Небо півдня, глухе і кирпате,

Замоталося в чорну парчу,

Я вчепився за подих пасату,

І на пошуки індій лечу.

Хай пробачать альтанки і клумби

Прохолодних толедських садів,

Бо не в моді там нині колумби,

А фанатики мрій – поготів.

Там інтриги й характери сірі,

Там кубло для гордині і зрад,

А у мене – команда і віра,

Та м’який, наче дотик, пасат.

Я загинув увечері вчора,

Під волання останніх новин,

І душа піднімалася вгору

Із відверто пекельних глибин.

У містах, під гарячим неоном,

У ревінні танцюльок гучних,

Розуміння було моветоном,

Цінувалися гроші і гріх.

Підставляв хтось цілункові щічку,

Хтось втомився від давніх забав…

Я загинув. І снайпер насічку

На прикладі тихцем вирізав.

Країна по імені «Ом»,

Країна великого спокою,

Чи твій десь існує фантом,

Не битий людською толокою?

Де тінь прохолодна твоя?

Де серце, яке не морочиться?

Країні по імені «Я»

До тебе торкнутися хочеться.

У нескінченній зміні декорацій,

В якій сплелись початок і кінець,

Я відчуваю дотики вібрацій

Ніким іще не пізнаних сердець.

Мовчать думки, голосять телефони,

Орбіти не міняються планет,

А ті серця ламають всі канони,

Й потроху Всесвіт рухають вперед.

Жебраче, візьми ескудо,

Та кидай ковтати дим,

За те, що я й далі буду,

Молися усім святим.

Отим, що сидять на небі,

І дивляться мало вниз,

Молися, немов за себе,

Молися, бродячий лис.

А якщо пробачать хиби,

І скаже про це луна,

Я дам скільки схочеш хліба,

І доброго дам вина.

Бруківка. Вечір.

Схилена акація.

Вітрини ваблять

Блиском золотим.

Гуде меланхолійно

Ресторація,

І підпирає небо

Сивий дим.

Холодні вікна

Поглядами синіми

Пророчать ніч

І снів передчуття,

І я мов тінь

Просочуюсь між тінями,

Та осягаю сутність небуття.

Кому життя, кому забави:

На лавці, взявши пиріжка,

Ловив малий гуляка ґави

Й ногою копав будяка.

Сусід ганяв на самокаті

(був першим хлопцем у дворі!)

Птахи вовтузились строкаті,

Хтось слухав музику вгорі.

Вечірнє сонце тихо блідло,

Крутився спів на язиці,

І розтікалося повидло

По щойно витертій щоці.

І погляд дня,

І дотики небесні.

І віра в диво

Без розчарувань,

І душі загрубілі,

Та воскреслі,

Без порожнеч,

Без тиску нарікань,

Зірковим хором,

Чистим та могутнім

Насичене повітря

До країв…

Це, певне, й називається

Майбутнім,

Що вештається тінню

Серед снів.

Мені уже не треба роздоріжжя,

Мій напрям – скрізь,

І не потрібний вибір,

Завершилась епоха

Босоніжжя,

Яку дарує всім

Четвертий вимір.

Хай спокій мають люди

І світила

Із тягарем довічного

Мовчання,

Що цьому світу вже

До мого тіла,

Якщо за душу

Програно змагання?

Вечірній вітер спокій клав на плечі

І сонце з неба виганяв руде,

На дворі чимось бавилась малеча,

Що котеня лякалося худе.

Смалив якійсь заблуда папіроску

З таким апломбом, начебто він цар,

Та в погляді його не було лоску

І віддавав плебейством перегар.

Трусились з перепою щоки сині

(нещасний самогонний сомельє…)

Подайте трохи хліба сиротині.

Але не гроші. Гроші він проп’є.