Я знову загубив від сну відмичку,
Шукав її на ліжку, та дарма,
За вікнами дзвеніла електричка,
І місяць сіяв зорі жартома.
У голові тлумилися без крику,
Під тупотіння витончених ніг,
Кудлаті вівці, що не знали ліку
Та випасались на думках моїх.
Одна, маленька, лізла межі очі,
Компанію хотіла говірку,
І я лежав, і намагався ночі
Придумати причину хоч яку.
Без біганини. Без епох.
Без стресів в боротьбі за істинне
Рости тихенько, наче мох,
Допоки серця жар не вистигне,
Не зазнавати впливу зваб,
В житті не тішитись хлібиною,
І не кохати раз хоча б –
Не називатися людиною.
Холодні вечері. Загублені дати,
І ліжко порожнє немов сирота,
І начебто є ще про що розказати,
Та слухати буде лише висота.
А там, угорі, утомились, напевне,
Сховались подалі у райські сади,
Лишилися зорі, великі і древні,
Бо зорям подітись немає куди.
Я буду знову грати джаз,
Синкопи смикати руками,
Та хай він ніби не про Вас,
Ви прослизнете між рядками,
Накреслите луною слід,
Холодний вітер смикне щоку,
І буде день, і буде лід
У нескінченну пору року.
Запотілим вікном
Ніч малює хреста
На старенькій дубовій
Підлозі,
Кофеїну бадьорість
Смакують вуста,
І думки розчиняються
В прозі.
За краєчком уваги
Живе відкриття,
А яке – червоніє,
Не каже,
Може, щось про зірки,
Може, щось про життя,
Чи небачених снів
Вернісажі.
Десь лопочать гаї,
Десь вирують міста,
Десь жалю не було
І немає,
А у мене вікном
Ніч малює хреста,
І межу з потойбічним
Стирає.
Небо ковдрою сірою,
Без звичайних вагань
Я мандрую за вірою
По пустелі бажань.
Хай усе буде прощене
І торкнеться зірок,
Хай цвіте камінь трощений
І холодний пісок,
Все напишеться набіло,
Згине пекло і гріх,
І злетять чисті янголи,
Та врятують усіх.
Вийшли зорі
в далекий путь,
Небо місяця ріже
ніж,
Я у всьому шукаю
суть,
Навіть там, де її
на гріш,
Навіть там,
де шукать дарма,
Й загадковості чути
сміх.
Тільки розум уже
дріма,
І думки замітає
сніг.
На плантації чайній,
На вологій горі,
Ходить дух життєдайний
У ранковій порі.
Там немає докуки,
Щось шепочуть казки,
І спрацьовані руки
Обривають листки,
Тане хмара кудлата,
І голосять струмки,
І палітра багата,
І багаті думки.
Агов, льянеро, де мої корови?!
Куди вони поділись, бісів син?!
Чом у коня не стерлися підкови?
Чом сам не загубився між рівнин?
Чого ще й досі пончо не в пилюці?
Чого твоє обличчя не сумне?
Чи може ти продавсь якійсь падлюці,
І розорити вирішив мене?
То й що, що дівка, гарна та цицьката,
В гущавину зманила лісову?
Скачи давай! Шукай свою зарплату,
Інакше місяць їстимеш траву!
Льянеро - південноамериканський ковбой
Ідуть дощі. Збирає речі літо,
Кладе до торби світло і тепло,
Аби узимку спогадом трусити
І променями сипати у скло.
Пташиний спів злітається докупи,
Дає смаку останнім голосам,
І я з душі знімаю шкаралупу
Та серце підставляю небесам.
