4.

Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:

«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...

Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:

«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»

Нарешті висновок з заключного абзацу:

«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???

Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.

Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:

«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

3.

Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.

Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:

«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!

А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»

Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі: 

«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

2.

Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:

«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»

Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:

«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.

Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.

З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...

Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.

Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»

Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!

Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.

Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.

З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.

Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.

Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».

Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.

Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями (Закон Ківалова-Колісніченка) однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Вибори Президента України 2019 і «феномен блазня»

Проблема перша і найголовніша для України знаходиться поза її межами, а саме в Російській Федерації, де панує переконання, що Україна, як територія, та все її населення є їх особистою абсолютною власністю більше навіть за нікчемний Крим і ще більш нікчемний шматок Донбасу. Не просто саме пособі здеградоване імперським снобізмом керівництво Рефії, але величезна маса простолюду там вважає Україну своєю невід’ємною часткою. Тобто зміна когось персонально на посаді вищого керівництва чи в РФ, чи в Україні не змінить самої проблеми, яка набула на цей час прихованого міждержавного воєнного конфлікту. Офіційно ніякої війни немає, оскільки керівництво РФ намагається будь що зробити винуватими українську сторону за сценарієм війни 2008-го року з Грузією. Для нас тим більше безглуздо оголошувати офіційно війну Рефії, що дасть змогу ЗС РФ застосувати весь свій військовий арсенал включно до ядерного. Висновок напрошується невтішний: війну для України можна припинити тільки одним шляхом повної і безумовної капітуляції до стану колишньої УРСР, або і сучасного Криму. Навряд чи це можливо для України за най-найзрадливішої влади, як і можливий розвал-деінтеграція РФ ситуації не змінить, оскільки відбудеться мультиплікація різноманітних Кадирових тощо. Можуть навіть Крим повернути і з Донбасу забратися, але агресії як такої то не припинить. Тому для України надовго є і буде головною тема «Si vis pacem, para bellum» (хочеш миру – готуйся до війни) без інших варіантів. А в НАТО чи без – то нюанси.

Наступна актуальна тема, що однозначно пролонгація терміну президентства Петра Порошенка означає стабільність і визначеність ситуації в Україні, а обрання будь-кого іншого навпаки буде поверненням до стану соціально-економіно-політичної турбулентності та невизначеності. Історична практика доводить, що ідеально хорошої для всіх влади не існує, отож варто цінувати те, що маємо. Тому особисто я волів би отримати в першому турі перемогу Петра Порошенка десь 53-55%, а щоб другим став блазень Зеленський і тим відшмагав весь наш зарозумілий політикум. Не хотілося, щоб у другому турі опинилися ці ж обоє, бо то для країни стає приниженням, коли потужний політик перемагає блазня, або й навпаки – не перемагає. Я, принагідно зазначу, не бачу великої трагедії у перемозі блазня, оскільки це просто призведе до самоліквідації посади Президента в Україні. Вплив Порошенка є багато в чому харизматичний, а не посадовий, тому Зеленському дістанеться варіант стану за президентства Віктора Ющенка у вигляді якоїсь формальної влади і нема на то ради. Україна пережила вже стільки, що блазень як президент не є проблема, хоча термін «псевдо-держави» Україна тим посилить в Світі однозначно на радість кремлівській наволочі.

Зате ми маємо в тому всьому одну головну позитивну якість: демократія в Україні вже реально існує, оскільки ніхто не може передбачити можливий підсумок президентських виборів 2019-ть. Ніхто! І це чудово! А ще чудово, що проявився в українському політикумі так званий «феномен блазня». В принципі, в політиці таке явище не є новим і ми знаємо офіційного блазня в російській політиці Жириновського, а в нас цей варіант приміряв політик Олег Ляшко з вилами та іншими чудасіями, але з інтелектом в нього явно слабенько, бо тато явно не юрист. Просто блазень Зеленський абсолютно до цього часу в реальній політиці не заявлявся і це його дебют, причому феноменальний. Чому так? А тому що як сама природа політичного дійства має в основі своєрідну гру правдоподібно брехати, так і природа гумору є викривальна і побудована на правді, що і створює смішну колізію. Буквально кожен анекдот є викривальна правда в ситуативному оформленні. Правда – це головна тема в кожного блазня! І ще одна важлива риса для блазнів, які часто є досить розумні люди, але щоб публіка веселилась, блазень робить все, щоб присутні люди почували себе розумнішими за нього. Тобто від блазня ми чуємо реально правду і при тому почуваємо себе розумними людьми зі значно завищеною самоповагою.

Тепер порівняйте з політиками, які навпаки брехню намагаються різними викрутасами подавати за правду і ще й тішаться, коли їм це вдається: - От ну не лохи? – повірили! Друга постійна річ для політика є переконання, що він розумніший за інших людей, тому дуже часто вони виступають перед публікою, неначе перед тупими і нерозумними істотами. Беруться пояснювати прості думки і відомі всім теми неначе роблять неймовірне відкриття, а насправді просто маніпулюють всім тим. Коли політик справді розумна людина, то це спрацьовує, але коли це чмо типу Ромчика Безсмертного і йому подібних, то окрім огиди жодного іншого відчуття то не викликає. Люди плюються і відвертаються, бо розуміють нікчемність таких політиканчиків, а ті в свою чергу ображаються на «тупість людську», бо їх не розуміють і не оцінюють належно. В тому і справа, що люди все розуміють! І належно оцінюють наявністю відсутності голосів підтримки. Фактично саме феномен блазня Зеленського вказав всім українським політикам хто вони є насправді в очах українського народу, бо як кажуть: все пізнається у порівнянні. Ось і маємо з чим порівнювати. До речі, я несподівано дізнався, що най об’єктивніший рейтинг політиків є ставки у букмекерів на їх перемогу. Там дійсно максимально наближено до правди, хоча і не на всі 100% також.

Я вдячний блазню Зеленському, що він як в тій інтермедії маріонеток веселун Арлекін відлупцював дрючком весь зажерливий дурнуватий політичний бомонд України. Водночас тільки недолугий не знає, що Зеленський є ставлеником з Рефії. В Кремлі взагалі якась пошесть на просування блазнів на владні посади в різних країнах: там їх Земан, а там є їх Орбан, там чмо Додон, ще й за вар’ята Трампа цілком їх заслуга, а зараз українцям Зеленського підсувають. В світових ляльководів бавляться, кремлівські падли.

Щоб не завершувати допис на поганому я розповім суто наш український політичний момент: знайомий критикує Порошенка і хвалить іншого кандидата, а його питають про докази щодо критики і він посилається на матеріали журналістів, але тоді йому закидають, що і проти його кандидата є публікації негативного змісту і тут він видає шикарну неспростовну тезу: проти Порошенка чесні журналісти розслідують, а проти його кандидата всі журналісти підкуплені владою. І що тут відповісти маєш? Логіка безапеляційна і непробивна. Такі ми є. Але на цьому історія не завершується: дещо потім цей самий знайомий зізнається, що буде на виборах спостерігачем від того самого нелюбого йому Порошенка. Я поцікавився, що то він хоче викрити можливі фальсифікації з того боку, але відповідь була щиро українська: - Ні, там більше платять і гарантія більша, а то Юля як програла в другому турі – нікому не заплатила. Далі знову неспростовний аргумент: - То все наші гроші! Накрали! Класика жанру і «no comment»

І якщо зайшлося про фальсифікації на виборах, то уявіть мізансцену, коли поліціянт бігає вночі вулицею і кричить, щоб люди виходили, бо ось там грабують і вбивають. Люди резонно вкажуть йому, що а ти нащо тоді? Хто є тут поліцейський? Хто має битися зі злочинцями, як не він, бо ж то і є його призначення. Аналогічно це стосується щодо політиків, що приймають участь у виборах, але при тому галасують про можливі фальсифікації. Гей, Йоськи, якщо ви не знаєте, то варто підказати, що взаємоконтроль всіх учасників у виборах і є головним запобіжником від фальсифікацій. Ще самі виборці непродажні й спостерігачі від громадських організацій для контролю чесних виборів потрібні, як і екзит-поли. Але коли всі свідомо займаються фальсифікаціями і тільки змагаються, хто кого більше обдурить, то це не вибори, а їх профанація та фікція. Як і переможець не є легітимною владою. Тільки чесні вибори творять правдиво легітимну владу! Навіть якщо то буде блазень. Значить такою є воля більшості народу. І крапка.

Богдан Гордасевич

22 березня 2019 р.

Львів-Рясне

Постфактум на «день тиші»

Дуже подобається мені вислів: Кожен народ заслуговує на ту владу, яку він має. Мене дуже хвилює результат майбутніх виборів Президента України саме для визначення, який ми є народ: вже європейський чи ще євроазійський? Приємно, що маємо  насправді демократичні вибори і конкуренцію, як і масу кандидатів що називається: до вибору - до кольору! Хтось гарно пожартував, що це наше всенародне ЗНО. Зовнішнє незалежне оцінювання обов'язково відбудеться за результатами виборів 31 березня, бо це важливий показник для Світу хто ми насправді є: державний народ чи ні. Чи є Україна правдиво Суверенна Держава чи таки псевдо-держава керована зовні. Побачимо. Наразі я закликаю всіх 31-го березня прийти на наше всеукраїнське ЗНО - на вибори Президента України і проголосувати згідно своїм уподобанням. І най діється Воля Божа.

Богдан Гордасевич

Львів-Рясне

30 березня 2019 р.

Я вже проголосував за Петра Порошенка.11:26 31.03.2019

Ukraine - failed state?

Люблю прислів'я Жоржа Дикого: Маю дві новини і обидві погані - з якої розпочати?

Результати першого туру виборів Президента України багатьох шокували, у тому числі і мене, хоча поклавши руку на серце, маю визнати, що передчуття чогось подібного в мене були. Є одна, пробачте на слові, бо то насправді не людина, а худобина, і є вона міністром соціальної політики Кабінету Міністрів України на ймення Андрій Рева. Я не маю бажання розгорнуто аналізувати діяльність цього виродка, результати якої вже кілька років зло спостерігав та відчував на собі й родині, а мовчки покажу на Україну з екрану ЦВКа суцільно зеленою він обурення людей на результати діяльності в першу чергу ось цього міністра. Скажу також, що коли 31-го березня я чув коло дільниці, як наші пенсіонери перемовлялися і казали одне-одному: -Треба голосувати за нашого президента! - я подумки собі примовляв: - Святі, святі люди, що терплять знущання мізерними пенсіями і все одно переживають за державу.

Я горджуся своєю Львівщиною, як і Тернопільщиною, які не позеленіли, як майже вся Україна. Що там казати, якщо навіть Винничина позеленіла від злості на вихідців з її середовища земляків і Реву, і Гройсмана, і Петра Порошенка включно, який однозначно несе персональну відповідальність за нікчемну діяльність міністра соцполітики А. Реву. Для чого я це все пишу саме зараз? Тому що перед першим туром то було деструктивно, а після другого може стати неактуальним, якщо Петро Порошенко не усвідомить де він і через кого так підзалетів. Всі ті виплати і доплати мудрили Реви перед виборами спрацювали на "за", а якраз "проти", бо люди у нас вже мають гідність. Україна позеленіла від злості, а причина тому - хибна соціальна політика Уряду і Президента України, що довірили це впроваджувати такій нікчемній істоті, як Андрій Рева. Так, вони вважали його надійним перевіреним чиновником зі своєї "старої винницької гвардії", але не так сталося, як гадалося. Порошенко має усвідомити, що його кадрова політика була дуже і дуже хибною починаючи від його друга любого Саакашвілі і тою купою кревних ворогів серед депутатів у його ж фракції БПП у Верховній Раді.Це і є дві мої погані новини для Петра Порошенка: вибори майже програні, а причина того не так у ворогах, як у "любих друзях"

Знову ж для чого я це пишу: не все є програно ще в абсолюті і шанс перемінити ситуацію існує. Невеликий, але він є. Я б підказав, але про то і вороги пронюхають, а я цього не хочу, тому промовчу. Сподіваюсь, що Петро Порошенко його сам знайде, що і стане перевіркою на його реальну політичну могутність. Три тижні на то в нього є. Вперед! Час пішов!

Гордасевич Богдан

2 квітня 2019

Львів-Рясне

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.

Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.

Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку - це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована "стратегічна багатовекторність", як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу "Митний союз" чи вступ до НАТО і тому подібне.

Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо - вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості - дуже сподіваюся!

Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,- з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня - то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.

Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді - це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу - важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.

А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав - мужик зробив. От Ющенко сказав: "Ці руки нічого не брали" - і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим - чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.

А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...

Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.

Повторюю всоте: війна з владою - це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.

Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах - і результат, і відповідальність буде.

Львів,

28 серпня 2011 р.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.

Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".

Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!

Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.

Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...

Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.

Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.

Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".

Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.

Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич

м. Львів-Рясне

2011 р.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)