Розвіялись хмари залишивши синє небо самотнім
Сонечко світить всім посміхаючись
Вдихати повітря тепле, усіяне ніжністю
Підставляючи серце весняним променям.

Спрагу ніжності відчувати острахом
Уявляти твій погляд, посмішку
І шукати з тобою зустрічі
У цих днях променево-сонячних.

Взяти за руку тебе боязко
Показати красу, яка навколо
Розмовляти з тобою лагідно
З насолодою погляд ловлячи

І кружляти в ритмі розквіту
Дарувати посмішки одне одному
Залишати лиш крок до ніжності
Цілункові мрії на мить втримуючи.

А поки живемо ми, у своїх світах буденності
Починаємо тільки ковтати нове повітря ми
В думках інколи поглядів зустріч згадуємо
З кожним подихом, вірю я, зближуючись.

Кохання, напевне, може вибачити усе, крім безглуздих ревнощів і зради...

 

Кохання, любий, все прощає.

І забуває, і цілить.

Воно, коханий, і не знає,

Як помста й лють в душі кипить!

 

А ти, мій любий, помилився:

Не те коханням ти назвав.

Із люттю в погляді дивився,

Коли „Люблю тебе” казав...

 

І за таку любов, мій щирий,

Тебе розлука привіта!

І за таку любов, мій милий,

Дарма пройдуть твої літа!

 

Душа, мій ясень, не ганчірка!

Не можна ноги витирать!

Бач, ти хотів лишень ламать -

Не грає зламана сопілка!

 

2000г

Вона любила сіль з лимоном…
В ній поєднались всі смаки.
І сміх дзвенів криштальним дзвоном
Від дотику його руки…

Шансонетка

В ночі, в кав’ярні, що за СІЗО Зустрів я погляд твій чарівний І серце йойкнуло невже ВОНО Я засоромився, наївний.

Ти неприступно в самоті Пила свою «Криваву Мері» Мої думки були прикуті до твоїх Я задивився – не вписався в двері

Манто з песцю обкутало твої тоненькі плечі Через вуаль дивилась ти у глибину очей моїх Красиво добивав ці чеховські мотиви Голодний песик біля ніг твоїх

Так ввічливо ти попросила сигарету З одної тяги викурила всю Мені ти нагадала героїню з творів Винниченка А я тобі таксиста, що сплюндрував любов твою

Ми цілу ніч з тобою говорили Ти пила бренді, я читав тобі вірші І малював портрет на клаптику паперу Твоєї загадкової душі

І все здається було добре Як пишуть у романах видатні митці Тільки одне мій спокій турбувало Татуювання «СВЕТА» на твоїй руці.

Сергій Кримський

       І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
      те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
      Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
      і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

      … Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
      там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
      відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
      а вони утікають у ніч і стають кораблями,

      і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
      Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
      Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
      у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

      де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
      де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
      де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
      а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

      Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
      того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
      на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
      І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

Aнна Mалігон

Не верь, что жизнь исчерпана сполна,  
Пока хоть капля малая на донце. 
Ведь капля, даже малая, она - 
Легко вмещает и луну и солнце!  

Звезды, звезды, как мне быть,  
Звезды, что мне делать,  
Чтобы так ее любить,  
Как она велела? 

Вот уже прошло три дня,  
Как она сказала:  
- Полюбите так меня,  
Чтоб вам трудно стало.  

Чтобы не было для вас  
Все на свете просто,  
Чтоб хотелось вам подчас  
Прыгнуть в воду с моста.  

Чтоб ни дыма, ни огня,  
Вам не страшно было.  
Полюбите так меня,  
Чтоб я вас полюбила.  

В твоїй долоні білий сніг,
Одначе вже не розстає.
Жили. Боролись. Хто як міг.
Та тільки кожному своє. . .
І щохвилини серця стук
Стихає. Болю вже нема.
І лиш на вітах чорний крук.
Війна довкола. І зима.
За мир - вбивай. За щастя - вмри.
Іди, дитино. Йди вбивай!
Куди дивилися боги?!
Як серце є, його сховай. . .
І за спиною пустота.
В очах лиш відчай. Дивний світ!
А сніг все сипався згори.
Так було й буде. Сотні літ. . .
А сніг темнів. Холола кров.
За кроком крок, . . Обрав сам шлях!
А що шукав? І що знайшов?
Чи ж так хотів ти жити? Страх. . .
Вже не змінити, не вернуть. . .
І зникнеш ти, а він буде.
Цей дивний світ , де війни йдуть.
Зимі лиш байдуж. Сніг все йде.

Інколи
Я дивлюся на своє майбутнє
Як на спогади
І ці спогади мені
не подобаються.
Це погані спогади,
які руйнують надію.
Я плачу,
а мої сльози падають
за мою смерть
в мою могилу.
Я виводжу почерком
нервовий зрив.
Я щось намагаюсь зробити
цим очерком
мого безумства. Мого безумства.
Воно моє.Тільки моє.
І тільки я можу його вбити,
трощити, ламати, закровавити, вбити.
Його. Їх.Мене. самого. себе .самого ...
Час іде.Давить під своїм взуттям
сподівання, мрії,залишаючи криваві сліди.
Нащо вбивати невинних?
Нащо смітити в корі головного мозку?
Пусті бажання - це шлях в нікуди.
Папір і ручка дратують очі.
Клеймом літають привиди самотності,
тупості,безробітності;без чистої свідомості,
без розумних рішень...
Лише неіснуючі сльози
В неіснуючій правді.
І бути тому так навіки.
Поки не прийдуть вбивці
І не заріжуть мрій
Та не розстелять м"ясо
з розчленованихтрупів
солодким шаром
По авангарду живої душі.
Лиш тоді вільним
подихом світла
можна буде вдовіль напитися.