В лесу крестьянин нашел орленка. Он взял его домой и оставил жить в сарае, приучая есть корм для цыплят и вести себя так же, как они.
Но как-то к хозяину пришел натуралист, который хотел узнать, как орел, царь птиц, может жить в сарае вместе с цыплятами.
- Я кормил его тем же, чем и цыплят, и приучил его быть цыпленком, он никогда не научится летать, — объяснил хозяин. — Он перестал быть орлом и ведет себя, как настоящий цыпленок.
- Тем не менее, — настаивал натуралист, — у него сердце орла, и он может научиться летать.
Осторожно взяв орленка на руки, он сказал:

- Ты создан для неба, а не для земли. Расправь свои крылья и лети.
Орленок был смущен; он не знал, кто он. Посмотрев на цыплят, клюющих свой корм, спрыгнул вниз, чтобы снова присоединиться к ним.
На следующий день натуралист взял орла на руки и поднялся с ним на крышу дома.

- Ты орел, — снова убеждал он его. — Расправь крылья и лети.

Но орленок был напуган новым миром, простиравшимся перед ним. Он снова спрыгнул вниз и отправился к цыплятам.
На третий день натуралист принес орла на высокую гору, встал лицом к солнцу, поднял царя птиц высоко над собой и, подбадривая его, сказал:

- Ты орел. Ты создан для неба. Расправь свои крылья и лети.
Орел посмотрел вокруг. До сих пор он никогда не летал. И вдруг он стал медленно расправлять крылья и, издав торжествующий крик, наконец, воспарил под облака и улетел.
Возможно, орел до сих пор с грустью вспоминает цыплят и, даже, иногда навещает свой сарай. Но каждому ясно, что он никогда не вернется к прежней жизни. Он всегда был орлом, хотя его содержали и воспитывали, как цыпленка.     (Притча)

 

На фабриці з'явилася величезна проблема-крадіжки. Щодня з території потайки виносили товар. Керівники доручили охоронцям обшукувати кожного робітника, що виходив з фабрики наприкінці дня.
Робітники, здебільшого, охоче відкривали свої торби і дозволяли оглянути їх вміст. Охоронці працювали вельми ретельно, перевіряючи всіх, аж до останнього робітника. Останнім завжди йшов чоловік, що вивозив з фабрики цілий візок відходів. І завжди один і той самий охоронець витрачав добрих півгодини, риючись в обгортках, недокурках і пластикових склянках, тоді як інші вже могли йти додому. Але він ніколи не знаходив нічого.
Якось увечері охоронець сказав роздратовано тому чоловікові:
-Послухай, я знаю, що ти щось витіваєш. Щоразу я перевіряю вміст твого візка, аж до найдрібніших речей, і не знаходжу хоч чогось цінного, що можна вкрасти. Скажи мені, що робиш, і я даю слово, що нікому не викажу тебе.
Чоловік здвигнув плечима і сказав:
-Все дуже просто-я краду візки.
(с)

-Якби не я,-вихвалявся дощ, щедро зросивши сад і поле,-то на землі нічого би не росло!
-Якби не я,-ображено заперечила земля,-то й не було би на чому рости!
-А якби не я...-зухвало почало говорити сонце...
Але тут долинули до них звуки церковного дзвону, що закликав людей до храму.
І всі вони засоромлено замовкли.
Бо згадали, що якби не Бог, то взагалі не було б нічого і ніде!
(с)

У четвертому столітті жив богослов-святий Августин. Одного разу вирішив він написати книгу, щоб розповісти читачам, який насправді Бог. І от зранку сів він за стіл і написав назву книги: "Про Бога". Однак далі книга не посувалася-усе, що спадало йому на думку, видавалося недостатнім. Він розумів, що Бог набагато величніший, і дуже хотів відобразити цю велич у книзі.
Відчувши, що від цих думок у нього заболіла голова, Августин вирішив погуляти на свіжому повітрі. Й от, чвалаючи берегом моря, Августин побачив хлопчину, що бавився в піску. Хлопчик викопав на березі ямку і шматком глиняного горщика переливав у неї воду з моря. Зустрівшись поглядом із хлопчиком, Августин привітався і спитав:
-Що поробляєш, хлопче?
Той відповів:
-Я, дядьку, хочу перелити море в цю ямку!
"Які ж наївні ці діти,-подумав Августин.-Він глиняним черепком хоче вмістити величезне море в цю малу ямку!"
Але коли він відійшов на кілька кроків, його зненацька осяйнула думка:
-Але ж я прагну зробити те саме! Великого і Вічного Бога своїм дрібним розумом умістити в книгу!
(с)

В одного старця оженився син. Відвідрвши тата, він з жалем поглянув на батьків:
-Ми з жінкою цілий день тримаємося за руки, ніжно дивимося одне на одного! Розповідаємо, яка сильна наша любов... Як би я хотів, щоб ви з мамою так само любили одне одного і відчували таке щастя!
Старець відповів:
-Щороку твоя любов дорослішатиме, наче дитина. Наприклад, я кажу дружині, що люблю її, побачивши, як вона знову свариться з сусідкою. А вона каже, що любить мене, коли лагодить зі мною сіті. Ти ж знаєш, як мама не любить це робити.
(с)

Один чоловік вирішив іти шукати Бога. На порозі дому його сумління запитало:
-Хто прикував мене до порогу цієї оселі?
-Я,-відповів Бог.
Та голос розуму заглушив кволий шепіт сумління.
Вродлива дружина, тулячи до грудей маля, благала чоловіка зостатися. Але той відсторонив її твердою рукою:
-Хто ця немудра жінка, що присягає на вірність і зваблює красою?
-Це я,-знову заговорив Бог.
І знову не почув чоловік тихого голосу Божого.
Чоловік гаряче підніс руки до Сходу:
-Де ти, Всевишній? Я здолаю всі перепони, знайду Тебе у сніжних Гімалаях. Моя воля і рішучість не знають меж!
-Як же ти знайдеш мене у Індії, коли я зостаюся тут, у тебе вдома.
Але чоловік знову не почув цих слів і ступив у темну ніч.
(с)

Якось учень запитав свого вчителя:
-Як мені знайти найкоротшу дорогу до Бога?
Учитель відповів:
-Де дорога важча, туди і іди; бери те, що відкидає світ; і що світ робить, те не роби. У всьому йди супроти світу, і тоді прийдеш до Бога найкоротшою дорогою!
(с)

Був собі багатий колекціонер старовинних фігур. Цих витворів мистецтва у нього було без ліку. Вони прикрашала усі алеї його прекрасного парку. І ось одного разу молодий студент, отримавши рекомендацію місцевого Історичного товариства, навідався до колекціонера, аби оглянути його дивовижну колекцію.
Управитель доповів господарю про гостя, зустрів його і повів алеями парку до будинку. Знемагаючий від цікавости, студент зупинявся біля кожної скульптури, захоплено зітхав і довго вдивлявся у ці мистецькі витвори. Врешті управитель не витримав:
-Пане, а вас взагалі кому відрекомендувати: скульптурам чи їхньому власнику?

Як часто ми забуваємо, що йдемо до Бога!
(с)

Жив в одному селі швець. Праведний був, віру мав сильну. Й ось перед одним великим церковним святом чоловік занедужав і засмутився, що не зможе піти до храму. Та в ніч перед святом уві сні він почув чийсь голос, який тихо й лагідно говорив:
-Якщо ти не зможеш прийти до мене, то я сам відвідаю тебе.
Прокинувся швець і втішився: "Невже сам Глсподь завітає до мене?" Цілісінький ранок готував він свою оселю, накрив святковий стіл-як тільки міг, готувався до відвідин бажаного Гостя. Раптом за вікном він помітив заплаканого хлопчика. Покликавши його, швець запитав:
-Чому ти плачеш?
-Нині в мене порвалися останні черевики, і я не маю що взути. А сім'я моя бідує і нових купити не може.
Та швець заспокоїв малого:
-Дай мені свої черевики, я полагоджу їх.
Дуже скоро радісний хлопчик вже стояв у залатаних черевиках. Попрощавшись із ним, швець повернувся до своїх справ.
Повечоріло. Аж ось приходить до нього бідна жінка і каже:
-Пробач мені, коли твоя ласка! Я принесла тобі лагодити чоботи, а заплати не можу. І ходити без чобіт тепер годі: почалися холоди.
Швець лишень усміхнувся, удяв взуття, а жінці сказав зачекати. За якийсь час він повернувся:
-Готові твої чоботи. Носи на здоров'я!-і віддав їх жінці задарма.
Наближалася ніч. Давно скінчивши всі справи, швець сидів біля вікна і чекав Гостя. Вже пора було лягати спати, і швець, засмучений марним чеканням, почав стелити собі ліжко. Й тут у двері хтось постукав.
Відчинивши їх, швець побачив мандрівника. Той попросив:
-Пусти мене переночувати. Я весь день був у дорозі, але не маю де подітися: ніхто не приймає до себе на ніч.
Пошкодував швець мандрівника і пустив до себе в хату. Коли мандрівник відпочив, швець поклав його у своє ліжко, а собі постелив на підлозі.
Засинаючи, він міркував: "Мабуть, я не гідний Гостя, бо Він не прийшов до мене сьогодні. Напевне, не сподобив він мене чести відбути це велике свято разом з Ним." З такими невеселими думками швець заснув.
І ось знову уві сні той самий тихий голос каже йому:
-Сьогодні тричі приходив я до тебе, і щоразу ти радісно приймав мене.
(с)