Радянська Україна до Голокосту

Автор не відомий.  http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/26/56636/ З метою привернути на свій бік потенційних класових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Напочатку 1920-х рр. більшовик єврейського походження І. Брагін висловлював думку, що катастрофічне економічне становище,в якому опинилося єврейське населення у СРСР, було спричинене громадянською війною та погромами, а також, головно, знищенням традиційної соціально-економічної бази. З огляду на їхнє соціальне походження дрібних торгівців і ремісників, євреїв зараховували до категорії "ворогів народу" і позбавляли прав. Запровадження нової економічної політики в 1920-ті рр. сприяло певному поліпшенню умов життя і, зокрема, широкому процесові пристосування до іншої культури.

За даними перепису 1926 р., в УРСР мешкали 1 574 428 євреїв (5,4% загального населення), а в Криму - 45 922. У 1937 р. ці цифри складали відповідно 1 470 484 (5,2% загального населення УРСР) і 60 857 (5,8% населення Криму). За 10 років єврейське населення УРСР зменшилося на 104 тис.осіб, або на 6,6% (для порівняння, українське населення за ці роки зменшилось на 4,3%). Таке зменшення чисельності пояснювали голодом, який на початку 1930-х рр. спустошив українське село, а отже й єврейські містечка, а також значним виїздом євреїв до міст і великих промислових центрів, де вони швидко припиняли вживати їдиш, хоча він вважався рідною мовою для близько 40% міського єврейського населення, 36% у Криму і набагато більшої кількості в західному регіоні: 81% - у Кам'янець-Подільському районі, 73% - у Вінницькій області, 71% - у Житомирі. Попри цей усе ще високий відсоток на 1939 р., традиційна єврейська культура швидко зникала. З виїздом молоді до міст рвався зв'язок між поколіннями. Зокрема, на Першому з'їзді радянських письменників у 1934 р. єврейський літератор Іцик Фефер дякував радянській владі за те, що вона вивела євреїв з їхніх "далеких кутків" і "вогнем" знищила смугу осілості.

Ці слова дають змогу зрозуміти активне сприйняття значною частиною євреїв радянської "революції". В обмін на відступництво й відмову від своєї віри євреям обіцяли рівність, про яку вони мріяли століттями. Виїзд за кордон, якщо він іще був можливий, уже ніяк не виправдовував себе. Значні рішення перших років утвердження радянського ладу наводили на думку, що євреї знайшли, нарешті, батьківщину в СРСР і, зокрема, в Радянській Україні. З метою привернути на свій бік потенційнихкласових ворогів із числа дрібних ремісників і торговців, більшовицька влада пристосовувала реальність до своїх догм. Вживали заходів,  щоби перетворити єврейське населення на робітників і селян. Ця політика ґрунтувалася на мрії сіоністів про повернення до землі, а також, до певної міри, на переселенні за імператора Миколи І єврейських сімей на хутори. У 1924 р. було створено Комітет із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. КОМЗЕТ) і Товариство із земельного облаштування єврейських трудящих (рос. ОЗЕТ), які мали забезпечити влаштування частини єврейського населення на селі у взаємодії з американською організацією "Джойнт".

Основні єврейські господарства постали в Україні й Криму. Сільське населення України неприязно поставилося до поселення "чужинців, які займали землі, що їм не належать". До певної міри таку думку поділяла Рада народних комісарів України, вважаючи, що з огляду на нестачу землі в Україні доцільно було б надавати українським євреям наділи на Кавказі, в Криму і навіть на Далекому Сході, в Біробіджані.

Наприкінці 1920-х рр. в сільському господарстві були зайняті 100 тис. українських євреїв. Прискорення процесу колективізації сільських господарств і жорстоке вилучення продовольчих продуктів призвели до нищівного голоду, який торкнувся всієї України. Невдовзі єврейські сільськогосподарські поселення було ліквідовано. У 1938 р. "Джойнт" припинив надавати фінансову й матеріальну допомогу. Життя євреїв у 1920-1930-ті рр., зокрема, громадське життя й культуру, характеризує перехід від надії, що живилася радянською утопією, до розчарування, а далі й до відчаю. Після революції й громадянської війни Ленін і більшовицька комуністична партія відкинули на певний час гасла із закликами до боротьби з буржуазним націоналізмом.

У партії було створено єврейські секції - "євсекції". Паралельно з цим Народний комісаріат у справах національностей, очолюваний Сталіним, створив Центральний комісаріат у єврейських національних справах -"Євком". На загальнодержавному рівні перевагу надавали федералізації, а не централізації. Політика "коренізації" мала на меті сприяти перетворенню республік на суб'єктів національного й комуністичного характеру. Залучення до керівних органів місцевих кадрів, які добре знали мову і звичаї населення, сприяло масовому напливу євреїв у державні органи. Після звільнення чиновників, що прихильно ставилися до царського режиму, або після їхнього зникнення у вирі революції багато посад часто обіймали євреї, ультурний рівень яких, у цілому, був вищий, ніж у решти радянського народу. У 1923 р. частка євреїв у народних комісаріатах України становила 26%, росіян - 47% і українців - 12%. Поділ території республік на національні автономні округи й національні області забезпечив широкомасштабний розвиток культури на мові їдиш, яка дістала статус офіційної в Білорусії і в Україні. В окремих єврейських районах, як-от Києві, Одесі, Харкові,Бердичеві, ця мова використовувалася в судах (46% у 1931 р.) і правоохоронних органах. Освіта переживала небачений підйом. На території України й Білорусії у 1924 р. близько 400 державних шкіл вели навчання на їдиші для 50 тис. учнів. У 1931 р. таких шкіл буловже 110, і їх відвідували близько 130 тис. учнів, а їхні батьки мали змогу читати цією мовою газети й журнали, яких виходило 50 назв на початку 1920-х рр. і 668 назв у 1932 р. Існували також понад два десятки національних театрів і концертних залів. 1920-1930-ті рр. стали також золотим віком літератури на їдиші в СРСР.

У політичному контексті СРСР розвиток єврейської культури ніс у собі цілу низку парадоксів, які можна було розв'язати тільки силою. Перший із них стосувався місця євреїв у громадському житті України. Єврейські кадри підвищували на посадах за рахунок представників інших національностей. Посилення влади Сталіна в 1930-ті рр. поклало край "буржуазно-націоналістичному" процесові "коренізації". Ліквідація євсекцій стала кроком на шляху заборони єврейських партій, створених до або після революції, за винятком Робітничої комуністичної партії "Поалей Ціон" і легального крила організації "Гехалуц" ("Піонер"), яка займалася навчанням осіб, що мали виїхати до Палестини. Інший парадокс стосувався штучного поділу між культурою й релігією. Загальна боротьба з релігією була невіддільна від боротьби з єврейською культурою, коріння якої йшло від Тори і Священних книг. Звідси "цілком логічне" закриття синагог (у Вінниці з її 22 тисячами євреїв у 1930 р. залишилося тільки дві молельні) та їхнє перетворення на клуби чи спортзали, а це провіщало розпад єврейства. У 1931 р. в Україні налічувалося 95 тис.учнів у єврейських школах, а в 1933 р. їх було вже на 20 тис. менше. У 1938 р. перший секретар КП України Микита Хрущов виступив проти існування єврейських шкіл. Згідно з секретними угодами німецько-радянського пакту 1939 р., слідом за вторгненням німецьких військ у Польщу СРСР анексував східну частину Польщі - Білорусію, Західну Україну й велику частину Галичини. У червні 1940 р. СРСР захопив Північну Буковину, райони Хотина, Ізмаїла й Аккермана. За деякими оцінками, напередодні вторгнення Німеччини на радянськутериторію в червні 1941 р. єврейське населення в Україні, яке становило значну частку європейського єврейства, сягало 2 млн. 500 тис.осіб. Загалом у СРСР мешкали близько 5 млн. євреїв. У період з 1917 по 1940 р. життя євреїв колишніх Російської й Австро-Угорської імперій розвивалося неоднаково. Євреї Польщі,Румунії й Чехословаччини зберегли традиції й звички, від яких їхні радянські брати по релігії були "звільнені" в ім'я великого політичного ідеалу. З'єднання різних частин тіла єврейського народу не відбулося. Радянська влада швидко вживала адміністративних заходів для закриття об'єктів культу і культурних організацій, наштовхуючись при цьому на опір релігійних єврейських кіл. У 1939-1941 рр. близько 300 тис. євреїв залишили західні райони Польщі, анексовані Німеччиною, прагнучи знайти притулоку СРСР. Дехто з них намагалися влаштувати собі якесь житло влісах, але радянські прикордонники видворяли їх "до Німеччини". Декому, однак, пощастило залишитися. Тих, хто спромігся в'їхати в СРСР, розподіляли за віком і за можливою політичною діяльністю. Згідно з директивою, яка стосувалася усіх біженців, тих, хто був запідозрений у політичній діяльності, тисячами відправляли до в'язниць або трудових таборів. У такий спосіб вони змогли уникнути долі близько 2,5 млн євреїв, знищених нацистами на радянській території.