"Вiльна людина у вiльнiй державi " Під таким девізом відбувся Національний Круглий Стіл 5 квітня у Київі  Місія інтелігенції та вільних людей України

 

Нас зібрала тривога: ми втрачаємо відчуття справжности життя і відчуття ґрунту під ногами. Хтось, може надіється, що сьогодні даватимуть індивідуальний рятівний пояс. Насправді все простіше: нам треба заглянути один одному у вічі, взятись за руки і відчути себе громадянами України. У висліді «класової боротьби» двох ідеологій ми опинилися в полоні споживацького матеріялізму, що більше відповідає нахилам людської натури і рівневі науково-технічних досягнень. Правду казав покійний Айятола Хомейні: американський матеріялізм страшніший, він витворив диявольську індустрію спокус для людини, як виявилося — проти людини. Наша напівголодна людина потрапила, як дикун на ярмарок секонд-хенду, і упали всі перегородки. З комсомольськими чеснотами вона не встояла, бідна, і вмить розміняла рештки свого морального капіталу. Найтяжче виявилося перетравлювати крадені народні багатства: вона дуріє, вона поводиться неадекватно. Вона думає, що влада буде її гарантією і не задумується: навіщо це все? Духовні вартості стукають у двері і в скроні. Вони єдині справжні. В них наш єдиний порятунок. Як і сто, як і тисячу років тому. Той дзвін тривоги зібрав нас на Національний круглий стіл. Двоє слів про «пошуки нових вартостей». Ініціятива «1 грудня» — то ініціятива церков, які мають сталі, традиційні вартості і культивують їх. Утрачені комуністичні вартості були в основному християнськими вартостями навиворіт, тобто правда, але класова, добро — з кулаками, закон — але не для всіх, служіння — але вождеві… І нарешті ідеал — щастя для майбутніх поколінь, своєрідна заміна потойбічного життя. Але повертатися до справжніх вартостей розбитими дорогами непросто. Та й чи були вони глибоко закорінені в народі? Даю коротке пояснення уживаних понять. Домінування духовного начала — це готовність діяти за Законом Божим, за совістю, за правдою. Вільна людина — не раб обставин. Вільна країна — країна вільних і гідних громадян. Громадський обов’язок — добровільна праця для загального добра. Демократичні цінності — ненасильство, толерантність, пошанування іншого. Інтеліґентність — здатність до творчих і духовних зусиль і безкорисних дій. Матеріялістичний світогляд — зацикленість на матеріяльному, побутово корисному, не виключає гоббі — творення кумирів і утопій. Позитивна альтернатива — готовність творити позитивний приклад. Усі ми розуміємо. що ще ніколи в історії люди не змінювалися під впливом логічних аргументів. Любов і голод рухали ними— первісні біологічні потреби. В епоху споживацтва і любов, і голод притуплені. Людина, зледащіла від переситу, сміється з колишніх романтиків, спраглих високої любови, з революціонерів, спраглих справедливости, і навіть з авантюристів, готових на великий ризик. Зневажений і віками висміяний міщанин нині купається, як вареник у маслі. Йому служать телебачення, рекляма, інтернет і фітнес-центри. Його захищають філософія споживацтва і морально амбівалентний закон. Йому улещає мистецтво постмодернізму. Його підтримує мода — мода на ситість, успіх і комфорт. Він дбає про своє тіло, і тільки тіло. Як це схоже на ферму бичків сталінського академіка Лисенка, який методом посиленого відгодовування хотів вивести вищу породу! А ми говоримо про нонконформістів, які зламають мури інертности мас. А ми апелюємо до ідеалістів, що не приймають масової психології. Ми звертаємося до розуму, який вказує на прірву під ногами. Ще ніколи люди не злякалися прірви і не послухали попереджень. Але завжди якась незрима рука їх зупиняла, і вони задумувалися над своєю вигодою: далі простувати тією дорогою невигідно мені, мені вигідно, щоб сусідові теж було добре, щоб він був влаштованим і не аґресивним… Виходила ніби любов до ближнього. В українських реаліях всі українські партії посткомуністичні. Усі вони вирощені тим режимом, який заколисував ідейними словами своє утробне прагнення до справжнього матеріялізму. Тільки одні любили матеріялізм з кримінальним ухилом, інші — з авторитарною державністю, інші матеріялісти мали національні сентименти. Є і матеріялісти з християнсько-демократичним забарвленням. «Дай, дай, дай!» — моляться вони. Нам треба відмежуватися від корисливого матеріялізму і пошукати сміливих людей нонконформістів з ясним розумом і доброю волею. Фактично з цього починали усі реформатори і піонери. У нас є арґументи: — Світ завжди тримався на Божому Законі і на правді. Часто він відхилявся, але зрештою мусив повернутися до норми: в людині закладено моральні начала. — Криза підвела нинішній світ буквально на грань прірви, і ми надіємося на рятівний інстинкт самозбереження, а особливо на зусилля тих праведників, які є в народі і завдяки яким світ може бути врятований з їхньою діяльною участю; — Сатанинський світ неґативних емоцій, насильницьких методів та ілюзорних перемог — він засліплює і полонить як мильна бульбашка. Але він приречений. Він самознищиться. Як у псалмі: « А путь нечестивих загине». Головний наш арґумент: людина і суспільство хочуть жити і бути здоровими, хочуть лікуватися від смертельних недуг і запобігати їм. Ми апелюємо не так до розуму, як до інстинкту самозбереження. Ми віримо, що люди морально здорові — дужчі, і їм допомагає Бог. Ще в античності знали: треба лікувати душу, а тоді вже тіло. Одна з ледачих ілюзій нашого соціюму — надія на порятунок в Европейському союзі. Але для цього передусім треба реформуватися — і психологічно, і морально, і адміністративно. Усі мусимо піднятися вище до европейських стандартів. Але коли ми піднімемось і зберемося з силами, то відчуємо, що нам потрібне входження до Европи на рівних. Европа охоче привітає Україну не згорблену і зрусифіковану, а гідну й певну себе та свого демократичного шляху. Треба пізнати свої сили і покладатися на свої сили. Слава Богу, нас не затягують в минуле пастки гордині і величі, як Росію. Якщо ми витримали гніт голодоморів і окупацій, то витримаємо й іспит на зрілість. Але тут потрібна мобілізація усіх сил душі — сміливі починання і вольові зусилля. Потрібна послідовна праця. Моральний опір особистостей — то завжди велика сила. На людину наступає ринок спокус, а захист у людини — тільки совість і старий реквізит заборон, поставлених собі. Духовний захист. Але то захист здорового живого — проти хворого світу. І тут паросток пробиває бетон. Ми 70 років будували соціялізм «в одній окремо взятій державі». Нині будують в одній окремо взятій державі приватизовані зони для виродків, одурілих від безвідповідальности. То метастази старої пухлини. Вони приречені— в нашому світі, що тяжіє до єдности — і в екології, і в законодавстві, і в медицині… Зараз основний захист — то позитивна альтернатива. Потрібно оживити надію на позитивну альтернативу і силу позитивного прикладу, на який здатен кожен з нас. Замість лаяти темряву — запалити свічку. Стеля опускається на оспалих. Вищий рівень треба системно культивувати і підіймати, інакше не буде альтернативи тотальній пересічності. Першого грудня 1991 року у нас був спонтанний вибух національної самосвідомости. То міг бути сигнал для старту народних сил. Їх бракувало. Людей діла не знайшлося навіть для елементарного усунення тоталітарних символів, які досі розчленовують свідомість людей, що давно вже знають про злочини тих, чиї пам’ятники стоять і леґалізують злочини. Зате спішно задіяли кримінальні клани, які визріли в надрах соціялізму. Покірні радянські люди виходили на роботу без зарплати і без пенсії… Коли в суспільстві бракує волі і активности до демократичної перебудови, тоді починається зворотний процес, авторитарний поворот назад. Так було в 90-ті роки, так маємо тепер. Треба віддати належне українцям, що спершу втікали за кордон від кучмівського режиму, а потім отямилися і організували Помаранчеву революцію. Малодухи й криводухи кажуть, що то не була революція… То не була революція типу жовтневої, бо там був переворот, організований терористичною партією. Тут таки була духовна народна революція — на очах у всього світу! Інша справа, що не було належного продовження, офірного служіння, реформування державних інституцій. Велика вина в тому українських політичних партій, які засідали у своїх патріотичних кублах. Навіть гірше — вони часом розносили про своїх людей негативні чутки, підкинуті їм чужою аґентурою. Рух дискредитував себе, коли десь зникли особи, які рухають, ворушать оспалих, працюють в народі. Без активної щоденно позитивної організаційної просвітної роботи поняття «рух» стало смішним. Нарешті про український гріх духовної оспалости і фуршетної розслаблености. Коли в нас , за диявольським сценарієм, державна влада роздвоїлась і на сміх людям Прем’єр і Президент взаємно знищувались — весь народ мав піднятися і день і ніч скандувати біля їхніх кабінетів: «Не ганьбіть Україну!» «А ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби» (Т.Шевченко). Зараз щоденно п’ємо повну чашу ганьби, приймаємо зневагу і західного і східного світу, який називає корупційний антинаціональний уряд УКРАЇНСЬКИМ. Сьорбаємо «утиный суп Табачника», який і не приховує своєї зрадницької суті, так як Литвин не приховує, що був сексотом. Хіба цього мало, щоб назвати владу нелеґітимною? Не може нація, приголомшена цинізмом кримінального штибу, довго мовчати і чекати чергових репресій. Свобода слова — то називання речей своїми іменами. Але то мають робити особистості, у яких за словом іде діло. Україна сьогодні у пригніченому стані моральному і матеріяльному. У владі засіла пересічність. Вона всьому задає тон. Стеля культури опускається. ЗМІ пристосовуються до пересічности. За цим ховається тенденція деґрадації суспільства, яке перестає адекватно реаґувати на системну дискредитацію державних інституцій — фінансів, права, освіти, культури… Ось чому такою актуальною є самоорганізація і структурування суспільства.Форми самоорганізації давно відомі. Згадаймо, з чого починали «визволителі» в 1939-40-х роках в Західній Україні та в Прибалтиці. Розігнали всі політичні організації. Розпустили всі молодіжні, навіть спортивні організації, розігнали Пласт, розпустили харитативні організації, ліквідували навіть кооперативи «Самопоміч». Навіть товариства тверезости. От ці і подібні об’єднання треба творити. Урухомити роботу бібліотек, культурних осередків. І що особливо актуально — організувати духовно просвітню роботу при церквах… Отже, йдеться не про політичні прожекти чи політичні клуби, а про урухомлення життя в нашій Immobile State — у нерухомій, ізольованій, опущеній країні. Ми починали розмову з довіри, доброзичливости, відкритости людини одна до одної. І закінчимо тим самим. Під лежачий камінь вода не тече. Саме по собі суспільство не створиться: його треба творити постійно і наполегли­во. І постійно очищатися від омертвілого псевдопатріотичного баласту. Не шукайте моральних авторитетів у Київі — творіть, плекайте, підтримуйте живі моральні приклади по всій Україні. Вчімося любити й цінувати людину чесної сміливої думки і дії. Ті, що тут зібралися — то лише маленький острівок. Україна велика й багата. Любім Україну!

із газети "Наша Віра"

Гамлетівське питання "бути чи не бути" можна було б уточнити: "Бути чи існувати". Відомо, що данський принц почав дошукуватися правди і утвердив своє право бути зі шпагою, бути принцом. Бути героєм п’яти актів. А "не бути" означало існувати поза історією.

Нинішнє філософське формування того ж питання: "здаватися чи бути" так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.

В українській мові to seem звучить, як здаватися, і те поняття набуває додаткового значення: здавати позиції, тобто бути нікчемою. А то особлива тема — про вічно невдоволеного собою і всім.

Притчі, прочитані нерозумним

Відомо, що Христос навчав непосвячених людей притчами. В основі притчі лежить життєва подія — засівання зерна за умов неоднакового ґрунту, сезонна робота у винограднику довірливого господаря, роздача талантів для їх розумного використання тощо.

Суть притчі — у наведенні на ширші узагальнення, співвідносні з задумом Творця. Темні і запопадливі люди брали життєві факти і події безвідносно до Божого промислу. Схильні до споживацького матеріялізму, вони переживали подію саму по собі, не задумуючись над її глибшим сенсом — вони не підіймалися до розуміння вищої суті , для якої подія — тільки щабель.

Практично усе наше життя — то притчі. Нерозумні беруть самий факт і смакують деталі. Розумні — задумуються над тим, чому Господь послав їм ту пригоду, зустріч чи біду і важке переживання.

Особливо великий привід для роздумів дають нам історичні події. Кожній країні було явлено свої притчі. Україні випало в ХХ ст. нещастя бути в епіцентрі найважчих катастроф. Комуністичний полон, в який нас затягнули обманом і силою, був тяжчим за Вавилонський полон, бо у Вавилоні дозволялася пам'ять про свого Бога. Приказка "мене з дядька не скинеш" була страшно спростована большевиками.

Коли господаря виганяли і дітей викладали з хати, стало очевидним, що "світ перевернувся". А коли в урожайні роки люди мерли без хліба, чи було кому нагадати їм з Євангелії спокусу лукавого: якщо ти син Божий, то перетвори на хліб те каміння… Лукава ідея перетворення каменя в хліб запанувала на століття в країні, де було заборонено говорити про сучасне, а лише про майбутнє.

Особливо ж була заборонена Христоова відповідь лукавому: "Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих".

Як таке могло статися в країні, яка тисячу років вірила і читала Євангелію? В країні, де національний пророк застерігав:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…

Кланялись раби і незрячі, і вчені та ситі раби, кланялися ідолам злим і підступним… І богохульствували при цьому.

Національного пророка ніби любили і повторювали за ним:

В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.

Але коли прийшла пора грудьми захищати свою хату і свою волю, більшість поховалася по своїх кутках і спостерігала, як одчайдухи гинуть під вогнем і червоних, і білих ідолопоклонників.

Скільки притч явило нам ХХ сторіччя! А скільки їх являє ХХІ сторіччя, де особливо цинічно кидають облуду і брехню ті самі чорнороті, що вчора вели нас до комунізму.

Може люди не чують слів пророчих, бо вони слухають спокусливі голоси облудних сирен?

"Гримить, тайна дрож пронимає народи…"

Ці слова Івана Франка про національне пробудження народів пролунали вже тоді, коли "нова релігія" — соціалізм обіцяла перетворити пустелі в оази, а каміння на хліб. Пророки її вчили інтернаціональної єдності, але вже перша світова війна показала, що кожному своя сорочка ближче до тіла.

У війну стала національно оживати і Україна, поділена між ворогуючими силами. Брат на брата! Але як же мало було тих, що почули: "Розкуйтеся, братайтеся". Та й то було велике диво, що нація, по суті заборонена, висунула гасло політичної незалежности і дала політичних лідерів, які поєднали ідею націоналізму з ідеалами демократії.

Тайна дрож, на жаль, не перейшла в національне пробудження забитих гречкосіїв Але національний прапор піднято, і в обороні його пролито ріки крови. Можна сказати, що національно-визвольні змагання України утвердили волю до життя і дуже наполохали Москву, для якої Україна виникла несподівано. Виявилося, опріч національної свідомости, є щось дужче, могутніше, що жило підсвідомо в серцях вірних цареві малоросів…

Біла і червона Росія з однаковою нетерпимістю поставилася до українського духу, але червона була гнучкішою в олжі та у творенні хитрих імітацій. Вони підбирали українські прізвища своїм отаманом, маскувала свій уряд іменем свого ворога — УНР. Воєнний комісар Троцький рекомендував на перших порах "підроблятися під Петлюру" і вдавати спільність…

Отже, націоналізм уже після І світової війни став панівною стихією ХХ сторіччя і прокотився вітром свободи по всій планеті. Він визначав здоровий стан народного організму в країнах, що здобули державну незалежність.

І, навпаки, всіляка підробка під "інтернаціоналізм" явила нам те болото, в якому чорти гніздяться. Поневолені нації, обізвані "визволеними", культивували найгірші форми рабства, а російська нація під час "вітчизняної" війни явила шовіністичну пиху, яка прикривала і жандармські амбіції, і приховане приниження при конфронтації з Заходом.

Усі ці національні викривлення ціхують політику російської еліти і сьогодні.

Справа в тому, що здоровий націоналізм, так само, як добрий господар, не зацікавлений у кривдженні сусіда. Навпаки, він розраховує на порядного і статечного сусіда, який прибирає сміття і виполює бур’ян.

Добрий господар розуміє, що порядок у своєму домі є передумовою порядку добросусідського. У нашому випадку доведеться ж вголос називати всіляке псування повітря, розведення сміття і навіть використовування його для засліплення сусідів.

Хворобливий націоналізм завжди ображений і озлоблений. Варто задуматись, чому російський націоналізм, ґвалтуючи свободу сусідніх народів, завжди мав до них зневажливі прізвиська. "Хохли", "полячишки", "кавказька національність", "прибалти".

Імперський Кремль нещадно винищував і використовував східні народи. Але насправді з того нищення для Росії користі не було. Приблизно, як на лісоповалі, де план по зрубуванню дерев перевиконувався, а сплав і вивіз деревини і на половину не забезпечувався.

Праця велика, але то каральна праця. В Ічкерії і в Грузії "перемога" Росії коштувала величезних матеріяльних і моральних втрат. А хто вимірить, як будуть за те розплачуватися майбутні покоління?

Чесної Росії сьогодні не чути. З одного боку, чесні громадяни ізольовані, роз’єднані. З іншого боку — вони заглушені дезінформацією і завалені сміттям отруйної ненависті до сусідів. Імперським ґебельсам здається, що вони виграли інформаційну війну проти сусідів.

А розважливі росіяни розуміють, що на їхніх очах відбувається самоотруєння і самооглуплення. Нація по суті вигасає, зпивається і втрачає свої джерела оновлення. Ситуація куди гірша, ніж була при вождях, які потроху заморожували процеси розпаду, утримуючи народ в суворих регульованих умовах.

Що ж стосується приручення інших народів, то колишній "принцип інтернаціоналізму" все ж таки втримував хворобу цинізму і підтримував ілюзії якоїсь рівності — хоча б на рівні "тваринної ферми" Дж. Орвела, де висіло гасло: "Всі свині рівні між собою, але є рівніші".

Нині ж оголений шовінізм дитдомівського наступника династії Романових розрахований хіба що на полохливих рабів, готових визнати за ним право зверхності і розв’язної брехні перед телекамерою, та ще й національно образливої ("Україна краде").

Звичайно, зі школи КГБ джентльменом не вийдеш , але принаймні мали б навчити читати, скажімо, старі істини Марка Аврелія: "З набагато більшою певністю я називаю чумою затруєння розуму, а не повітря навколо нас".

Свободу здобувають щодня

Відомо, що раби люблять називати себе вільними. Хами люблять посилатися на права людини. Боягузи хваляться безкарністю. А свобода чекає на своїх лицарів, які несуть обов’язок і відповідальність. Простір свободи у нас не заповнений. Пересічність і пошлість узаконилися на мілинах споживацтва і спілкування мобілкою.

Дивовижна байдужість до громадянських і національних проблем робить людину тупою. Освічені люди не розуміють, що після століть рабства національну честь і гідність треба відстоювати на кожнім кроці.

Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь.

Кореспондент журналу запитує мене: "Чи не краще було кошти, витрачені на дослідження Голодомору, пустити на щось корисне?" Йому не соромно, що тим українським питанням займалися переважно іноземці… А відповідно і послові сусідньої державі не страшно розмовляти в Києві мовою свинопаса.

Мені часто ставлять питання, чи за таку Україну я ставив на карту життя… Україна — то ми. На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає.

Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.

На кожному кроці ми чуємо нарікання на першу особу в державі. Але хто де чув, щоб чоловік сказав: "Я перша особа, і від мене багато залежить. Але то вже буде залежати від мене, що я зроблю…"?

На кожному кроці ми відчуваємо брак українських громадян, які усвідомлюють себе наступниками тих, що життя поклали за волю. З такими громадянами хіба мали б проблему з нардепами, які не розуміють, чиїй державі служать…

З "елітою", яка не відчуває під собою загроженого звідусіль корабля, що потребує дбайливого догляду. Та й взагалі чи чули б ми про "найстабільнішу партію зі стійким рейтингом".

Адже це інфантильна мова про посткомуністичний релікт, де нема облич і нема надії на появу якоїсь чесної творчої сили. А нема тому, що на яловому безнаціональному ґрунті росте бур’ян!

Однак нині потребує корективів поняття "національні патріотичні сили". Ми вже чули, скільки серед тих сил пустомелів і таких, що плавно переключилися з комуністичної на патріотичну риторику. Ми вже звикли до того, що в гніздо "націоналістів" підкидають зозулине яйце, з якого вилуплюється більш чи менш дурне озвучення чужого голосу.

Націоналізм для українців є позитивним поняттям, оскільки воно пов’язане з особистостями, які віддали Україні серце і розум. І життя. Поняття змінилося б, якби узагальнити усіх різних, що йшли під тим прапором.

Насправді визначальним, скажімо, в Ольжичеві був не його націоналізм, а шляхетність і порядність, поєднана з моральними і культурними цінностями інтелігента, який мав спільну мову з культурними європейцями. Тому й розшукувало його і гестапо, і МВД.

Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любові, що надає людині справжності і енергії, додає їй відваги бути. Історію творять хоробрі серця…

Євген Сверстюк, для УП