Я слишком ленивая, чтобы молится, но я слишком сильно тебя люблю, чтобы перестать думать о тебе.

Я слишком эгоистичная, чтобы прощать обиды, но я слишком великодушная, чтобы помнить все зло.

Я слишком гордая, чтобы признать свою слабость, но я слишком скромная, чтобы заявлять о своей гордости.

Я слишком сильная, чтобы уступать первенство, но я слишком слабая, чтобы проигрывать.

Я слишком яркая, если не одеваю черное, но я слишком незаметная, когда на мне яркая одежда.

Я слишком умная, чтобы казаться дурой, но я слишком глупая, чтобы не говорить глупостей.

Я слишком сильно отличаюсь от других, чтобы сливаться с толпой, но я слишком сильно похожа на многих, кто незаметен даже в собственной тени.

Я слишком одинокая, чтобы посвятить себя друзьям, и слишком общительная, чтобы жить в вакууме.

Я слишком изменчива, чтобы жертвовать свободой, но я слишком верна, чтобы не подчинить свободу любви.

Я слишком мстительна, чтобы забывать о врагах, но я слишком милосердна, чтобы заставлять их помнить обо мне.

Я слишком упрямая, чтобы просить о помощи, и я слишком покладистая, когда чувствую чью-либо силу духа.

Я слишком вынослива, чтобы сдаваться, но я слишком недолговечная, чтобы идти до конца самой.

Я слишком сильно боюсь боли, чтобы жить, и слишком сильно люблю, чтобы бояться боли.

Я слишком много знаю, чтобы спокойно спать, но слишком спокойно сплю, чтобы хвастаться знаниями.

Я слишком высокого о себе мнения, чтобы понижать «планку», и слишком сильно себя недооцениваю, чтобы казаться высокомерной.

Во мне просто слишком много противоречий, котяра, и они просто слишком логичны…

P.S. Я слишком сильно тебя люблю, чтобы не предупредить об особенностях своего «я».

Цемки))

Только твоя Муррррка)))

Молчание – золото, а я люблю серебро)

Сижу. В голове цветастым хороводом проносятся мысли. В груди тихо стучится сердце, отдавая моей жизни свои положенные 90 в минуту. Стучится медленно, тихо и мягко. Но вдруг начинает набирать скорость, наматывать круги по орбите эмоций. Кажется, еще чуть-чуть и оно выпрыгнет, вырвется из моих холодных рук и оставит меня наедине с мыслями. Удар за ударом стучится сердце внутри, горячее, наверное, доброе, для кого-то жесткое и жестокое, для кого-то ласковое и нежное, строгое, бескомпромиссное… Жаль, что иногда оно ошибается. Иногда оно сбивается, становится холодным, теряет справедливость, засыпает и молчит. Тогда становится тяжело. Не поверишь, как сложно жить, когда сердце упорно молчит. Ты можешь на него кричать, злится, ненавидеть, негодовать, проклинать, пытаться заставить его кричать от боли, обиды, пытаешься плакать, чтобы оно начало тебя успокаивать… Но оно молчит, упорно, стойко, как каменное… В такие моменты становится страшно. Оно замолкает не от обиды на твое второе «я», оно просто иногда устает, устает слишком сильно для того, чтобы продолжать вести с тобой дискуссию на несуществующую тему. Сердце… А ведь оно совсем не такое, каким его рисуют на открытках. Оно живое, а не нарисованное. Оно умеет плакать и смеяться, причем одновременно! Только человеческое сердце способно соединить в себе несовместимые ингредиенты судьбы. Только оно может перенести все, что полагается в бесплатном приложении жизни. Только оно всегда тебя поймет и утешит, даже тогда, когда разум отступает перед неприятностями, страхом и эмоциями. Сердце всегда поймет твои чувства, оно всегда поможет тебе разобраться с ними, поможет обуздать страсти и перетерпеть бурю в самом себе. Оно твой единственный и самый верный друг. Его ты должен слушать беспрекословно. Да, это сложно, особенно, когда все вокруг кричит о другом. Когда мир вокруг тебя бушует в негодовании, когда от внутреннего безразличия хочется уснуть и не проснуться, когда за окном стучит дождь или воет вьюга, а ты один сидишь в пустой, темной, холодной комнате и смотришь в ледяную гладь зеркала, распутываешь клубок вязкой нити воспоминаний… Тогда ты слышишь тихий голос… Иногда он на столько незаметный, что услышать его бывает неимоверно трудно, но, если тебе все-таки повезло, если ты его услышал, если ты понял все, что было сказано, ты будешь счастлив. Иногда, когда слишком долго терпишь все, что преподносят тебе жизнь и судьба, становится невыносимо тяжело. Хочется сбежать от этой тяжести, и ты идешь на крышу. Холодный воздух и бескрайний простор всегда действую успокаивающе. Ведь так? Да, это так. На крыше ты не чувствуешь страха. Сидя в комнате за столом и глядя на бутылку водки в соединении с «Трамадолом» или лежа в ванной, заполненной горячей водой с лезвием а руках, ты боишься, становится трудно дышать, хочется бросить все и вернуться в свой портативный ад, вернуться и остаться там на всегда, чтобы никто не знал, никто не видел и не трогал… Хочется покоя. Но страх сильнее желания остаться наедине с тем, кто придумал все это… И ты отказываешься от тишины; ты выливаешь водку в окно, она падает прозрачными слезами твоей псевдосвободы, и в полете каждая капля улыбается тебе и тысячам тех, кто был до тебя и будет после; ты выбрасываешь таблетки в глупую влагу и спускаешь воду, тупо глядя на круговорот событий в голове и скользкой жидкости; ты вставляешь лезвие обратно в бритву и открываешь выход канализации, вода уходит, и ты снова там, откуда начинал. Грустно, не правда ли? Да, грустно. Ты признаешься в этом самому себе, и становится немного легче. А потом опять начинается гонка на выживание. Время подгоняет тебя, потому что ты должен многое успеть. И ему все равно, что тебе это не принесет ни грамма удовольствия, ни капли радости. Ты просто должен делать то, что делают другие. Ты просто обязан жить. И ты живешь, не для себя и не для других. Просто существуешь. За окном сменяются виды, времена года, на календаре меняются месяцы, недели, дни; на часах мелькают часы, минуты, секунды… И все это проходит без малейшего твоего участия. Почему? Вопрос стучит в висках и хочется что-то изменить, но, увы, мой друг, ты здесь ничего не решаешь и ничего не можешь. Ты смиряешься с этой мыслью, замолкаешь, затыкаешь сердцу рот кляпом и сажаешь эмоции на привязь, заключаешь чувства в клетку из пустых опасений и существуешь. Ты вступаешь в войну с самим собой только ради видимости под названием «нормально». Это слово сопровождает тебя всегда и везде. Ровно до тех пор, пока ты снова не возвращаешься к водке с «Трамадолом» и лезвию с горячей водой. Тогда ты решаешь сделать это по-другому, иначе. И ты делаешь. Ты идешь на крышу, смотришь по сторонам, потом осторожно смотришь и вниз и наблюдаешь жалкую картину фальшивой радости, а вслед за всем этим приходит черед великого… и ты смотришь в небо. А оно глотает твое любопытство, упиваясь твоим восхищением. Оно самодовольно улыбается жесткой улыбкой заката, запачканной кровью умирающего дня, и смотрит на тебя так невыносимо надменно. Под его взглядом ты невольно чувствуешь себя ничтожно мелким и ничего не стоящим. Но оно не смеется над тобой, оно просто показывает тебе реальность, указывает на отражение правды в зеркале лжи. Благо, если ты все поймешь. Если же нет, на этой земле станет одним существом меньше. Но тебе повезло, ты все понял. Ты уходишь с крыши. Разговор с небом окончен. Пора использовать последний шанс, последнюю попытку стать лучше, свободнее… Пора обрести независимость, определенность и уверенность. И ты начинаешь поиски. Это сложно, почти так же, как искать иголку в стоге сена. Но ты ищешь и находишь. Сначала не обращаешь внимания на свою находку и отчаиваешься. Снова впадаешь в спячку, в депрессивный озноб и горячку эмоционального вакуума. Кажется, что все начинается сначала… Но вот, твоя находка сама находит тебя, заставляет посмотреть в свою сторону и улыбнуться…! Впервые за много дней… И ты улыбаешься… От чистого сердца. Да, именно так, от чистого сердца. Потому что теперь оно начало жить с чистого листа, с новой страницы. И не стоит возвращаться назад, даже мысленно… Прошлое не имеет права голоса в настоящем. Наконец-то я это поняла……………………………

Теперь все иначе. Я пишу грустный психоделический блог, а сердце улыбается. Оно счастливо, и вместе с ним счастлива я. Моя улыбка отражается в зеркале сумерек оконного стекла. Я улыбаюсь и прислушиваюсь к каждому из 90 ударов моего лучшего друга. Сердце… Оно всю жизнь будет со мной, оно пройдет еще не один километр горя, и выпьет со мной не одну чашу боли, но оно не бросит, не предаст, а останется… И пусть уже сейчас на нем достаточно рубцов и шрамов, чтобы гордится боевым прошлом, но оно по-прежнему улыбается кроткой улыбкой всезнайки-самоучки. Я никогда не заливала черный цвет белой гуашью и никогда не пила бальзам для души. Немного терпения и силы воли… Вот и все. Окончен бал, погасли свечи. А сердце улыбается, радуется, заливается звонким смехом детского восторга… Я больше не буду пытаться попробовать счастье на вкус. Я просто завернусь в него как в теплое одеяло и прижмусь к любящему сердцу в родной груди, улыбнусь ему и уткнусь носом в шею… ДитЁ… а что? Таки да)) и не отрицаю этого… Он понимает меня и знает, чего я хочу… Теперь он будет знать еще чуть-чуть: я хочу быть маленькой и слабой, потому что я устала быть большой и сильной; я хочу прятаться за спину, а не прятать кого-то за собой; я просто хочу быть собой… ведь я совсем не такая, какой меня привыкли считать…. И это последний такой блог. Прости меня за него, котяра...)

Глаза. Карие. Широко раскрыты. Взгляд. Прямой. Жесткий. И тяжелый. По телу пробегает дрожь. Волнами. Одна. Вторая. Третья. Попытка встать. Неудачная. Откидываюсь назад. Потолок. Белый. Комната. Вижу четыре угла. Как это четыре? Картинки. Геометрия. Фигуры. Пятиугольник. Комната-пятиугольник. Странно. Пытаюсь осмотреться. Пусто. Свет. Яркий. Бьет в глаза. Пять ламп. Ассоциации. Память. Возврат. В прошлое. Стоп. Не так далеко. Жизнь. Пробег. Перед глазами. Как кино. Фильм. Цепочка. Фразы. Общее. Вопросы. Ответы. Метал. Холод. Что-то острое. Боль. Резкая. Удар. Падение. Отключька. Смысл. Тема. Страх. Задумываюсь. Что со мной? Где я? «Кто я?..» Вопрос. Знакомый. До боли. Вспоминаю рассказ. Строки. Бегут перед глазами. Снова кино. Цвета сепия. Становится холодно. Улавливаю запах. Хлорка. Пытаюсь вздохнуть. Больно. Вспомнила детство. Больница. Палата. Койка. Два окна. Деревья. Ночь. Свет в коридоре. Часы. Тикают. Шаги за дверями. А до этого…

Резко открываю глаза. Сон. Еще один сон. Почему лазарет? Смотрю вокруг. Комната. Моя. Все в ней знакомо. Все вроде так, как и всегда… Только… Форточка. Я ведь ее закрывала. А она открыта… Вздыхаю. И вдруг… Боль. Как во сне. Точно такая же. Резкая. Короткая. И сильная. Колет. Волнуюсь. Тревога. Знакомое чувство. Встаю. Подхожу к окну. Смотрю на ночной двор. Пусто. Тихо. Все окна темные. Светит только один фонарь. За домами шумит дорога. Кому-то не спится. Вдыхаю свежий воздух. Холодный. Туман. Влажно. Возвращаюсь в постель. Грустно. Так хочется к нему… Ложусь. Смотрю в потолок. Темно. По нему гуляют тени. Забавные рисунки. Закрываю глаза.

Что мне снится? Не знаю. Трудно вспомнить. Хочется повторить. Но не все. Что-то страшное хочется убрать. Стереть. Хм, получилось. Смотрю еще одно кино. Цветное! Город. Большой. Красивый. Купола. Река. Мосты. Жилые массивы. Трассы. Дороги. Дома. Магазины. Метро… Уже поздно. И метро закрылось. Улица. Набережная. Ветер. Прохладно. Снег. Белый. Красиво. Тихая ходьба. Два ряда следов. Две тени. Двое. Виден Подол. Уже близко. Хотя… Еще добрых часа полтора. Может, чуть меньше. Не знаю. Главное не это. Я точно знаю, что иду домой. Иду не сама. Иду с ним. Знаю, что он рядом. Что он совсем близко. На расстоянии вытянутой руки? Нет. На расстоянии от сердца до сердца. Снег блестит. Ярко. Останавливаемся. Слова исчезли. Молчание. Но оно говорит намного больше слов. Еще минута молчания. Прижимаюсь к нему. Улыбаюсь. Чувствую себя ребенком. И от этого так хорошо. Наклоняется ко мне. Тень…

Пролетает над ними. Скрывая то, что принадлежит только им…

Светает. Просыпаюсь. Перед глазами все та же картина. Пара и тень над ними. Светлая тень. Она просто прячет то, что еще не время увидеть. А вкус остался) Сладкий привкус счастья на губах. И 7 небес в каждом из 60 ударов его сердца)

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 - 1951) - відомий український державний діяч, історик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретаріату, міністром іноземних справ в уряді П.Скоропадського. Жив в еміграції, викладав в університетах. Видав "Історію України 1917 - 1923 рр.", "Нарис історії України" в двох томах. Залишив мемуари "Мої спомини про давнє минуле" (Вінніпег, 1949), де є й спогади про наш край. (Друкуються за сучасним правописом.) З цими мемуарами познайомив мене радивилівський вчитель історії Василь Ярмусь.

Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь; він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій границі. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії, щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про самого Левицького - вже давно небіжчика. Він був з роду графів Рогуля -Левицьких, - але сам зрікся графського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він - граф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любов"ю й популярністю. Я сам це бачив на власні очі під час нашої спільної подорожі. Його повісті й оповідання овіяні духом вищої людяності, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовців. - В.Я.); він був директором школи для фельдшерів (лікарських помічників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний зв"язок.

Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, - іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника - жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов"ю й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом. Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів:"А хіба вони самі скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим містечком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких "байбараків" на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, - той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз у раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного "доктора" миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів. Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28 - 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полі за містечком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80.000 людей, в тім числі 20.000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100.000 козаків і 50.000 татар під проводом хана Іслам-Гірея. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кілометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.

До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіші досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20.000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно - перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати і відкрили козацькі позиції з флангу. Але козацький табір устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну організувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши наспіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табір. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.

Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева - не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в ній було ще більше води. В одному місці ми побачили на острівку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки, густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: "Русскіе люде! Тут 30.000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність". До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хресні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївські ченці використовували пам"ять про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії - в чужих руках.

Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись - хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, - і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далі ще один кілометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман напередодні бою сповідався й приймав св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поліг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова. Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, - коли я пишу ці рядки, - і сама церковця... Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 p. свій вірш "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле", в якому з геніальною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.

З Радивилова ми роз"їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди - до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбулаторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до станційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, різниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові християни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довір"ям до лікаря.

***
Є в книжці "Мої спомини про давнє минуле (1901 - 1914 роки)" розповідь і про те, як навесні 1904 року "Товариство прихильників української науки, літератури і штуки" у Львові, де головував професор Михайло Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси для молоді з "російської" України. Дмитро Дорошенко згадував: "З Києва до Львова їхалося поспішним поїздом одну ніч. Вранці ми були вже на кордоні в Радивилові. Паспортові формальності не забрали багато часу, і за яких дві години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, - це був Львів".

А ось як відбувалося повернення назад: "Курси скінчилися, і треба було збиратися назад до Києва. Знов їхали цілою компанією. Разом з нами їхала родина Чикаленків... Я тільки тоді довідався, що пані Чикаленкова перебувала весь час у Львові з малими дітьми, поки старші ходили на курси. Наші ерупівці (члени Революційної української партії. - В.Я.) дали мені й панні Дверницькій доручення: перевезти через границю розібрані частини друкарської машини, запаковані серед інших речей у наших валізках. Небезпечне доручення, але відмовитись не стало духу. А Настя Грінченківна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на голові у волоссі своєї буйної куафюри. Потім боліла у неї весь час голова, поки не переїхала границі і револьвер можна було покласти до кишені. У вагоні їхав разом з нами й О.Данило Танячкевич до своєї станції Ожидова, близько від кордону. В оживленій розмові скоро проминули дві години їзди. Дуже потерпали ми на російському кордоні в Радивилові, поки відбувся огляд багажу. На наше щастя, огляд був дуже поверховий, і ми благополучно довезли наш небезпечний багаж до Києва, де й здали його на руки пані Матюшеновій, що була видним членом Революційної української партії".

Згадана Настя Грінченко - українська письменниця, дочка Бориса Грінченка. Написала науково-публіцистичну працю "Ідея федералізму у декабристів" (1907), перекладала твори М.Твена, Г.Ібсена. А.Франса... Померла 1908 року у дуже молодому віці - 24 літ.

У грудні 1906 року через Радивилів їхав до Києва Михайло Грушевський. За словами Д.Дорошенка, професор часто курсував між Львовом і Києвом. Перед Великодніми святами 1909 року зі Львова до Києва приїхав Іван Франко. Він не міг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти - відмовляли пальці. Як тільки тяжко хворий письменник сам здолав неблизьку дорогу?..

У Києві він мав чимало цікавих зустрічей, поповнив свою бібліотеку букіністичними виданнями. Відвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. "Я сказав (видавцеві Чикаленку), що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через границю, то в усякому разі довезу до самої границі, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порішили". Але на вокзалі в Києві він зустрів Андрія Франка, сина письменника. До пропозиції супроводжувати батька той поставився холодно - у нього були інші плани. "Я по від'їзді Франка сам жалував, - згадував Дорошенко, - що не поїхав з ним, настільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М.Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось, їзди було поспішним поїздом усього одну ніч".

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець.