«Внутрішній ворог України» – звіт Гельсінської комісії США

«КОРУПЦІЯ не дозволяє Україні стати повноцінною процвітаючою демократією і заважає їй боротись проти порушень Росії», йдеться в звіті Гельсінської комісії США (Комісії з безпеки і співробітництва в Європі). Дослідники вбачають причину вкоріненої корупції в олігархічній моделі управління. «Олігархи захопили державу Україна, витіснивши некорумповані політичні партії і змагаючись один з одним, щоб вкрасти українські багатства», – йдеться у короткому викладі звіту. «Перетворити олігархів з «придворних» на «бізнесменів» можна лише за допомогою потужного громадянського суспільства. «Надзвичайно важливо засуджувати будь-яку спробу обмежити чи завдати шкоди громадянському суспільству», – зазначається в звіті. Гельсінська комісія наголошує на складнощах у подоланні олігархічної моделі, через те, що вона створювалась з часів початку здобуття Україною незалежності через дві причини:

– обмежена лібералізація економіки на початку незалежності.

– маніпуляції з ціною на газ, які дозволили олігархам накопичити статки, а Росії – десятиріччями впливати на українську політику.

Комісія закликає міжнародну спільноту підтримувати Україну в боротьбі проти корупції, яка може бути довготривалою через вкоріненість олігархічної моделі.

Джерело: https://ukrainian.voanews.com/a/vnutrishny-voroh/4073627.html

Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

Цього року хрещенські морози видалися досить суворими: потужні снігові замети, температура сягала 20 градусів морозу. Багато хто скаржився на нерозчищені дороги чи на те, що вночі доводиться вкриватися ще однією ковдрою. Та у мене все не виходило співчувати тим, хто скаржиться тут, в тилу, коли наші там, на фронті, далеко від тепла і затишку рідних домівок. В усіх нас є власне життя, власні клопоти. Та не у кожного українця в країні війна. Олігархічні ЗМІ замовчували тему війни, наповнюючи ефір шумом, за яким не чутно було тих, хто прагне про неї нагадати. Та від того замовчування ворог з території нашої держави нікуди не подівся: він так само окуповує наші території та намагається знищити наших захисників.

В мене останнім часом складається враження, що існує ніби дві України: в одній воїни віддають життя та здоров’я, захищаючи нас від ворога, волонтери віддають весь свій час та надзусилля, щоб допомагати нашим захисникам, а в іншій блиск вітрин магазинів та ресторанів, безглузді фото у соцмережах та нескінченний ярмарок марнославства. Часом відчуваю себе у королівстві викривлених дзеркал. І коли я зрозумів, наскільки мені задушливо із другими, я зібрався та поїхав Україною шукати справжніх, тих, кому не байдуже, та знімати з ними «Сповідь».

Мені важливо зрозуміти. Зрозуміти, як посеред нас народилася та розквітла така глибока любов до нашої землі. І водночас зрозуміти, звідки посеред нас стільки колаборантів та ватників. Адже їх поява – це вже наслідок. А причину цього треба шукати набагато глибше. Ці мандрівки, ці «Сповіді» багато чому мене навчили. Навчили бачити СВОЇХ, рідних, жовто-синіх. Відчувати їх серцем. Навчили проходити повз «какаяразніца», не зупиняючись ані на мить. Навчили бачити метастази внутрішнього ворога і боротися з тими, хто заважає нам будувати громадянське суспільство.

У нас давній ворог. Хижий. Лютий. Ниций у своїй підступності. І Україна силами та душами тих, кому не байдуже, котрий рік поспіль протистоїть колаборації зовнішнього та внутрішнього ворогів, котрі намагаються знищити нас зсередини та ззовні. Це навіть трохи нагадує битву Давида та Голіафа, коли наші можливості здавалися настільки малими на фоні потужної воєнної та пропагандистської машини ворога, але ми все ж таки зуміли його зупинити та продовжуємо стримувати. А якби не активна підтримка ворога з боку внутрішнього колаборанта, то змогли б і здолати.

Не менш жорстока війна, ніж на Сході, ведеться і в середині країни. Вона ще страшніша тим, що в цій війні відсутня лінія розмежування й дуже важко зрозуміти де СВОЇ, а де ворог. На внутрішньому фронті ворог носить вишиванки, дискредитуючи тим самим святе для Нації вбрання. І навколо настільки багато тих, хто продався ворогові, що вже не знаєш, кому вірити. Це ретельно підготований план ворога – возвеличити зрадників, заглушити ефір інформаційним брудом та дезінформацією, щоб заглушити голоси тих, хто не піддався на ворожі підкупи.

Ворог прагне не дати нам, українцям, почути одне одного та за допомогою продажних ЗМІ нав’язати нам, закласти у нашій свідомості іншу Україну. Ту, в якій немає війни. Ту, котру не роздирає на шмаття зовнішній та внутрішній ворог. Ворог раніше за нас зрозумів, що наша сила в єдності та будь-що прагне роз’єднати Націю, не цураючись використовувати для цього навіть мову та віру. А Україна насправді інша… зовсім інша… І люди в ній зовсім не такі, як нам показують. Нам просто не дають бачити СПРАВЖНІХ. Справжніх героїв. Справжні душі.

Побачив Максима і якось посміхнувся душею. На мене дивився добрий та щирий чоловік. Справжній та відкритий. Вони товаришують з Олегом Левченком, Віктором Новицьким та Сергієм Швецем, котрі, як і Максим, захищали нашу країну в україно-російській війні та з якими ми також мали щастя познайомитися у той наш візит до Жмеринки. Ось таких людей я прагну бачити в авангарді нашої Нації. Совісних та чесних і водночас гідних та незламних. Тих, котрі ризикували життям заради України.

Але не тієї України, в якій держава полишає сиріт та людей похилого віку напризволяще, в якій держава та суспільство байдуже ставляться до наших захисників, в якій хтось дозволяє собі животіти на знищенні нашої країни шляхом вирубування лісів, оборудок с землею чи розкраданні бюджетних коштів. Тих, кому вистачить волі та душі відбудувати на теренах нашої неймовірної країни державу, котрою б кожен з нас пишався.

Ми всі дивимося на політичну арену як на кумедне загальнодержавне шоу і, засліплені й оглушені спецефектами, не помічаємо тих, хто довів відданість нашій країні не словами, а справами. Тих, хто цінує Україну більше за життя. Дивні ми люди. Я б навіть сказав загадкові. Живемо так, ніби ми безсмертні й у нас є весь час світу аби знов і знов помилятися і ні на йоту не навчатися на власних помилках. Але за наші помилки платять Максим та його бойові побратими. І Нація вже не має права помилятися в діях чи бездіяльності, адже ціна таких помилок – тисячі життів та мільйони людських доль.

Сьогоднішня еліта, авангард нашої Нації – це воїни, волонтери, капелани, учені, педагоги, спортсмени, митці. Ті, для кого день у день є Бог і Україна. Ті, хто кожного дня доводить свою відданість Нації справами та молитвою. Саме їх має чути суспільство і саме вони мають бути лідерами думок. Провідниками Нації. Та їх голоси заглушає невпинний шум та блиск невпинного конвеєра по створенню бомонду та істеблішменту. Цим мені неймовірно болить сьогодення. Та спілкуючись з такими українцями, як Максим, я сповнююся не просто вірою, а впевненістю майбутньому нашої Нації та нашої країни.

Після програми він пригостив мене величезним пакетом яблук. Смачних, ароматних, соковитих. І було у цьому його вчинку щось по-дитячому щире, затишно-просте та безпосереднє. Я привіз його подарунок додому, до Києва і ще довго насолоджувався смаком нашого знайомства. Україна в чомусь проста, неймовірно проста. Вона для людей. Для усмішок, сонячного тепла, співу птахів та аромату квітів. Україна духовна. Велична своєю глибокою тисячолітньою вірою та щирою молитвою.

Моя Україна в душах таких СПРАВЖНІХ українців, як Максим Ліхачов. Добрих та відкритих українців. Котрі свою країну ніколи й нікому не віддадуть. Я мрію бачити їх серед перших в нашій країні, адже вони достеменно знають, яка вона і не дозволять внутрішньому чи зовнішньому ворогу знищувати нашу Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Максим Ліхачов, учасник російсько української війни, 9-й батальйон Вінницької територіальної оборони

https://youtu.be/2gkyGlaSFpE

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Тетяна Пірус, завідувач навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

https://youtu.be/Lg2rGE7_GSY

Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Мена — маленьке містечко в Чернігівській області. Ми приїхали сюди після візиту до Крюківки, де зустрічалися з отцем Нестором Назаровим. Отець Василь Пишкович чекав на нас біля церкви. Він зустрів нас з теплом та повагою.

Дорога. Будь-яка дорога потребує уважності та обережності. Вона робить тебе суворим до багатьох речей. Суворим тому, що за кермом ти відповідаєш не тільки за себе, за власне життя та безпеку, а й безпеку пасажирів та інших учасників дорожнього руху. Тому знімання в дорозі, під час мандрівки — це особливий стан, емоції та відчуття. І особливе ставлення до тих, хто зустрічає тебе, коли ти зупиняєшся на одній з локацій насиченого маршруту.

У кожній такій зустрічі ще більше відчувається Господнє провидіння. Але кожна залишається по-своєму особливою та неповторною. Як окрема сторінка Біблії. Як окремий псалом, кожне слово якого потрібно відчути душею та усвідомити. Суворість — не як похідна дисципліни, а як прояв особливої поваги та любові до душ, яких випадає щастя торкнутися у діалозі. Отець Василь — відкрита та привітна людина. Душевна та щира. Істинно Божа людина. І розмова в нас вийшла надзвичайно душевною. Розміреною. Неквапливою. Свідомою. Доброю.

Священики дійсно живуть в іншому вимірі. І як же нам важливо не просто слухати, а чути їх. Раніше я прагнув щось доводити. Зараз, коли чую від людини, що «Бога немає», просто не звертаю уваги. Тихо і по-дитячому посміхаюсь та молюся услід тим, кому важко повірити кому-небудь, окрім самих себе. Та натомість я часто зустрічаю людей, котрі живуть в молитві та покаянні. І коли Господь обдаровує мене такою зустріччю, моя вдячність Йому не має меж. Чисті душі. Світлі думки. Люблячі серця. І безмежна любов до Бога і України.

Церков проповідує любов та милосердя. Наша Українська Церква. І саме цим ми так кардинально відрізняємося від нашого недобратнього ворога. Коли наша душа лине до добра та світла, ми запалюємо свічки під іконами і вони зігрівають тих, кому це набагато потрібніше. Ось саме про це я прагну пам’ятати завжди. Це те, що робить моє життя повним, потрібним та правильним. Мені це вкрай необхідно.

Такі думки приходили до мене під час «Сповіді» з отцем Василем. На душі було по-дитячому хороше. Покаяння. Поки-я-не-я. Доки ти не почуєш ту доброту та милосердя, котрі мають відгукуватись у твоїй душі, коли ти доторкаєшся до людського болю чи страждань. Це дуже важливо. Ніяк інакше просто не можна.

Ми не хотіли їхати від отця Василя. Це був загальний настрій усієї знімальної групи. Та усьому свій час. Проте навіть сьогодні, через багато днів та кілометрів згадуючи цю зустріч, душа відчуває Бога.

Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128

Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.

Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.

Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.

Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya

Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.

Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.

Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.

Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.

Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.

Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.

Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.

Неймовірна Ліна Костенко писала:

«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»

У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.

https://youtu.be/jSp8Cr3iX9U

22 січня 2018 року у приміщенні Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти відбулося засідання круглого столу: «Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг». У ході заходу представники патріотично налаштованої інтелігенції обговорювали питання історичної значимості соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки. Заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради — Фесенко Тетяна Михайлівна наголосила на ролі єдності та консолідації українського народу задля справи миру та процвітання, викладач суспільних дисциплін Прилуцького агроколеджу — Чернікова Ольга Петрівна зробила історичний екскурс у події майже сторічної давнини, проаналізувала історичні факти та події у об’єктивному ракурсі, голова громадської ради м. Прилуки — Руденко Олександр Валентинович розповів про настрої громадськості у розрізі сучасності, представник ГО «Українська громадська рада» Юлія Потіпака поділилася планами та ідеями молоді щодо розбудови української держави взагалі, і прилук зокрема, Денисенко Валентин Дмитрович — отаман Прилуцького козацького полку імені Петра Сагайдачного, учасник АТО, член Громадської ради міста акцентував увагу учасників засідання на важливості поширення у середовищі громадськості національної ідеї, Іван Черняк — військовий комісар Прилуцького об’єднання міського військового комісаріату дав оцінку становищу наших бійців на Сході України, кандидат історичних наук, викладач історії та соціально-історичних дисциплін Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені Івана Франка донесла до присутніх інформацію про формування патріотичних почуттів в учнівському та студентському середовищі, депутат Прилуцької міської ради від міської організації Радикальної партії Олега Ляшка — Ковнір Олександр Сергійович підкреслив, що в українському середовищі є проблеми, з якими треба боротися, керівник Прилуцької районної організації ВО «Свобода» — Щербина Юрій Миколайович аргументовано розповів про роль відзначення дня Соборності України, Громадський діяч — Костюк Ольга Іванівна поділилася власним баченням поняття «патріотизм», провела історичні паралелі між минулим та сучасністю та закликала усіх прилучан бути єдиними у своїх діях та вчинках. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих українців, що віддали власні життя за благополуччя Батьківщини. Загалом засідання круглого столу мало дискусійний характер і дало змогу висловити власну думку усім бажаючим.

Джерело: https://m.facebook.com/biblioteka.zabashty/posts/1637942046268590?locale2=es_LA

Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Ольга Петрівна помітно хвилювалася перед програмою. Мені було дуже незручно через те, що героям «Сповіді» в той день довелося чекати на знімання, адже в тоді ми відзняли чимало програм. Та водночас мене не може не тішити така увага та цікавість до мого проекту з боку рідних українців.

Пані Ольга вкрай відкрита до діалогу. Вона не соромиться своїх почуттів, принципів та переконань. Спокійно та впевнено розповідає про те, що на душі. Нам, українцям, усім дуже наболіло. Ми усі втомилися від хаосу, що відбувається в державі.

В країні, котра восьмий рік поспіль воює, має бути громадянська дисципліна та панувати порядок. А у нас все навпаки. Та на щастя посеред нас є ті, хто не втрачає себе у тому хаосі, котрий відбувається сьогодні. Поруч з такими людьми відчуваєш себе якось по-домашньому затишно та тепло, в чому я і переконався під час цього діалогу.

Мабуть, усі ми втомилися від свавілля та байдужості влади. Втомилися від абсурду, котрий відбувається. Від елементарного нерозуміння життя нашої країни. Таке враження, що існують якісь дві України. І ті, хто отримав народну довіру, якось одразу потрапляють в інший вимір, в якому не існує проблем сьогодення, вони навіть не чули про права та інтереси народу. І це після Революції Гідності та років війни. Як же все це ницо та цинічно.

Гадаю, що якби ми з Ольгою Петрівною спілкувалися в інший час, наша розмова була б набагато більш душевна та легка. Та цей діалог видався принциповим та категоричним. Та ані камери, ані хвилювання перед програмою не похитнули принциповість та переконаність цієї українки. Особисто у мене така небайдужість викликає глибоку повагу.

А ще більше надихає те, що за зовнішньою стриманістю та навіть деякою суворістю добре видно величезну люблячу душу. Душу матері. Українки. Вчительки. Я не надаю оцінку патріотизму, та й взагалі не беруся оцінювати будь-кого чи будь-що. Я просто обожнюю її. Нашу рідну Україну. Люблю усім серцем. Говорю це вголос та пишу про це. І буду й надалі продовжувати. Це ще одна моя Молитва. Саме тому на душі так добре поруч з тими, хто розділяє мої переконання.

Я слухав Ольгу Петрівну та насолоджувався світлом душі цієї дивовижної українки. Я вчився у неї. Поруч із вчителями, котрі з такою любов’ю та відданістю присвячують себе цій складній професії мимоволі затихаєш і ловиш кожне їх слово. І як же я щасливий від того, що саме такі світлі та небайдужі душі навчають та плекають наших юних українців!

В Чернігові у виставковій залі обласного осередку Спілки художників України сьогодні стартував «тихий аукціон». Свої полотна заради благодійної мети зібрали та представили як лоти відомі чернігівські митці. Придбати їх може кожен, хто прагне допомогти бійцям з Чернігівщини. Всі отримані таким чином кошти підуть на матеріально-технічне забезпечення земляків, котрі беруть участь у бойових діях на Сході України — це, зокрема, батальйони «Чернігів», 13-й, 41-й та 1-а танкова бригада. Благодійний аукціон у Чернігові підтримали такі відомі художники: Євген Кріп, Володимир Ємець, Віталій Василевський, Оксана Корнієнко, Олексій Потапенко, Діна Варакута, Олексій Какало, Ганна Вершиніна, Микола Гайдук, Леонід Заборовський, Володимир Книшевський, Володимир Наталушко, Надія Мартиненко, Володимир Матвєйцов, Володимир Михайлюк, Феодосій Міщенко, Володимир Подлевський, Олена Саченко, Тетяна Федоритенко, Анатолій Шкурко, Василь Юдін та деякі інші. Переважна більшість з них — члени Спілки художників України… Ініціатори цього заходу (а це обласний осередок Спілки художників України, Чернігівська торгово-промислова палата та «Самооборона Чернігівщини») очікують, що можливістю придбати твори відомих майстрів та допомогти армії скористаються не тільки місцеві меценати, колекціонери та багатії.

Вікторія Сидорова, Чернігів

Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України

У цього майстра своя, особлива техніка написання картин. Мені здалося, що у цій «Сповіді» ми перетнули межу якоїсь іншої дійсності, потрапили в інший вимір. В один із днів мені закортіло подзвонити Віталію Галійовичу і я набрав його номер. Ми говорили довго. Мене цікавило все.

— Це був якийсь інший вимір.

— Так. Знаєш, саме так. Я говорив від душі.

— Ви говорили цілком зрозумілі для мене слова.

— Розмова була на межі сприйняття, та я говорив лише те, що справді відчуваю. Таким я бачу цей світ.

Віталій Василевський їде якомога далі від цивілізації та створює дивовижні картини. Вони не співмірні із нашою сьогоднішньою дійсністю. Вони глибокі та відкривають інший погляд у тих, кому випала доля їх побачити. Це саме те, що є мистецтвом. Те, що торкається душі та дає відчуття піднебесся. Безмежна сила краси. Дар Божий.

— Ви молитеся? — делікатно запитав я.

— Звісно, — відповів мені мій співрозмовник.

Я не можу просити чи наполягати. Просто звертаю увагу на цю програму. Це був інший вимір. Нам вдалося словами та емоціями митця розповісти про той світ, котрий вирує за межами нашого сприйняття. І доторкнутися до цього виміру може лише чиста, глибока свідомість. Цей вимір дарований нам Всевишнім. Там співають янголи.

Багато хто вважає це вигадкою. Вони впевнені, що цього не існує. А для мене це добра казка, в котру я беззастережно вірую. Перш ніж писати ці рядки я зателефонував Валерію Галійовичу та спитав його дозволу на те, щоб описати в статті те, що я відчув. Мені не здалося. Я в цьому переконаний. Це дійсно була розмова на очах у Бога. В контексті розуміння, усвідомлення Його присутності у нашому житті. Божої благодаті. Таїнства. Дива.

Творчість дарує абсолютно інше сприйняття реальності. Інший погляд. Вона змінює світогляд митця, а потім творами митця змінює і сам світ. Цей художник говорив зі мною своєю мовою. Тому в програмі Віталій Василевський описав це в найяскравіших барвах своїх картин. Єдине, чого мені так і не вистачило в нашому спілкуванні — це те, що я не бачив майстерню художника. Не відчув ту атмосферу, в якій творить ця людина.

Та я щасливий тим, що зі мною на щиру бесіду пішов настільки потужний майстер. Мудрий. Свідомий. Глибокий. Це було Даром Божим. Цей інший світ, котрого ми торкнулися в цьому діалозі. Він відкривається тим, хто в нього свято вірує. Він дає світло. Світло, котре надихає любити, творити та вірувати.