Абсолютний мінус – це не космос
Не підспідок надр лабораторій,
Не далекий недосяжний полюс
І не цифри дивних категорій.
Це не спокою першопричина
І не інфантильності лекала,
Абсолютний мінус – це людина,
Що в житті ніколи не кохала.
Безсоння вікна поглядом клює,
Думки ширяють, запитання б’ється,
Бо кажуть, що у Бога книга є,
В якій він пише все, що заманеться.
Роки хитає часу океан,
Минуле розчиняється завзято.
Для когось в книзі пишеться роман,
Для інших і рядку вже забагато.
Одним – багатства, іншим – простоту,
Помастить медом чи відсипле солі.
І є бажання вкрасти книгу ту
Та написати самостійно долю.
Скінчиться все, що зараз ще трива,
Виблискує снігами на морозі,
Залляє світ смарагдова трава
Й потонуть дерева в метаморфозі.
І стане біло. Вже від пелюсток.
Озерний погляд вкриється блакиттю,
Прийдуть нові отари помилок,
А давні – переведуться в лахміття.
Я перетворюсь в натяки у снах,
На спомини численні та строкаті,
Та буду під рукою. У книжках.
А ти мене хоч іноді гортати.
Не ми є перші
І не ми останні,
Хто бігає за сонцем
Слід у слід,
Життя нас ловить
У вербові верші
І потім розчиняє наче лід.
Не нам почати те,
Що почалося,
Не нам скінчити те,
Що буде потім,
Мандрівники ми,
Ми є стоголосся,
Еквілібристи
На тонкому дроті.
Ми у потоці вічному
Краплини,
І він не вміє бути
Нестрімким,
І серед нас
Трапляються перлини,
Які іще не знайдені.
Ніким.
Як мало в цьому світі співаків.
Поетів звуку. Носіїв гармоній.
У певнім сенсі нотних кріпаків,
Знавців усіх музичних церемоній.
На голос співака і день клює,
Його зустріти – вже велика вдача.
Як добре там, де співаки ще є,
І сумно там, де співаків нестача.
Вони жонглюють подихом віків.
Вони сплітають музику та вірші.
Але у світі мало співаків,
Куди не глянеш – виконавців більше.
Колись, як зникнуть небеса,
І не запалять сонце півні,
Як не народиться роса,
Думки і погляди наївні,
Коли замовкнуть всі вітри,
Коли зіллються світло з тінню,
Не стане низу та гори,
На тлін розсиплеться каміння,
Не стане болю і тривог,
Клошари зникнуть та багаті,
Скажи, кому довірить Бог
Для тебе рими заплітати?
Я зачиняю день на два замки,
Скрегоче ключ, іржавіють хвилини,
Блукають неприкаяні думки
І місять рим нових жовтаву глину.
Чи то буде скульптура, чи таке,
Що людям показати – соромота,
А може, щось солодке і п’янке,
Із натяком на волю Саваота,
Із присмаком небачених знамень,
Із поглядом наївним і дитячим…
Летить іржа. Я зачиняю день.
Спасибі, що до мене був терплячим.
То є не примари,
І не міражі,
Блукають європами
Діти чужі.
Їм треба не неба,
Їм треба земне,
Допоки удома
Усе не мине.
А там все минає –
Роки і батьки,
І погляди гаснуть,
Тьмяніють зірки,
І час неугавний
Стирає сліди,
І вже повертатись
Немає куди.
Які в синьйора інтереси?
Принесли Вас які вітри?
Тут не заробиш навіть песо,
Тут брудно, вогко і щури.
Тут люди на людей не схожі,
А більшість як щури оті,
І Вам зустрітись не дай Боже
Хоча б з одним у цім житті.
Тут мешканці на совість хворі,
У них характери – сміття,
Тікайте звідсіля, синьйоре,
Якщо цінуєте життя.
Картина «Світ». Художник – невідомий.
За рамою холодного вікна
Три ліхтарі мов пояс Оріона
На чорноті небесного сукна.
Якась в картині неосяжна сила,
Хоч кольорів – веселка засміє,
Але малюнок той настільки милий,
Що серце тихо тішиться моє.
Художнику! Напевне ти – всевишній,
Цей «Світ» в мені запалює свічу.
Я, шанувальник твій, палкий та грішний,
Картиною милуюся. Мовчу.
