О ті, хто будуть після нас,
Кого на світі ще немає,
Хто подолає смерть і час,
Шляхи небесні подолає,
Хто міркувати про святе
Буде із Богом наодинці,
Чи ви згадаєте про те,
Як предки тішились росинці?
Днів сліпих всемогутність.
Слів несказаних лід.
У твою неприсутність
мій занурено світ.
В ніч плететься дорога.
Час лежить тягарем.
Тільки крихітка Бога
у душі ліхтарем.
Я бачив сніг. Я смакував
Його природу кришталеву,
І настрій білий-білий мав,
Хоч небо й тиснуло свинцеве.
Ходив по небокраю дзвін,
Здавався вітер нехолодним,
Я сніг ловив і був як він:
Живим і трохи старомодним.
Передчуття передкраси.
Таємні натяки на зміни.
Прозорі світяться ліси,
І сонце бігає в хустині.
Іще морозу сяє сіль,
Іще бракує небу слова,
А вже гуде діжкатий джміль,
І навіть настрою медово.
У війська мишиного
Слави немало,
І служать там майже
Самі генерали.
Була б невідомою
Армія та,
Якби не труди
Рядового Кота.
мал. Рини Зенюк
Де вітру холодне віяло
І грушка тремтить хитка,
У полі ворон насіяла
Велика чиясь рука.
І думки тріпоче свічечка:
Що душу отут трима,
Коли вже немає літечка
І осені вже катма?
Я загинув увечері вчора,
Під волання останніх новин,
І душа піднімалася вгору
Із відверто пекельних глибин.
У містах, під гарячим неоном,
У ревінні танцюльок гучних,
Розуміння було моветоном,
Цінувалися гроші і гріх.
Підставляв хтось цілункові щічку,
Хтось втомився від давніх забав…
Я загинув. І снайпер насічку
На прикладі тихцем вирізав.
Я йшов на гору Фудзіяму,
Дрімало небо на руках,
Дощем налита хмарна пляма
Вологий прокладала шлях.
Душа, думками оповита,
Свої шукала береги,
Трава хилилась соковита
(не від поваги – від ваги).
Вітри гуділи над полями,
Ховав птахів співочих ліс,
Я йшов на гору Фудзіяму
І сонце в подарунок ніс.
Це місто, нереальне мов примара,
Колись було суперником столиць,
Тут стукається готика у хмари
Загостреними шпилями дзвіниць.
Воно сюди спустилося із раю,
Куди щоранку відлітають сни,
По вуличках розвозити в трамваях
Такий казковий дух старовини.
У ньому хмелем дихають броварні,
Знайомим виявляється нове,
Спокусою заманює в кав’ярні
Та вечорами опера живе.
Це місто скрізь – у поглядах, у лицях,
У навіть невеликім вітражі,
На сонячно-лускатій черепиці,
У кожнім русі, слові та душі.
