Якось один чоловік спитав у мудреця:
-Чому я мушу виконувати заповіді, якщо жодної видимої користи з цього не маю?
-Занедужавши, ти кличеш лікаря,-відповів мудрець,-і лікар прописує тобі ліки. Хіба ти завжди розумієш, чому він прописує тобі саме ці, а не інші ліки? Але ти довіряєш лікареві, який лікує твоє тіло і п'єш ліки. Чому ж ти менше довіряєш Богові, який дбає про твою душу?
(с)

Один парафіянин, який раніше щонеділі брав участь у літургії, перестав ходити до церкви. Минав час, чоловік не з'являвся в церкві, і священник вирішив навідатися до нього. Двері в його будинок були відчинені, і священник зайшов до оселі. Колишній парафіянин сидів сам-однісінький перед каміном. Побачивши священника, він кивнув йому головою, привітавшись, і жестом запросив сісти. Зручно примостившись, священник розглядав полум'я, що гарно вигравало у каміні. Чоловіки мовчали. За кілька хвилин священник зненацька підвівся, взяв щипці, схопив ними палахкотливу головешку і відклав її убік, далеко від вогню. Опісля сів знову. Мовчанка тривала. Самотня головешка перестала палати і тільки ледве червоніла, а згодом зовсім охолола і почорніла. Священник знову встав, узяв щипці і поклав охололу головешку назад у вогнище. За мить вона запалала так само, як і решта. Відклавши щипці, священник мовчки попрямував до виходу, і коли дійшов до порогу, почув:
-Дякую за відвідини і проповідь. Цієї неділі я обов'язково прийду.
(с)

Одного разу лісоруб рубав над річкою дерево і зронив у неї сокиру. Заплакав він з горя, але йому об'явився Господь і спитав:
-Чому ти плачеш?
-Як же мені не плакати, коли я зронив сокиру в річку і не можу більше заробляти на хліб для своєї сім'ї.
Тоді дістав Господь з річки золоту сокиру і спитав:
-Це твоя сокира?
-Ні, це не моя сокира,-відповів лісоруб.
Господь дістав з річки срібну сокиру і спитав:
-Може це твоя сокира?
-Ні, і це не моя сокира,-відповів лісоруб.
Врешті Господь дістав з річки залізну сокиру.
-Так, це моя сокира,-зрадів лісоруб.
-Бачу, що ти чесна людина і виконуєш мої заповіді,-сказав Господь,-тому бери собі у віддяку всі три сокири.
Так жив собі лісоруб у гаразді. Але тут, на лихо, впала у річку його жінка. Він знову гірко заплакав.
-Чому ти плачеш?-запитав Господь.
-Як же мені не плакати, коли в річку впала моя жінка.
Тоді дістав Господь з річки королеву краси і спитав:
-Це твоя жінка?
-Так, це моя жінка,-радісно відповів лісоруб.
Господь розсердився:
-Ти ж збрехав мені, чи не так?
-Бачиш, Господи,-відповів лісоруб,-сталося маленьке непорозуміння. Якби я відповів, що це не моя жінка, то ти дістав би з річки другу красуню, а я знову сказав би, що це не моя жінка. Опісля ти дістав би мою жінку, і якби я сказав, що це вона і є моя дружина, ти віддав би мені всіх трьох, і що би я мав з ними робити?

Хай би що ми не казали, але Господь дивиться просто в серце. Ми не встигнемо і помислити, а Він вже знає наміри нашого серця. Його годі обдурити.
(с)

Один скульптор виготовив прекрасну статую Христа, але хтось із його знайомих, розглядаючи її, зауважив:
-Не розумію я вашої скульптури. Знаю, що ви майстер своєї.справи, але ця скульптура недоладна і непропорційна. Хіба ви цього не помічаєте?
-Ви не бачите її так, як я,-відповів митець.-Бачите, біля підніжжя є місце? Якщо ви станете там на коліна, і звідтіля глянете на скульптуру, то побачите все у правильних пропорціях.
Коли знайомий, стоячи навколішки, глянув на скульптуру знизу вгору, вона відкрилася йому зовсім по-інакшому.

Скульптор зображав Христа таким, яким бачив Його у молитві
(с)

В одного правителя при дворі жив мудрець. Якось правитель звернувся до нього з питанням, як йому осягнути мудрість Бога.
-Складне питання дали ви мені, пане,-відповів мудрець.-Дозвольте мені подумати день-два.
-Гаразд,-згодився той.
Минуло два дні. Прийшов мудрець до правителя і, замість відповіді, попросив подумати ще чотири дні.
Минуло чотири дні, і мудрець попросив про новий термін.
-Дайте, пане, ще вісім днів.
Правитель насупився.
-Ти жартуєш? Мабуть, скоро попросиш шістнадцять днів на роздуми, а згодом і тридцять два. Коли ж ти врешті відповіси мені?
-Вгадали, пане,-спокійно відповів мудрець.-Саме так би і сталося. Щодо відповіді, то ви вже отримали її.
-Як?!-здивувався правитель.-Про мудрість Бога ти не сказав мені нічого, а тільки просив про нові і нові відтермінування.
-Це і є моя відповідь,-сказав мудрець.-Твоє питання, пане, не до снаги нікому. Воно схоже на гору. Як дивишся на неї здалеку, вона виглядає великою, а коли підходиш до неї ближче, вона стає ще вищою, і що більше ти наближаєшся, то вище вона здіймається і стає просто велетенською, а ти почуваєшся малим, нещасним і нікчемним. І якщо гору годі обійняти руками, то як же ти хочеш, пане, розумом обійняти Того, хто сотворив і гору, і людину.
Зрозумів правитель слова мудреця, підніс святобливо очі до неба і прошепотів:
-Так, неосяжна для нас мудрість Господня.

"О глибино багатства, мудрости і знання Божого! Які незбагненні його постанови і недослідимі його дороги!" (Рим. 11,33)
(с)

У лікарні в одній палаті лежали два важкохворих чоловіки. Один лежав під вікном, а ліжко іншого стояло біля дверей.
-Що там видно у вікні?-якось запитав той, що лежав біля дверей.
-О!-пожвавішав перший.-Я бачу небо, хмари, подібні до звірів, озеро й ліс удалині...
Щодня той, що лежав біля вікна, розповідав сусідові про те, що відбувається надворі.
Він бачив човна, рибалок з щедрим уловом, дітей, що бавляться на березі, юних закоханих, що тримаються за руки і не відводять одне від одного блискучих очей.
Поки він спостерігав за всіма цими вельми цікавими подіями за вікном, його сусіда катувала глуха злість. "Це несправедливо,-міркував він.-За які заслуги його поклали біля вікна, а не мене,і чому я мушу дивитися на двері з облупленою фарбою, поки він милується краєвидом з вікна"
Одного разу той, що лежав біля вікна, сильно закашлявся і почав задихатися. Він намагався дотягнутися до кнопкивиклику медсестри, але йому забракло сил. Сусід тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він легко міг натиснути на свою кнопку, але не зробив цього.
Невдовзі перший затих і випростався у своїй постелі.
Коли його винесли, сусід попросив медсестру, щоб його самого переклали до вікна. Медсестра виконала прохання, перестелила постіль і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її спинив здивований вигук:
-Як так може бути! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! А той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей... Як же він міг усе це бачити з цього вікна?
Медсестра сумовито усміхнулася:
-Він не міг бачити взагалі; ваш покійний сусід був сліпий.
-Але навіщо? Навіщо він розповідав це все мені?
-Він, мабуть, хотів вас трохи підбадьорити; у нього було добре серце...
(с)

До імператора Наполеона прийшла матір одного солдата, засудженого на смерть, і просила про помилування.
-Його засуджено справедливо,-суворо саазав імператор.
-Я прийшла просити не справедливости, а ласки.
-Ваш син не заслужив ласки.
-Володарю,-тихо мовила матір,-ласку не заслуговують. Її чинять. Тому я й прошу про помилування.
Ці слова глибоко зворушили серце Наполеона, і злочинця було прощено.
(с)

    В лесу крестьянин нашел орленка. Он взял его домой и оставил жить в сарае, приучая есть корм для цыплят и вести себя так же, как они.
Но как-то к хозяину пришел натуралист, который хотел узнать, как орел, царь птиц, может жить в сарае вместе с цыплятами.
- Я кормил его тем же, чем и цыплят, и приучил его быть цыпленком, он никогда не научится летать, — объяснил хозяин. — Он перестал быть орлом и ведет себя, как настоящий цыпленок.
- Тем не менее, — настаивал натуралист, — у него сердце орла, и он может научиться летать.
Осторожно взяв орленка на руки, он сказал:

- Ты создан для неба, а не для земли. Расправь свои крылья и лети.
Орленок был смущен; он не знал, кто он. Посмотрев на цыплят, клюющих свой корм, спрыгнул вниз, чтобы снова присоединиться к ним.
На следующий день натуралист взял орла на руки и поднялся с ним на крышу дома.

- Ты орел, — снова убеждал он его. — Расправь крылья и лети.

Но орленок был напуган новым миром, простиравшимся перед ним. Он снова спрыгнул вниз и отправился к цыплятам.
На третий день натуралист принес орла на высокую гору, встал лицом к солнцу, поднял царя птиц высоко над собой и, подбадривая его, сказал:

- Ты орел. Ты создан для неба. Расправь свои крылья и лети.
Орел посмотрел вокруг. До сих пор он никогда не летал. И вдруг он стал медленно расправлять крылья и, издав торжествующий крик, наконец, воспарил под облака и улетел.
Возможно, орел до сих пор с грустью вспоминает цыплят и, даже, иногда навещает свой сарай. Но каждому ясно, что он никогда не вернется к прежней жизни. Он всегда был орлом, хотя его содержали и воспитывали, как цыпленка.     (Притча)

 

На фабриці з'явилася величезна проблема-крадіжки. Щодня з території потайки виносили товар. Керівники доручили охоронцям обшукувати кожного робітника, що виходив з фабрики наприкінці дня.
Робітники, здебільшого, охоче відкривали свої торби і дозволяли оглянути їх вміст. Охоронці працювали вельми ретельно, перевіряючи всіх, аж до останнього робітника. Останнім завжди йшов чоловік, що вивозив з фабрики цілий візок відходів. І завжди один і той самий охоронець витрачав добрих півгодини, риючись в обгортках, недокурках і пластикових склянках, тоді як інші вже могли йти додому. Але він ніколи не знаходив нічого.
Якось увечері охоронець сказав роздратовано тому чоловікові:
-Послухай, я знаю, що ти щось витіваєш. Щоразу я перевіряю вміст твого візка, аж до найдрібніших речей, і не знаходжу хоч чогось цінного, що можна вкрасти. Скажи мені, що робиш, і я даю слово, що нікому не викажу тебе.
Чоловік здвигнув плечима і сказав:
-Все дуже просто-я краду візки.
(с)