Мертвецьки-чорно. Всюди жах незримий.
Танцюють тіні страту гопака.
Нічні мисливці скрипнули дверима
В панічну підсвідомість хробака.
І затрусило дух холодцюватий
Безкрилим шалом зляканого зла,
Мистецьким рвінням вмить відпрацювати
Безпеку ситу власного кубла
Де він живе, основи підгризає,
Переробляє міць на порохно,
Служіння - на кормління хробозграї,
Святе - в пусте, коріння - на лайно.
Його нора у затінку планети,
В родинному маєтку шкідників,
Де вкрито за броньовані ролети
Слизькі сліди пожуваних років.
Він цар нори. Та що ж його тривожить,
Щомиті трусить, мучить з року в рік?
В щілинну тишу плюнув перехожий?
Чи Ангел Божий кару передрік?
Там, нагорі - протести і майдани,
Незролумілий, непокірний люд.
Сопе хробак. Скриплять його кайдани
На ненадійних легіонах юд.

Ніч хробачні над нашою землею!
При владі - чужорідні гризуни.
Отруту називаючи єлеєм,
Простих людей задурюють вони.
Це перед ними повзають невдахи,
Слабенькі духом, бранці і ділки,
Голодним виєм стогнуть сіромахи,
І злидарі канючать копійки.
Та й в ніч сваволі, здирства, беззаконня
Їх, хазяїв, проймає жах і гнів:
Нічні мисливці привидом погоні
Вдираються до пітних хробоснів.
І не рятують вежі, огорожі,
Навколо страх, всевладний нещадин.
Статечні трупи знають, що не зможуть
Втекти від помсти в темряву щілин!

Друзі! Хворію, тому не можу бути з вами. Дописав вірша, який замислив ще влітку. Хоч щось...

Я їхав додому. За Доном кордон.
Вагони летіли крізь ніч, і крізь сон.
Хропіли купейні під стукіт коліс,
Скрипіли в плацкартах завали валіз.
Тікали за обрій мерянскі ліси.
І чулися звідкись дурні голоси.
Та ні, то не орки вертались з війни,
Не клан канібалів добув свіжини,
Не демони з пекла шукали утіх -
То гурт росіян розважався, як міг.
І звідти горлало, гриміло, гуло
Прадавнє, кондове чухонське мурло.
І був там один землячок-батрачок,
Від робства в тюменях сухий, як стручок,
На лестощі щедрий, на інше - скупий,
Для цілого світу покірно-тупий.
І був той земляк догоджати мастак,
Казав: "В Україні все гірше, не так..."
Підлещував п'яний задор москалів
В розмові про підлих, невдячних хохлів.
Казав, що подохнуть хохли без Москви,
Бо всі українці - то без голови,
Що за булаву один одного вбьють,
Що душу америкам запродають,
Що жертимуть скоро бадилля і гав.

Я їхав додому. Я чув. Я мовчав.
Чому? Бо позаду безумство років.
Я бачив багато таких байстрюків.
Пізнав, що образи відвертих розмов
Все ж краще брехні про братерську любов.
Бо знаю: ненавидять нас  москалі
Одколи Московія є на землі.
Та що вони люблять, москвинів сини?
З колисок ненависть плекають вони,
Бо в серці тримають пихатість і лють.
Брехнею годуються, нею живуть,
На захист гидоти виходять на бій.
Ненавистю дихають, моляться їй.
І так зачалося з прадавніх часів,
Коли вони вийшли з поганських лісів:
Одколи повстав на землі московіт,
Він люто ненавидів людство і світ!
І як зупинити таких без війни?
У злі їхнє серце, а з ним і вони.

Чому не пішов, не заткнув земляка?
Бо марні зусилля - ментальність така.
Криваві шляхи... В м'ясорубці віків
Загинув уславлений рід козаків.
А вижив бур'ян плазунів і невдах,
Що впав на коліна, схилився в боргах.
В уклінах на північ розбивши лоби,
Плював на батьківське, блював на гроби.
Зневажив себе, свою віру і рід,
Хоч шкірився зрідка на регіт сусід.
Хоч гірко, та вижив на трупах слов'ян
Гнучкий, з порожниною в серці, буря'н.
І вимерти б їм, та не можуть ніяк.
Живе в тому серці козак Залізняк.
Живе там буремність, кохання, пісні,
І думи про славні, звитяжнії дні.
Живе втаємничена злість на кремлян.
Живуть Наливайко, Сірко і Богдан.
І рано чи пізно настане доба
Коли вони в душах придушать раба.

Бо скоро світання і рідний поріг.
Позаду блукання, чаклунство доріг.
За Доном чарівна своя сторона.
Позаду Росія, навіки, до дна!

До Дону, в нічній пристанційній імлі
Розтануть чванливі, гучні москалі,
А їхній попутник замовкне, засне.
Росія для нього, як сон, промине,
Й загубиться десь у жахах, що пройшли,
У спогадах прикрих, в лахміттях імли...

Він вийде в Полтаві, без друзів, один.
В минуле обтрусить паскудство чужин.
А потім, в труси заховавши рублі,
Як пес побіжить до своєї землі.
Туди, де хатинка - мала, та своя.
Туди, де чекає велика сім'я,
На рідні, величні чумацькі шляхи,
Щоб вдома забути образи, гріхи.
Щоб бути собою у колі своїх.
Щоб більше не чути принизливий сміх.
Щоб більше ніколи не вірити снам.
Щоб думи козацькі співати синам.

Мій сон - наче гілка, обтяжена снігом,
Як танці осик в льодовому  вбранні.
Повіки важкі неможливо підняти з-під криги.
В повітрі густому загрузли молитви, пісні.
То серце кричить, вибухає -  мені не почути.
То стогне народ, та я сплю уже стільки віків...
Змішалися ери: он знову на станції Крути
Іде на багнети загін юнаків.
Не їм зупинити мій сон віковий, незворушний.
Не їм розбудити мій сором і гнів.
Бо я - Україна, страшна, полонена, незрушна.
Я нишком закопую кращих синів.
Я їхні могили ховаю під шалом буранним,
А всім ворогам - монументів граніт.
Будую палаци своїм шкідникам і тиранам,
І вбогі оселі для власних сиріт.
Змішалися ери, пожежі і мори,
Ворожі побори, портрети вождів,
Засміяні вибори, месницькі гори..
Кому ж відкупити дрімоту дідів?

Такий снігопад не крутив споконвіку.
Так довго зима не водила полки.
Так, я Україна, байдужа каліка
Під снігом забулась і спала віки...

Здається весна починається нині.
Чому ж я і досі обтяжена сном?
Мовчу, а під прапор святий жовто-синій
Сповзається набрід, а діти мої під ярмом.
Невже я настільки продажна, безлика,
Що кари на мене не матимуть меж?
...Хитається важко обтяжена снігом осика.
Зламатись не хоче. Звільнитися теж?

Розмовляв якось з одним землячком, який живе в Росії, десь в Тюмені. Господи, я ще ніколи не чув, щоб хтось так люто лаяв так званих "кацапів". Справжній вибух ненависті! Очі налиті кровью, губи трусяться. Я спитав людину, а за що він так ненавидить своїх сусідів, колег, товаришів? У відповідь - справжня злива, ураган люті. Питаю: "Ну якщо ти так ненавидиш те місце, де живеш, і людей, які живуть поруч з тобою, то навіщо ти там живеш? Маєш гроші, за які можеш купити будинок десь в Україні. Повертайся додому."  У відповідь - ще більша злива люті і ненависті, та вже на адресу "хахлів", "бандер", "говноненьки Украіни" і т.п. Чоловік ненавидів Україну, свою історичну Батьківщину, ще більше, ніж ту землю, яка сьогодні дала йому дім і хліб.
Ця людина - людина ненависті - зовсім не винятковий персонаж.
Тисячі людей, пересичених ненавистю, живуть і в Україні, живуть між нами і нас ненавидять. Дехто з них каже, що любить "єдіную родіну", дехто любить "Россію-мать", дехто на словах розпинається за "счастье трудящихся". А Україну вони не люблять, тому що вона дуже ... (список знаєте самі). Або кажуть, що люблять Україну, але без "западенців" ("бандерлогів", "нациків", "свідомітів" і т.п.). Насправді вони не люблять нікого. Вони нездатні любити зовсім. Бо якщо людина хоч щось або когось любить, вона любить не вибірково, вона мислить і відчуває любов'ю. Не ненавистю.
Колись я багато їздив "от Москви до самих до окраін". Якось на Вологодчині довелося зупинитися в занедбаному селищі, де вже тоді, при "совєтах", повність владарювали жорстокі рабовласники з Кавказу. А колись цей край був квітучим, багатим. Чудова, корінна Россія! Край церков і різних хат, край чистих озер і працьовитих людей. Потім прийшли більшовики. Ні, вони не робили тут голодоморів, і розкулачка тут була зовсім помірною. Але більшовикам були потрібні люди на переселення - когось треба було поселити на південь замість знищених донських і кубанських козаків, когось в Україну, потім пішло переселення в Прибалтику і т. д. І збезлюднів чудовий край. Була постанова "партіі і правітєльства" про відродження сільського Нечорнозем'я. Тисячі будівельників приїхали сюди звідусіль. Тільки одеський "Чорноморгідрострой" мав збудувати тут сотні нових будинків. І збудував. Але жити там було нікому. Почали заохочувати переселення вже в зворотньому напрямку. Понаїхало чимало родин з Середньої Азії, але потім ці люди почали тікати, бо (казали) не витримували морозів. Збирались якісь бродяги і нероби звідусіль, але не для чесної праці на землі.
Готелів в тому селищі не було. Я жив у хаті, господарем якої був добрий старий чоловік з корінних, не з нових переселенців. Жив він самотньо. На стінах його оселі висіли фотокартки. Він казав: "Це донька. Живе в Ризі. Знаєш, як ці прибалти ненавидять нас? А це син. Живе в Казахстані. В общєжитіі. Казахи такі сволочі" і т.д. Я спитав його, чому ж всі його родичі не повертаються додому, адже держава безкоштовно дасть їм досить пристойні на ті часи будинки. "Нє хотят. Да і нєльзя уступіть ЄТІМ наши завоєванія!" Господи, діду! Які такі завоювання! Твою рідну землю вже давно окупували чужинські рабовласники, угіддя твоїх предків занедбані, чоловіків твого народу пиячать на радість спекулянтам-забродам. А твої діти живуть по чужинах, щоб допомагати владній сволоті не давати встати з колін чесним людям з інших народів? Скільки ж отрути треба було вилити в серця цим природньо добрим людям, щоб так занапастити їхній розум?
Нам нема чого ділити окрім наших кайданів. І у нас єдині вороги, які хочуть нас стравити друг проти друга.
Всі ми знаємо, хто керує Україною зараз. Вони - люди ненависті, люди руйнування. Вони нездатні творити і любити. Всі ми бачимо, як послідовно вони розпалюють внутрішню ворожнечу, як апелюють до найгірших почуттів, до людей ненависті. Розділяй і владарюй! І це їм вдається. Вдається, тому що ми дозволяємо їм це робити.
От, наприклад, тут, в блогах. Скільки помиїв виливається людьми ненависті на кожну замітку, де є хоч якийсь натяк на любов до України.  Хочу спитати цих людей: "Ви не любите Україну? То кого або що ви любите? То й любіть те, що любите на здоров'я, хто вам заважає? Ми вам заважаємо? Чим? Тим, що ми є на цьому світі? Тим, що любимо не те, що ви хотіли б нам нав'язати? Чи насправді ви не любите нікого і нічого?"
Хочу звернутися до людей добрих, мудрих, поміркованих. Не відповідайте ненавистю на ненависть, злістю на злість. Творіть заради любові і добра, не звертайте увагу на скрегіт зубів собачого війська. Не кидайтеся, як вони, на кинуту їм зверху кістку розбрату. Нехай захлинуться слиною своєї злості. Разом з тими, хто кидає цю кістку!

Знайшов свій вірш з тих часів, коли Україною ще керував "...мудрий хозяйствєннік...", "... дірєктор крупнєйшего прєдприятія..." і т. п. а насправді - колишній парторг, жадібний пацюк, що проклав дорогу до влади відвертим бандитам  і т. п. Думаю, вірш може зацікавити товариство, як пам'ятка колишніх надій, сподівань, помилок:

Світ земний не любить беззахисних.
Зовні він подібний до тюрми,
Де таємні пахани-шахісти
Граються державами й людьми.
Став слабким - і ти уже під матом,
І злітаєш з дошки - та куди?
Не втекти - бо нікуди тікати.
Впав король - народе, жди біди!

Україна знову під ударом,
Стискується коло ворогів.
А бридкий іржавий комісарик
Програє нас, наче пішаків.
Під вогнем з невидимих окопів,
Наче перелякані раби,
Стали ми підзаддям до Європи,
До Москви схиляючи чуби.
Показились мафії і зграї,
Бідних роздирають хижаки.
А іржавий тупо позіхає.
Думає, що грає в піддавки.
Програє з упертістю невдахи,
Бо нездатний жити в боротьбі -
Не тремтять гросмейстери від страху,
Не шукають вигоду собі...

Боже! Порятуй нам Україну,
Тихий дім народу-бідака!
Подаруй нам, Боже, неодмінно
Королеву замість пішака!

Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!

З чорної ночі на спалахи фар
Виповзли темні руїни.
"Їхати швидше!- сказав комісар -
Не зупиняти машини!"
Глина фонтанами била з-під шин.
Кинулись тіні тікати.
"Селище привидів - мовив один -
Мертве село Благодатне..."
Вили мотори. Полів чорнота
Знов оточила колону...

Не кілометри позаду - літа,
Та не забути до скону,
Як за вікном пробігали хатин
Чорні покинуті очі,
Згорблені тіні, могильні хрести -
Вісники вічної ночі...
Хто і коли це село збудував,
І оточив його дротом?
Хто і за що Благодатним назвав
Це кладовище скорботне?
Бачив я: тліло на кожній стіні
Мертве лахміття плакатів.
Може б воно підказало мені,
Що ж там було благодаттю?
Хто відповість? Тільки в чорні степи
Вітер безрідний женеться,
Тільки змія виповзає, шипить
З черепа спецпоселенця...

Не за кулацтво - за те що хохли,
Їх позганяли, як звірів,
В чорних, брудних ешелонах везли
До благодатних сибірів.
Чорні землянки між вию вовків,
Чорним оточені степом,
Там для мільйонів моїх земляків
Стали і дахом, і склепом.
Там - від хвороб помирали сини,
Там - панувало прокляття,
Там - може вмерти нарешті, для них
Те і було благодаттю?
Хто відповість? Тільки в чорних степах
Трави ховають руїни,
Тільки блукають там докір і жах
Вбитих синів України.

А в Україні не вмерли сини
Тих, хто звелів убивати.
Наше майбутнє ще й досі для них -
Мертве село Благодатне!

П.С. Знайшов цей вірш серед своїх паперів. Років йому і років. Прочитав останні рядки -  нічого в Україні не змінилося...

Як ви всі знаєте, на порталі i.ua проводиться конкурс (в тому числі конкурс віршів) "Україна - це МИ", присвячений 20-тиріччю Незалежності України. Ну, я був набрався хоробрості, та й вирішив взяти участь в тому конкурсі. Надіслав туди свої вірші. Ну, та не про те мова. Порився я по своїх шухлядах, погортав старі і дуже старі записи. Дещо з того, що розкопав, хочу показати тут шановному товариству. Тема одна - все про нас, про Україну. Отже, почну з от такого вірша:

Дніпро, Славуто, як ти обмілів!
Де щезла сила, грізна, нездоланна?
Колись не шепотів ти, а ревів,
Народжуючи велич ураганну!
Сьогодні бетонований, убогий
Сховав круті пороги під водою,
І звідти чути тільки жаль і стогін
За силою стрімкою, молодою.
Потік бридкий чужинських нечистот
Залив святу козацьку домовину...
Як схожий ти, Дніпро, на цей народ,
І на свою колиску – Україну!

А ось цей вірш колись був у "Самвидаві", і був дуже несхвально прийнятий. Та ще раз ризикну:

Трава горіла, вітер очманілий
Котив над полем жадібність вогню,
А темна хмара сонечко закрила,
А чорний попіл падав на стерню.
Вогонь лизав надгробки вапнякові,
Хрести козацькі, цвинтар на горі.
Прадавній степ, здобутий морем крові,
Немов людина корчився, горів.
То не орда зайшла повоювати,
Не злий ландскнехт з сокирою в руці -
То йшов хохол, байдужий, мудруватий,
Недопалки метав на праотців!
Я бачив більше - яму на кургані,
Розкидані кістки і черепи.
То скарб шукали жадібностаранні.
Та хто вони? Про те мовчать степи.
Я бачив клуб, розгромлений жлобами,
Розорену лікарню у селі,
Бруд і сміття, навалене горбами.
Невже туди прокрались москалі?
Ні, це зробив не п'яний росіянин.
То може негр? Та точно, що не він.
І жадібний, підступний євреянин
Не завітав туди на хелувін.
Хто ж заблював фортецю старовинну,
Ще й написав на стінах мовчазних:
"Тут был Иван" і "Ай лав ю, Ирина"?
Хто? Мовчимо, хоч знаємо про них:
"То був хохол, байдужий наче ідол,
Плював на совість, вічне не жалів,
І все кивав на москалів і жида,
Що винні в бідах нашої землі!"

Ну, якщо вже продовжувати цю тему, то ось ще один вірш:

Невже ми, дійсно, хрещені сармати,
А наша мати – баба кам’яна?
Бо прагнемо жиріти, розкрадати,
Служити накопиченню майна,
Бо навіть поминати наших мертвих
Не вміємо в сльозах і молитвах,
А, як сармати, носимо пожертви
Своїй жадобі жерти на гробах.
Огидні наші Проводи в пияцтві,
І цвинтарі, де наче ресторан,
Святі свята в блюзнірстві і паяцтві
Парторгів, нині зведених у сан.
Невже пророки наші без’язикі?
Хай оголосять заповіт про гнів
Від Того, хто в нас бачить лиш велике,
І любить в нас не блазнів, а синів!

Ще один вірш, і теж не зовсім про приємне:

За Дністром не поле, а самі могили,
Від дощів далеких обрій почорнів.
В боротьбі за волю, Батьківщино мила,
Скільки там загинуло лицарських синів?
Їхні поховання не знайти у травах,
І мовчать фортеці тих страшних віків,
Та на вежах – тіні від гаків іржавих,
На яких вбивали наших земляків.

За Дністром не поле, а самі могили.
Та для тих, хто каже, що чужі вони,
„Славний лицар Байда, князь орлинокрилий!”-
Плачуть літописці з виру давнини.
Тут він помолився і пішов на Сирет,
Заповівши дітям на віки віків:
„Доки Бог у серці – ми не купа сиріт,
А велике плем’я вільних козаків!”

За Дністром сьогодні є страшна дорога:
Заповіт забувши, плюнувши в гроби,
Ті, хто там блукають, не шукають Бога –
З турками гендлюють, блазні і раби.
Їм услід сміється злодій хитроокий,
І плюється навіть злидень-бусурман:
„Та невже їх предок той залізний сокіл,
Що його боявся славний Сулейман?”
А вони бажають більше нахапати,
Труситься, пульсує жадібна рука...
І не йдуть до вежі на шляху в Галату,
Щоб згадати подвиг князя-козака.
Там його розп'ято, там його убито,
На гаку іржавому, князя козаків...
А онуки наче свині від корита,
Наче гурт жебрацький з їхніх смітників!

За  Дністром не поле, а самі могили...

Ну і останні на сьогодні вірші (продовження буде):

Печаль одна, та пори року - різні.
За вікнами, де вчора дощ дзвенів,
Лежать поля у чорно-білій тризні,
І сад  завмер у кварцовому сні.
Печаль зими чи схожа на осінню?
В ній є повільність змерзлої ріки:
Налазять хмари, важкокрилі  тіні –
А вчора йшли голодні хижаки.
Та що мені до їхніх перетворень?
Дощ чи сніги спадають їм до ніг –
Я все одно самотній, битий ворон
Десь на хресті. І що мені цей сніг?
Моя печаль що влітку, що весною
Не визнає замирених октав:
„Чи зайвий я? Чи плаче хтось за мною?
Де так заснув, що півжиття проспав?
Моя земля чому терпляча, мирна
До ворогів, чужинців і приблуд,
І невблаганна, заздрісна, настирна
Коли синів затоптує у бруд?
Та я хіба святий від того блуду?
Чи не міняв натхнення на майно?”
Я вічно у печалі самосуду,
Яка б пора не билась у вікно.
Бо над сумлінням – хворий сон Вітчизни,
Підсилений байдужістю синів.
Там біль один у іпостасях різних,
Хоч сніг іде, хоч дощ загомонів.

    + + + + + + + +

Над обрієм здіймається імла,
Клуби кудлаті котяться до моря.
Іде війна. То спалюють тіла –
За містом задимився крематорій.
Війна іде, невидима, страшна,
Де убивають ні, не ятаганом,
Не кулею у чорних полинах,
А безробіттям, здирством і дурманом.
На голку садять молодість і цвіт,
Живцем кидають старість до могили,
І розтирають з брехобрудим пилом
Тих, хто не зрадив Божий Заповіт.

І знову ми безпомічні, слабкі,
Роз’єднані інтригами вражини.
І знову розплодили байстрюків –
Безправних емігрантів у чужини.
А враже каже, що нова доба
Нам подарує море благодаті...
Війна іде. Чадить страшна труба.
Летять над світом хмари кострубаті.
Згасає день, чи це чиясь свіча?
Чи є нам порятунок від кошмару?
Невже наш вибір – доля втікача,
Чи димом крематоріїв за хмари?

Тут дехто образився на окремі рядки мого вірша про країну щедрих матюків. У мене є ще декілька не зовсім компліментарних рядків і про нашу країну, і про наш народ, і я не збираюся закривати очі на наші недоліки. Але зараз хочу запропонувати шановній спільноті ось цей вірш:

Ці прийшли від скорботи великої,
У безбожному світі народжені.
Їхня  доля була без’язикою,
Їхні предки – раби за походженням.
Їхні вчинки бували бездарними,
А думки і пісні – незбагненними,
Їхні зрадники – вічно безкарними,
А герої завжди безіменними.
Їхні голови вічно над плахою,
А пророки замучені, страчені.
Їхні кривди завжди неоплакані,
А рахунки завжди неоплачені.
Не ставали поразки уроками,
Переможні атаки - проривами.
Замінялись діяння мороками,
А портрети князів – негативами.

Та дарма їх ганьбили, калічили –
Навіть впавши на здобич для ворона,
Ці здіймаються зорями вічними
У світах, недосяжних для ворога.
Не могли вони бути найкращими,
Та лишилися Богові вірними,
Відторгали усе занапащене
Самозванцями, в люті настирними:
„Краще смерть, та не їхня провінція!
Краще бути безсилими, босими!”
Бог назвав цих людей українцями.                                  
А лукавий хотів - малоросами.

В країні щедрих матюків
Нажив років і тумаків,
І зрозумів: з часів древлян
Народ країни матюків
То не спільнота громадян,
А гурт сумних одинаків,
Рід збирачів подій страшних,
Юрба окремих, мовчазних.
Їх всіх несе брудний потік
Нужди, сваволі, лихварів
З орди в орду, і з року в рік,
Від народивсь до постарів,
З тюрми народів до тюрми,
З пітьми до іншої пітьми.
Бо це народ не боротьби,
А самоїдства і журби.
Він не господар власних днів,
Ні сараїв своїх, ні снів,
Ні слів, ні радощів, ні бід,
І вічна здобич злих сусід.
У нього завше ні гроша,
І пошрамована душа.
Та спить в облозі хижаків
Країна щедрих матюків!

Прожив багато злих років
І зрозумів: вони такі,
Бо тут від батька чує син:
"Народ наш є, та ти - один!"
Один з мільйонів байстрюків
Країни щедрих матюків!
Бо кожна мати каже: "Стій!
Не лізь! Не ризикуй! Не смій!
Хоч як живи, хоч як працюй,
Борися, борсайся в багні,
Хоч плач, хоч смійся, хоч наплюй
На світ жадоби й маячні,
А все одно шляхи твої
Спланують спритні шахраї,
Бо спить в тенетах павуків
Країна щедрих матюків!"

А дідусі, трухляві пні,
Співають жалісні пісні:
"Ой все, за чим ти сумував,
Чиї глибини відчував -
Твою любов, твою сльозу,
Твої степи, твою грозу,
Затопчуть, висміють, вкрадуть,
Змарнують і запродадуть.
Бо наплодила гівнюків
Країна щедрих матюків!"

І спить під цей сумлінний спів
Країна щедрих матюків...