20 секунд, помёт нормальный...

Всех с наступающим старым новым годом!

на самом деле всё это репетируется, а потом, в реальной жизни, легче симулировать

Газеты, журналы, дневники, сайты, старушки в переходах и депутаты второго созыва наперебой кричат о новом iPhone. Остается только позавидовать хватке и умению создавать шумиху г-на Джобса.

P.S. телефон - гавно

 
Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.ХІ 1900.
Леся Українка

КИНЖАЛ

Словно клинком по коже

Водила твоя рука.

Ты - весь на кинжал похожий -

Опасен наверняка.

Вонзалось по рукоятку

Стальное лезвие в плоть...

Но как невыразимо сладко

Умеешь ты уколоть!

Я бабочкою распятой

Дрожала на острие.

За час этой ночи смятой

Спасибо, кинжал, тебе.

Но я не самоубийца -

По венам водить клинком.

Нетрудно ведь притвориться,

Что мне ты едва знаком... (К Н.М.)       

 

 

1:05 am - ...
Те, що минає, не є минулим, поки память шкіри і згинів відчуває минулі дотики...
***
10:24 am - Не вимовлю ні слова...
Микола Луків

Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно – до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік – одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!
Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами

Такой большой город, и такая маленькая я… Так много людей на таких гордых улицах… Так много воды в таких смешных лужах… И я… маленькая… одна… А он далеко. И с каждой секундой все дальше и дальше от меня… Я знаю, если бы мы могли, не отходили бы друг от друга ни на минуту… Но мы не титаны, мы люди, и мы не можем. А я иду молча по городу. Мимо пробегают люди. Они спешат, торопятся, боятся опоздать на поезд, боятся не успеть попрощаться… А я иду медленно, спокойно… только слезы по щекам катятся, а так все нормально. Как же мне хотелось плакать сегодня…! Сердце как тисками сжимали… Но я держалась, до последнего. Заплакала только, когда он уже не видел. Ему и так тяжело… А я иду. Люди оборачиваются: по улице идет девушка, плачет, а в руках игрушка. А ведь он и вправду похож на тебя, котяра) Спасибо тебе…) Знаешь, а ведь это было лучшее рождество в моей жизни))) сейчас я улыбаюсь, я обещала тебе, что не буду грустить… И я не грущу, просто мне тяжело… Слишком тяжело… Но ничего, скоро полегчает… Ведь, правда??? Сегодня небо поплачет вместе со мной… Немножко, совсем чуть-чуть… Такими мелкими слезами вечерней росы… Хотя, какая роса в январе…)

Я держу в руках котика и думаю о тебе... ты далеко, но я с тобой... и от этого кажется, что ты рядом... спасибо тебе... за все... я просто тебя люблю...

Моя совесть казнит мою душу и хоронит мое сердце...

Я ненавижу зеркала, но сейчас оно мой единственный друг. Сейчас оно терпеливо выслушивает все, что я о себе думаю. Слова выскакивают одно за другим, ударяются о гладкую поверхность и отскакивают со звоном, касаясь души. Молча казню себя. "Посмотрю в глаза и все увижу"... А сколько еще всего ты там увидишь... Ты даже себе не представляешь... Ведь там будет не только любовь... Сколько ты там увидишь страха? А сколько боли?? хотя нет... не увидишь. Я не покажу тебе ничего кроме любви. Чужая душа потемки, а у меня там настолько темно, что даже я иногда путаюсь, где что. Прошел 1 месяц и 9 дней с того момента, как я начала пытаться вкручивать лампочки. Жаль только, что из-за высокого напряжения они лопаются, не успев загореться. Грустно улыбаюсь... "Я уже давно тебя простил". Еще одна улыбка, несмелая, виноватая, но улыбка... Неприятное ощущение - бабочки" в желудке, странное, привычное, но все равно неприятное... Пойду к воде... Она всегда меня успокаивает...