Три завдання для сучасної молоді
- 12.02.17, 21:16
- Ми любимо тебе, Україно!
“ Хороше рішення — результат досвіду. А досвід — результат поганих рішень. ”
Уолтер Рістон
Три завдання для сучасної молоді
Мирослав МАРИНОВИЧ
Завдання перше: створити політичну альтернативу
Результатом Майдану не стало творення нової політичної сили. Спроби її створити, звісно, були, але з різних причин не вдалися. Майданівські лідери пішли у владу, влились у старі міхи й, напевно, роблять багато доброго, але вони не створили необхідної альтернативи. Тож я очікую — і тепер не тільки від еліти Майдану, а від усіх молодих лідерів, — що буде знайдена розгадка феномену, в який включені ви всі.
Чому молодь не хоче йти до великих вертикальних партій? Бо вона там розчиняється. Партія «тієї, з косою» чи «того, з вусами» — не важливо. Ви приходите до партії — вас немає.
Нинішня молодь уже не є молоддю homo soveticus, яка не мала індивідуальності й не цінувала власну гідність. Вона не хоче розчинятись на догоду комусь, хто стоїть зверху. Тому ми маємо ситуацію, коли молодь воліє проявляти себе в соціальних мережах, а до великої політики йти не хоче.
Я вважав, що такий феномен є наслідком нашої одвічної української хвороби — отаманщини, поки не висловив свою думку на засіданні National Endowment for Democracy у Вашинґтоні. Там мені сказали: «Ні, дорогенький. Це не український феномен, він стосується всієї цивілізації». І під час «Революції парасольок» у Гонконґу, і під час руху Occupy у Сполучених Штатах Америки — всюди молодь не хоче визнавати одного потужного лідера, коритись йому. Молодь усюди хоче проявляти індивідуальність і свою власну візію.
Отже, питання перше: як зробити так, щоб водночас і пошанувати цю вашу (молодих лідерів. — Z) характерну рису, і увиразнити присутність молоді в політичних структурах? Адже якщо ви не будете впливати на процес прийняття рішень у державі, вам зададуть такого життя, якого ви не стерпите.
Завдання друге: субідентичності повинні співпрацювати
Можливо, ви чули про «Ефект Медичі». Він так називається, бо описує феномен, який стався в Італії в епоху правління роду Медичі. До тодішньої Флоренції з'їжджалися представники різних видів мистецтва, заходили до таверн, частувалися, спілкувались, ділились новими ідеями. І від цього міждисциплінарного поєднання, на стикові різних ідентичностей, які аналізували спільну проблему, відбувся творчий спалах: кожен митець отримав нові ідеї і, як результат, процвітало мистецьке життя Флоренції.
Я прочитав про «Ефект Медичі» недавно, але відчуття, що саме це потрібно Україні, в мене є давно. Територія нашої країни є природним місцем зустрічі різних субідентичностей: галичани не подібні до слобожанців, слобожанці до волинян… Кожен наш реґіон — окрема субідентичність.
Отже, питання друге: яким чином зробити, щоб усі наші субідентичності зустрілись за умовним круглим столом і змогли вільно, з пошаною говорити одна до одної, не претендуючи на те, що хтось є кращим чи правильнішим українцем?
Кожен, хто був на Майдані, бачив, яка креативність, які духовні розкоші виникали саме завдяки зустрічі представників різних реґіонів. Подумайте над проблемою ви, бо моє покоління вже того не реалізує — воно сповнене стереотипів про те, хто кращий, а хто гірший. Ваше покоління ще не має цих стереотипів, тож ви можете створити «Ефект Медичі».
Завдання третє: брехня не може дорівнювати правді
Сьогодні лідер повинен вирішити одну з найважливіших проблем часу: неспроможність відрізнити правду від брехні.
Чому зараз люди неспроможні розрізнити ці дві речі? По-перше, тому, що ми є людьми постмодерну, а постмодернізм народився з уявлення, що ніхто не має абсолютної правди і всі частково праві. І якщо ми хочемо встановити правду, мусимо зібрати всі опінії — тоді правда буде десь посередині.
Що стається, коли до такої системи приносять цілковитий фейк, свідомо сконструйовану неправду? Цю брехню починають розглядати як повноцінну опінію, що має таке саме право на існування, як «часткова правда».
По-друге, за часів моєї молодості можна було почути правду, якщо обійти «глушилки», поставлені Радянським Союзом, притулити вухо до радіоприймача й послухати, скажімо, «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». В тому, що я чув, я міг упізнати правду. Тепер, коли інформація циркулює вільно, в час, коли є інтернет, чому росіяни неспроможні встановити правду в російсько-українському конфлікті? Бо вони сприймають правду, яку їм говорять українці, як свідомий злий намір їх обдурити. Путін і Сурков придумали геніальну річ: коли знівельована спроможність людини самотужки розрізнити правду і брехню, «глушилки» не потрібні.
По-третє, брехню або дурницю можна леґалізувати, передусім у соціальних мережах. Недавно в американській пресі я прочитав блискучу статтю про закономірність, яка ще десять-двадцять років тому чітко діяла в суспільній системі: якщо хтось вихопився з дурнуватою тезою, достатньо було двох-трьох авторитетів, що виступили б із спростуванням, і вже ніхто в ту дурницю не вірив. Тепер, коли один запостив на фейсбук цілком мудру думку, а другий — або цілковитий фейк, або дурницю, в яку він щиро вірить, починається дискусія. І обов'язково знаходяться люди, яким подобається друга, дурнувата теза. Вподобання, поширення, «підтримую його» — і все, дурницю леґалізовано.
Не можна, щоб світ залишався в такому стані. Мусять знайтися лідери, які будуть приймати правильні рішення, і вони мають приймати ці рішення на основі правди.
*Думки, виголошені на зустрічі в межах Зимової школи лідерства, яка 10–14 січня 2017 року тривала в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету.
До публікації підготувала Анастасія Стьопіна
03.02.2017
http://zbruc.eu/node/61837
Уолтер Рістон
Три завдання для сучасної молоді
Мирослав МАРИНОВИЧ
Завдання перше: створити політичну альтернативу
Результатом Майдану не стало творення нової політичної сили. Спроби її створити, звісно, були, але з різних причин не вдалися. Майданівські лідери пішли у владу, влились у старі міхи й, напевно, роблять багато доброго, але вони не створили необхідної альтернативи. Тож я очікую — і тепер не тільки від еліти Майдану, а від усіх молодих лідерів, — що буде знайдена розгадка феномену, в який включені ви всі.
Чому молодь не хоче йти до великих вертикальних партій? Бо вона там розчиняється. Партія «тієї, з косою» чи «того, з вусами» — не важливо. Ви приходите до партії — вас немає.
Нинішня молодь уже не є молоддю homo soveticus, яка не мала індивідуальності й не цінувала власну гідність. Вона не хоче розчинятись на догоду комусь, хто стоїть зверху. Тому ми маємо ситуацію, коли молодь воліє проявляти себе в соціальних мережах, а до великої політики йти не хоче.
Я вважав, що такий феномен є наслідком нашої одвічної української хвороби — отаманщини, поки не висловив свою думку на засіданні National Endowment for Democracy у Вашинґтоні. Там мені сказали: «Ні, дорогенький. Це не український феномен, він стосується всієї цивілізації». І під час «Революції парасольок» у Гонконґу, і під час руху Occupy у Сполучених Штатах Америки — всюди молодь не хоче визнавати одного потужного лідера, коритись йому. Молодь усюди хоче проявляти індивідуальність і свою власну візію.
Отже, питання перше: як зробити так, щоб водночас і пошанувати цю вашу (молодих лідерів. — Z) характерну рису, і увиразнити присутність молоді в політичних структурах? Адже якщо ви не будете впливати на процес прийняття рішень у державі, вам зададуть такого життя, якого ви не стерпите.
Завдання друге: субідентичності повинні співпрацювати
Можливо, ви чули про «Ефект Медичі». Він так називається, бо описує феномен, який стався в Італії в епоху правління роду Медичі. До тодішньої Флоренції з'їжджалися представники різних видів мистецтва, заходили до таверн, частувалися, спілкувались, ділились новими ідеями. І від цього міждисциплінарного поєднання, на стикові різних ідентичностей, які аналізували спільну проблему, відбувся творчий спалах: кожен митець отримав нові ідеї і, як результат, процвітало мистецьке життя Флоренції.
Я прочитав про «Ефект Медичі» недавно, але відчуття, що саме це потрібно Україні, в мене є давно. Територія нашої країни є природним місцем зустрічі різних субідентичностей: галичани не подібні до слобожанців, слобожанці до волинян… Кожен наш реґіон — окрема субідентичність.
Отже, питання друге: яким чином зробити, щоб усі наші субідентичності зустрілись за умовним круглим столом і змогли вільно, з пошаною говорити одна до одної, не претендуючи на те, що хтось є кращим чи правильнішим українцем?
Кожен, хто був на Майдані, бачив, яка креативність, які духовні розкоші виникали саме завдяки зустрічі представників різних реґіонів. Подумайте над проблемою ви, бо моє покоління вже того не реалізує — воно сповнене стереотипів про те, хто кращий, а хто гірший. Ваше покоління ще не має цих стереотипів, тож ви можете створити «Ефект Медичі».
Завдання третє: брехня не може дорівнювати правді
Сьогодні лідер повинен вирішити одну з найважливіших проблем часу: неспроможність відрізнити правду від брехні.
Чому зараз люди неспроможні розрізнити ці дві речі? По-перше, тому, що ми є людьми постмодерну, а постмодернізм народився з уявлення, що ніхто не має абсолютної правди і всі частково праві. І якщо ми хочемо встановити правду, мусимо зібрати всі опінії — тоді правда буде десь посередині.
Що стається, коли до такої системи приносять цілковитий фейк, свідомо сконструйовану неправду? Цю брехню починають розглядати як повноцінну опінію, що має таке саме право на існування, як «часткова правда».
По-друге, за часів моєї молодості можна було почути правду, якщо обійти «глушилки», поставлені Радянським Союзом, притулити вухо до радіоприймача й послухати, скажімо, «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». В тому, що я чув, я міг упізнати правду. Тепер, коли інформація циркулює вільно, в час, коли є інтернет, чому росіяни неспроможні встановити правду в російсько-українському конфлікті? Бо вони сприймають правду, яку їм говорять українці, як свідомий злий намір їх обдурити. Путін і Сурков придумали геніальну річ: коли знівельована спроможність людини самотужки розрізнити правду і брехню, «глушилки» не потрібні.
По-третє, брехню або дурницю можна леґалізувати, передусім у соціальних мережах. Недавно в американській пресі я прочитав блискучу статтю про закономірність, яка ще десять-двадцять років тому чітко діяла в суспільній системі: якщо хтось вихопився з дурнуватою тезою, достатньо було двох-трьох авторитетів, що виступили б із спростуванням, і вже ніхто в ту дурницю не вірив. Тепер, коли один запостив на фейсбук цілком мудру думку, а другий — або цілковитий фейк, або дурницю, в яку він щиро вірить, починається дискусія. І обов'язково знаходяться люди, яким подобається друга, дурнувата теза. Вподобання, поширення, «підтримую його» — і все, дурницю леґалізовано.
Не можна, щоб світ залишався в такому стані. Мусять знайтися лідери, які будуть приймати правильні рішення, і вони мають приймати ці рішення на основі правди.
*Думки, виголошені на зустрічі в межах Зимової школи лідерства, яка 10–14 січня 2017 року тривала в Інституті лідерства та управління Українського католицького університету.
До публікації підготувала Анастасія Стьопіна
03.02.2017
http://zbruc.eu/node/61837
3
