На схилі зачарованого літа,
Де синій день спускається з небес,
Де межі між сезонами розмито
І тіні хмар танцюють полонез,
Де прожитих років не чути крику,
За помилки немає каяття,
Там залишитись хочеться довіку
Й думок тягар покласти в забуття.
П’є з річки небо сивий кінь,
Хапає ніздрями світанок,
Повільно хвилі точать рінь
І ліс ховається в серпанок.
Тепла благає очерет,
Нові розучує поклони,
Яскравий сонячний берет
Верба приміряла до крони.
Десь у містах вирує люд,
Збирає до скарбничок миті,
Та поспіх не потрібний тут,
Тут можна просто небо пити.
Холодний вечір спокій береже.
До снів натхнення невеличке має,
Невидимий небесний Фаберже
Зірками чорний космос прикрашає,
А десь на протилежній стороні
Роботою живуть людські отари,
Сліпуче біле сонце на коні,
І падають розплавлені ікари…
Голубоокі пагони цикорію,
Малює синю блискавку ріка,
Колись це поле бачило історію:
Якійсь Петро прохвиськав батога.
Ще й бідкався, мабуть, словами тяжкими,
Не голосно, а так собі, тихцем,
Шукав між звіробоєм та ромашками,
Кульбабками, пахучим чебрецем,
А потім плюнув та поїхав зморений
І цяткою розтанув вдалині…
Батіг проріс, весною перетворений,
І весело підморгує мені.
Цей ліс сьогодні ясно-синій,
У ньому сутінки живуть,
У ньому ходять світлі тіні,
Ховають денну каламуть.
І розквітають дивні квіти,
Сріблясту струшують росу,
І хочеш навіть трохи жити,
Щоб пити поглядом красу.
На древніх вуличках Памплони,
Де не трапляються таксі,
Середньовіччя у законі
Та неприхованій красі.
Там чути срібний дзенькіт дзвонів –
Відраду щирих християн,
Там ходить древній дух Бурбонів
Та іменитих громадян.
Там час обмеження не має,
Епох сплітаються шляхи,
І коло сонячне дрімає,
І сяйвом миються дахи.
Ви можете бути
різними,
Всілякою міряти
мірою,
Та прошу,
не будьте залізними,
З холодними душами
сірими.
Підтримуйте пісню
і бесіду,
Живіть, не шкодуйте
взаємності,
Додайте-но кольору
всесвіту,
Він теж полюбляє
приємності.
Зірковий слід
комусь майбутнє пише,
Холодний двір
тривожать співом барди,
Скажи, мій Боже,
я тобі навіщо,
Якщо таких на світі
вже мільярди?
На що я обернуся
у фіналі?
Потішу чим
земну й небесну
сфери?
Який є сенс
від тихої печалі,
Якій уже
не вистача паперу?
А може у мені мета є
вища?
А може просто скоїв
необачне?
Скажи, мій Боже,
я тобі навіщо?
Так жити в цьому світі
легше значно.
Тут всі свої,
Хто вірив і не вірив,
Хто проклинав,
Любив і не любив,
Чи ясний день,
Чи небо темно-сіре,
Усі мовчать,
У всіх немає слів.
Ніхто не п’є,
Ніхто не кличе мами,
Ніхто не носить смутку на душі,
Лише вітри
Літають над хрестами,
Й поволі камінь сточують
Дощі.
І там, де тихо падає роса,
І там, де танці водять заметілі,
Чомусь я й досі вірю в чудеса
Світанків із відтінком кошенілі.
У чисте сяйво місячного бра,
У натяки далекого Едему,
Я вірю навіть у буття добра,
Хоча його знайти тепер проблема.
