До чого нас зобов’язує світове кіно?

Україна - це держава мертвого кінематографу. Ну що ж, якщо в нас немає свого власного вихователя суспільної думки, яким і є кино в його соціальній функції, то давайте орієнтуватись на те чого від нас, українеців, вимагає світовий кінематограф...

Щоб сподобатися нашим сусідам, ми маємо почати вести себе відповідно їхніх архетипних уявлень про нас, зафіксованих в їхньому ж кінематографі. Дивно, але їм подобається в українцях лише те, що колись лякало їхніх предків: козаки, гайдамаки, махновці, скоро будуть подобатись бандерівці. А от українців як працьовитих будівельників, збиральників полуниці, домогосподарок та повій вони недолюблюють та зневажають. 

Польський та російській кінематограф працює у тому ж напрямку, що й колективна свідомість (можливо, навпаки, але це не важливо). Польські драгуни та російські стрільці також були сміливі хлопці, але фільми про них нецікаві, навіть тоді, коли за них беруться непогані режисери. 

Так, «1612» та ціла низка польських історичних стрічок провалились, тоді як «Вогнем і мечем» та «Тарас Бульба» б’ють рекорди, про них дискутують у Сеймі та Державні Думі, вони збирають непогану касу. І якби не намагались режисери відірватися від України, всі прекрасно розуміють, що такий сюжет – не важливо реальний чи вигаданий – міг бути лише в Україні.

Повний текст тут:

До чого нас зобов’язує світове кіно?

P.S. В країні перманентних невдалих реформ важко повірити, що десять сценаріїв до блокбастерів можуть мати більшу цінність, ніж сто проектів реформ.