати, сідає на довгий, застелений рядном стілець і, чекаючи, поки тітка Єля процідить молоко, довго дивиться в вікно.
А там, як на екрані кіно, видніються пейзажі з його дитинства і йому здається, що він і не від’їжджав звідціля ніколи, що він досі десятирічний, що ось зараз з-поза хати вийде його мама і скаже: «Ну що, вітрогон, набігався?
Віктору від спогадів стає добре на серці і він радіє, що повернувся у дитинство. Поговоривши з тіткою Єлькою, він вибачається, бере блокнота і йде на своє улюблене ще з дитинства місце, що на високому шпилі. Сідає на пахнущу чебрецем землю, довго, з висоти гори, дивиться на село і в нього виникає ідея розповісти про того «Лелика», що все життя живе в його серці, ще з самого дитинства. Може колись хтось і прочитає. Нехай і йому стане так добре, як зараз Віктору.
*****
Навпроти Баронівського городу, поза річечкою Глинянкою, поза луговину був великий і старий, зарослий бур’янами, сад. Він, може, був і ні чий, та всі чомусь називали його «Баронівський».
Біля саду збоку, аж під самою горою росла велика стара осика, на якій, казали, вже може років із десять тому поселилися лелеки. Гніздо, що вони спорудили на тій осиці, щороку збільшувалось, бо кожну весну ті самі, а, може, і друга пара лелек, його добудовували.
Воно, якщо дивитись згори, було подібне на величезного коржа, що ніби хтось ненароком наштрикнув його на осику, а якщо його розглядати зблизька, то воно виглядало як величезна гарба, навантажена сіном. В ту далеку весну 1946 року, як і кожний рік, в гнізді знову поселилося двоє лелек. Вони підправили своє велике гніздо і заходилися старанно бродити по березі, вишукуючи жаб і вужів, кожного ранку дзвінко стрекотали свої любовні лелечі пісні, щоранку будячи селян до роботи. А вже, як починалася весняна оранка, то вони перебирались на поля. Не боячись, бродили поважно на своїх довгих, червоних ногах за орачами, старанно видзьобуючи із свіжої ріллі черв’яків і всяку земляну живність.
Так і біг той людський і лелечий час, не звертаючи уваги; ні на війни, ні на голодовки, ні на важке колгоспне життя. За тими клопотами селяни і не вгледіли, як в лелечиному гнізді з’явилося двійко маленьких лелечат. Якось одного ранку дід Микола вивів малого Віктора на ганок.
Ткнувши своїм товстелезним пальцем в сторону осики, усміхаючись, сказав: «Дивись внучку, а їх уже четверо».
З тих пір кожного ранку і кожного вечора Віктор бігав до тої осики, щоб дивитися, як ростуть лелечата. Забереться на гору, біля якої росла та осика, і зверху те сімейство розглядає. Лелеки з часом до нього так звикли, що зовсім не звертали на нього уваги і йому здавалося, що як його біля них немає, то вони неначе сумують і ведуть себе якось по-іншому. Напевно, вони вважали його своїм сусідом чи, може родичем?..
Рік той, як ніколи, був «жаб’ячий», живності тої було – не порахувати, і лелечі батьки швидко вигодовували своє потомство. І Віктору було цікаво спостерігати, як старі лелеки приносили жаб, як смішно і невміло підростки хапають тих істот і смішно, задерши голову до неба стараються проковтнути. Сміхота та й годі. Здавалося, можна годинами сидіти і все дивитись, і дивитись на цей дивовижний світ.
Якось так вийшло, що хлопець не вгледів, як ті лелечата повиростали. Одного разу, перед вечором було видно, як лелечата чогось стали підстрибувати на гнізді і розмахувати своїми, ще не зовсім опереними крилами.
– Діду, діду, а чого то вони скачуть? – питає малий Віктор діда Миколу, а той лагідно усміхається, повільно підкручує вуса і каже: – то вже, внучку, скоро літо кінчається і лелеки у вирій полетять. – І внук знов морочить дідові голову: «Діду, а де ж той вирій?» – То, внучку дуже далеко, за морями, там, – де теплі краї, – каже дідусь. Тоді Віктор мовчки йде до хати, лягає на лежанку і заклавши руки за голову ще довго, довго думає: «І де то – воно за морями?.. А вже засипаючи, сам до себе шепоче: «Добре дідові, що він був колись моряком і все знає». Десь опівночі в небі щось загуркотіло, заблискало, і пішов сильний дощ, а за ним посипався град. Та такий густий, що здавалось, зима на дворі. Земля враз побіліла і від світла блискавок було видно, як градини, підскакуючи, вдарялись об землю. Відчувши якусь тривогу, Віктор зіскочив з лежанки і прилип до шибки.
Хлопчині здавалося, що хтось сердитий – той, що сидить десь там на небі, зі злості сипле на землю з решета білу квасолю; а потім, наганяючи на людей страх, піднявся страшенний вітер.
Та такий сильний, що, як пушинку, підняв копицю сіна і розметав її по подвір’ю. Надивившись на те природне страховисько, до ранку вже ніхто не спав, а малий Віктор в гарячці метався на лежанці в передчутті якоїсь біди.
На ранок, так як і почалося – все раптово стихло. Буря полетіла далі, несучи людям біду, а після цього, десь за годину, над пораненою землею зійшло сонце якогось дивно-червоного кольору, і перед очима селян постала сумна картина: стара груша, що росла біля тину, лежала, переломлена навпіл, на землі, а на клуні, що була до того вкрита соломою – маячили білі мокрі бруси, до яких перед тим кріпились снопи покрівлі. Картина того природного содому була занадто сумна. Ранком, повиходивши з хат надвір, селяни з якимсь острахом спостерігали за видовищем, що залишила після себе буря.
Раптом дід Микола чогось пригорнув внука до себе і мовчки показав рукою туди, де росла та стара осика. Та на жаль, її там вже не було, бо вона, вирвана з корінням, лежала на землі під горою. Віктор вирвався із дідових рук і з криком «Там же мої Лелеки!» – погнався на берег, а за ним, чвакаючи по болоті своїми здоровенними чобітьми, певно боячись, щоб із малим щось не трапилось, біг дід Микола.
Картина, що з’явилась перед їхніми очима, до глибини вразила дитяче серце і, якби не дідо, то хто знає, що тоді з Віктором могло статися, бо від побаченого йому неділь на дві відібрало мову і мама потім казали, що він не міг навіть слова вимовити. Тільки довго лепетав два слова: Мої лелики, мої лелики. Тож напевно після того до нього і приклеїлось тоді прізвисько. «Лелик».
Лелече гніздо, навпіл розірване, валялось на землі і було придавлене стовбуром осики, а метрів за чотири від нього лежало двійко лелечат.
Великим сумом віяло від того видовища і над всім тим, високо в небі, кружляли двоє старих лелек, оплакуючи своїх дітей.
Одне лелечатко, уже мертве і холодне, лежало поміж листям, з простягнутою вперед голівкою і розпластаними крилами. Здавалося, що воно хотіло, та не встигло злетіти в небо. Друге ж лелечатко, лежало трошки в стороні. Живе!!! Воно сумними, зволоженими очима дивилось на діда з внуком, а його довга червона ніжка, склавшись літерою Г, була придавлена важкою, мокрою гілякою.
Забравши лелечат, внук із дідом пішли додому. Кожний несучи в своєму серці біль трагедії, а коли прийшли, то мертве лелечатко похоронили в садку під яблунею. Після чого та яблуня назавжди стала називатись лелечиною. Домашні потім так і казали: «Збігайте, діти, та нарвіть лелечиних яблук на пиріг».
Друге ж лелечатко, притуливши до грудей, Віктор поніс до хати. Сівши з ним біля столу на лавку, пригорнув його до грудей, та так і просидів з ним в безпам’ятстві аж до самого вечора. Запам’яталось йому тільки з того, що біля нього сиділа мама, чомусь плакала і гладила йому голову своїми шершавими, добрими руками.
Дочекавшись ранку, дід Микола вистругав два патички і мама, як лещата, прибинтувала їх до ніжки лелеки, та, обгорнувши його рушником, занесла до світлиці і поклала біля вікна на тапчані.
На другий день Віктор зі старшим братом Миколкою наловили в копанці жабенят, щоб нагодувати те нещасне лелечатко, та воно, бідненьке, й не доторкнулось до їжі, тільки лежало і сумними очима дивилося на вікно. Вся родина була шокована цією лелечою трагедією. Та й не тільки. Бо селяни завжди любили цього білобокого птаха – вічного супутника селянського життя, і все село проводжало і зустрічало всі літні дні з тими лелеками. Тому цілий день до двору Ніковських прибігали сусідські хлоп’ята, заглядали у вікна і звертаючись до баби Саші, канючили: «Бабо Сашо, а можна подивитися на вашого лелеку?»
Бабця впускала їх до хати і діти зграйкою збившись біля дверей, сумуючи, подовгу дивились на лелечатко, що залишилось сиротою. До того ж, ще й з поламаною ніжкою.
До обіду вже все село знало про цю лелечу біду. Навіть дід Василь, що жив аж на краю села, шкандибаючи, певно, в магазин за махоркою, зупинився біля двору. Опершись на свій сукуватий посох, довгенько стояв, про щось думаючи. До двору якраз вийшла баба Саша і дід Василь голосно покликав її з дороги: Агов! Олександро Федосіївно! – То як там ваш лелека?
– І Ви вже знаєте? – здивовано відповідає бабця. – Та ще, слава Богу живеньке.
А баба Льончиха, коментуючи цю лелечу трагедію, сказала, що це поганий знак для села, коли гинуть одвічні супутники сільських жителів лелеки. І була права. Тому, що потім цілих два роки (1946-47-й роки), одіта в білі шати смерті, гуляла по селах голодовка, збираючи свою жорстоку данину.
На третій день дід Микола пішов рано до комори, взяв там своє улюблене велике решето, обтягнуте шкірою, на якому решетили зерно від полови і яке ще довго могло б прислужитись у господарстві, а за тим покликав внуків: «Беріть, діти, свого лелеку і пішли зі мною, бо для вас є робота. Діти, знаючи дідів твердий характер, не сперечались, а мовчки взяли своє лелеча і слідом за дідом пішли до берега, де понад річкою Глинянкою росли величезні старі верби.
Дідо довгенько ходив по березі, мугикаючи собі щось під ніс (була в нього така вада), потім підійшов до старої крислатої верби, що росла біля кладки, дав Миколці довгу мотузку і наказав закріпити її аж на самій вершині верби. Тут вже Віктор з братом зрозуміли, що дідо пожертвував решетом, ще зовсім добрим для роботи, заради лелеки. Миколка за мотузку витягнув те решето на вершину верби і міцно його там закріпив, а потім брати натягали туди гілляччя, сухої трави і спорудили гарне гніздо. Потім обережно затягнули туди й лелеку в торбинці.
Не маючи надії, що буде їсти, все ж наловили для нього маленьких жабенят і поклали перед ним у гніздо і щоб не повистрибували – прив’зали за ніжки. – Може поїсть?..
Та, на жаль, в той день лелека так нічого й не їв, і вся родина переживала, що він помре, а дід Микола весь цей час ходив насуплений, подовгу стояв на подвір’ї і все щось шептав собі під ніс, а на наступний ранок дід Микола, звертаючись до Віктора, сказав: «Іди зніми його і якщо воно померло, то треба похоронити. Жива ж істота».
До берега Віктор йшов, придавлений жалем, не в силі повірити, що лелеки більше не буде, але, на всяк випадок, наловив у копанці маленьких жабок і поліз на вербу, з сумом чекаючи присуду. Та, на його велику радість, лелека був живий. Поклавши перед ним тих жабенят, ні на що вже більше не надіючись, вмостився на гілці біля гнізда і став подумки просити: «Лелику мій ріднесенький, ну з’їж хоч однісіньку жабку. Ти ж голодний. Ну, будь ласка». Хоча важко сказати хто в 46-му році був голодніший: лелека, чи сам Віктор?
Можливо, поступившись благанню свого спасителя, чи може з великого голоду, лелека підняв голівку і так, якось знехотя клюнув жабку, що ворушилася перед ним в листі. Довго, як би не наважуючись, потримав її в дзьобі і потім, смішно покивавши головою, проковтнув. Ще не вірячи в чудо, малий Віктор вітром злетів з верби і погнав додому, щоб поділитися своєю радістю з рідними.
З тих пір лелека пішов на поправку. Днів з десять після цього брат зняв йому з ноги пов’язку і він вперше сп’явся на ноги. Тільки, на жаль, одна ніжка залишилась в нього кривою. Недостатку в їжі в нього не було, то ж десь тижнів через три він перетворився на гарного, великого лелеку. Радості дітей не було меж. Тепер уже всі сільські дітлахи наввипередки стали ловити всяку водяну живність і носити для лелеки, а дід Микола вже й став бурчати на малечу: «От шибеники, скоро всю траву витоптчують, а сам радісно усміхався в вуса».
Незабаром, якраз перед спасом, на берегах стали осідати перші осінні тумани – передвісники близької осені.
Дід Микола вставши раненько поратись по господарству, глянув на беріг і побачив, що гніздо на вербі пусте.
Він бігом побіг до хати будити хлоп’ят: Вставайте! Вставайте! вашого лелеки на гнізді немає.
Із криком: «Убили?!» Віктор вискочив на двір і щодуху погнав до берега. (До речі, з тих пір він знов почав нормально говорити). Та тривога була даремною. По березі, як господар на своєму дворі, поважно, прикульгуючи на одну ногу, ходив його Лелик і щось старанно видзьобував у траві. З того часу лелека уже сам злітав на вербу, голосно скрекотав свої лелечі пісні, смішно задираючи до неба голову. Чогось підскакував, немов виважуючи сили, або ставши на одну свою здорову ногу надовго завмирав у такій позі, думаючи про щось своє: Може він згадував своїх батьків, чи, може, свого мертвого братика, або ту страшну бурю, що лишила його материнської ласки? Хто ж його знає, бо говорити по людському він не вмів.
Та все-таки, коли малий Віктор приходив його провідати, то вони вдвох подовгу розмовляли: він своєю лелечою мовою, а хлопець своєю, людською, але вони розумілись.
Через деякий час, мабуть вже аж на спаса, по березі стали ходити ще з десяток лелек, а разом з ними, прикульгуючи на одну ногу, ходив і Лелик.
Незабаром беріг опустів. Лелеки, покружлявши востаннє над селом, ніби фіксуючи в пам’яті місце свого народження, полетіли у вирій. В далекі і теплі краї, підвладні вічному поклику природи.
Зима 1946-47 років була надзвичайно холодною і голодною. Голод поставив людей перед запитанням: «Бути, чи не бути?» Хто вижив в ту зиму – вважали себе народженими заново. Думки змучених голодом людей зводились до однієї мети – наїстися. Селяни молили Бога дожити до весни, чекаючи коли зазеленіє кропива, чи лобода, щоб хоч трохи підкормитися.
Тож коли прийшла весна, селяни стали потроху веселішати, бо разом з весною прийшла і надія на життя, а для Віктора і його брата Миколки, весна сорок сьомого року була особливою. По-перше, вони вижили, переживши голодну зиму, а по друге їм та весна дорога і запам’яталась ще й тому, що принесла радість.
Сон у Віктора в той ранок був на диво міцний і глибокий. Хоч танком по ньому їдь – не проснеться. І будити його могла тільки мама. Вона завжди чогось біля його лівого вуха прикладала свою теплу долоню і він вже знав, що то мама. Навпомацки, не розплющуючи очей, брав мамину руку, клав собі під щоку і досипав ранковий сон. Та в цей раз мама була, як ніколи настійливою: «Вставай, ледащо. Он твоє щастя прилетіло».
Віктор звішує з лежанки ноги, тре кулаками очі і сонно розмірковує: «Дивно. Як це щастя може літати?»
Мама все-таки стягує сина з лежанки, за руку підводить до вікна і мовчки показує рукою на беріг. А там!.. Боже ж милий! На вершині верби, що була якби відрізана ранковим туманом від стовбура, на старому дідовому решеті стояв його Лелик. Він про щось стрекотав своєю мовою і кивав на всі сторони головою. Здавалося, що то він кланяється і дякує людям за спасенне життя. То був найщасливіший день у житті сільського хлопчика Віктора і він завжди носить пам'ять про той день в своєму серці, і напевно носитиме до кінця днів своїх, бо то пам'ять про його дитинство.
Трохи пізніше, як сонце піднялось над левадами, на беріг зійшлось напевно, півсела. Дивились на Вікторового кривого лелеку, щиро радіючи, що він тоді вижив і тепер повернувся додому. Радувались, що пережили важку голодну зиму, ділились новинами і просто раділи, що живуть, а дід Олекса сусід, промовляє: «Кажуть лелеки щастя приносять». Потім до Віктора підходить тітка Єля, звіхрює йому чуба і привітно усміхаючись промовляє: «Ну що «Лелик» Полегшало?»
Десь днів за п’ять по тому, на вербі з’явився ще один лелека, а незабаром, десь може через місяць в них і лелечата появились. Вони, як і «тоді», смішно задирали голови, ковтаючи жабенят, а над ними, про щось стрекочучи своїми червоними дзьобами, освітлені ранковим сонцем, стояли двоє дорослих лелек.
1
